Про свободу та людську гідність
У статті «Алергія на «свободу» («День» № 225) Маша Томак із жалем констатувала, що в Україні телебачення використовується для провокування скандалів та антидержавної пропаганди, але при цьому не чути протестуючого голосу громадськості.
Права особистості й суспільства мають перебувати в певній гармонії — це навряд чи хто зважиться спростовувати зараз в Україні. Але цілковита гармонія інтересів недосяжна. Суспільство, яке навіть вважається вільним, не може існувати без того чи іншого ступеню примусу. Проблема ускладнюється тим, що індивідуальна свобода багато в чому передбачає можливість вияву групових інтересів (етнічних, релігійних, професійних, соціально-класових і т. ін.). Збалансоване суспільство — це суспільство більш-менш урівноважених індивідуальних, групових і суспільних інтересів.
Законодавство не може передбачити всі випадки життя для охорони суспільної моралі, та й не всюди досягає порушників його караюча рука, яка, до того ж, і сама буває не дуже чистою. Крім того, представники влади майже завжди вважають, що для наведення порядку їм не вистачає тільки влади, і ця тенденція представляє для демократичного суспільства значну небезпеку. Через це частину охоронних завдань суспільство бере на себе. Громадська думка з різних питань моралі поступово складається в неписаний збірник етичних правил даного співтовариства та систему заходів громадського впливу, закріплених у правилах, звичаях і традиціях. При цьому групова мораль окремих співтовариств може певною мірою відрізнятися як одна від одної, так і від моралі всього суспільства, яка публічно проголошується. У СРСР за громадську думку власті видавали нав’язані резолюції виробничих зборів.
Неформальні етичні розпорядження і покарання за їх порушення утворять у сформованих співтовариствах настільки сильно діючу систему, що іноді викликають бунт як окремих осіб, так і цілих груп, описувати який завжди було модною темою художньої літератури.
Багато розпоряджень досить прості, але корисні (й для політиків). Наприклад, в різних дискусіях перед громадськістю беруть участь тільки приблизно рівні за рангом. Це правило має практичне значення: другорядний політик може використати дискусію з метою власної реклами, навіщо ж великому політику допомагати в цьому всілякій політичній «дрібноті»?
Слід враховувати: неформальне спілкування з людьми (в тому числі і з політиками), чию поведінку ти вважаєш антидемократичною і взагалі надто непорядною, зрівнює тебе з ними. Степан Хмара й інші депутати, коли дізналися, що в телепередачі бере участь Леонід Грач (тим більше, як ведучий!), то мали б категорично відмовитися від участі в ній. Важко собі уявити, щоб який-небудь шановний французький депутат-демократ взяв участь в телешоу, де ведучим був би радикал Ле Пен; хоча на тлі Леоніда Грача та його однодумців цей правий радикал виглядає лібералом і витонченим інтелектуалом.
Існують і інші неофіційні норми поведінки, прийняті в сучасних розвинених демократичних країнах, багато з яких нам варто було б засвоїти.
Які ж заходи громадського впливу вживаються щодо членів суспільства, які порушили його моральні установки?
Передусім, це усне або письмове висловлення свого невдоволення. Цей осуд спрямовано особисто тому, хто порушує суспільну мораль. Можливе і публічне обвинувачення, якщо тільки воно не слугуватиме рекламою для самого порушника суспільної моралі. Провокування скандалу для реклами застосовується вже давно в багатьох сферах суспільного життя різних країн. «Інтеру» потрібен був скандал, а демократи й українські патріоти допомогли його створити. Ймовірно, вони і самі були не проти показати себе на телебаченні безкоштовно. Гучна кампанія осудження припустима лише тоді, коли вона торкається дуже значної і шановної персони чи організації і вже сама по собі є суворим покаранням.
Наступним покаранням є позбавлення спілкування. Кожна людина, яка вважає себе порядною, вважає за краще спілкуватися в неформальній обстановці тільки з порядними людьми. Як вже згадувалося вище, депутати від демократичних українських партій, дізнавшись, що в передачі на телебаченні братимуть участь політики сумнівного «спектру», просто зобов’язані були відмовитися від участі. Тоді в цій програмі були б задіяні лише особистості, подібні Грачу, й до неї швидко втратили б інтерес дуже багато глядачів.
Але, зрозуміло, що в службових справах ми не маємо виключати когось із спілкування на власний розсуд. Успіх всієї команди не має страждати через позаслужбові стосунки. Якщо немає іншого виходу, то треба знайти інше місце роботи.
Для ефективності покарання потрібно дотримуватись принципу солідарного осуду і дії. Хоча тебе особисто ця людина не ображає, але вона незаслужено ганьбила твого друга чи батька, іншу порядну людину, твій народ, твою країну, — цим самим вона образила і тебе. Тому ти поводишся щодо неї так, неначе вона образила тебе особисто.
Засуджуються і позбавляються спілкування також ті персони та групи (або організації), від імені яких була вчинена образа або які прихильно сприйняли ці дії. Якщо президент чужої країни висловився з неповагою про твою демократичну країну чи твого демократично обраного президента, то ти не підеш на прийом у посольство цієї країни, яку б дорогу ікру, рибу й горілку не звелів виставити на столи посол (і навіть якщо ти сам ставишся з антипатією до свого президента).
Наступний, дуже дієвий захід виключення зі спілкування — це виключення зі своїх ділових партнерів. Ведення справ з людиною, що оскандалилася, шкодить репутації, тому є моральне право перервати з нею партнерські стосунки в бізнесі. Це дуже дієвий захід для підтримки суспільної моралі. Один німецький виробник м’ясних виробів, після того як його було спіймано на маніпуляціях з неякісними продуктами, покінчив життя самогубством (про це повідомляли і наш ЗМІ). Він, найімовірніше, просто не зміг винести суворого суспільного покарання, в тому числі — з боку ділових партнерів. Звичайно, шкода бідолаху, але суспільні звичаї бувають суворі.
Дуже дієвий спосіб підтримки моралі — це спосіб замовчування. Той, хто проштрафився — після висловлення громадського осуду — ніби вмирає для суспільства. Про нього не пишуть газети, йому неможливо потрапити на телебачення і взагалі в пристойне товариство. Сама згадка його імені вважається непристойною. Це вберігає від зловживання скандалами з метою піару й рекламування самої провини. Гучно осуджуючи «Інтер» на всіх перехрестях, ми, можливо, йдемо у нього на повідку. Стосовно мене особисто, то я вже давно не дивлюся цей канал, хоча після виходу на пенсію з’явилося більше вільного часу. І якщо ще хто-небудь ним незадоволений, то перше, що потрібно зробити — це його не вмикати. Це буде зовсім маленьким, але дуже потрібним покаранням. Це правило, звичайно, не стосується до телекритиків.
Є й інші дієві заходи громадського впливу. Не позаздриш тій «зірці», яка поїде, скажімо, до Італії чи Греції й вийшовши на сцену, почне глумитися з місцевих мешканців та їх держави. Зрив виступу буде дуже сприятливим виходом для гостя. Різні стихійні та організовані групові дії: пікети, мітинги й демонстрації, збирання підписів під петиціями — це типові приклади виявлення громадського невдоволення в демократичних країнах. Існують і громадські організації, завданням яких є формування гуманної і демократичної громадської думки з різних проблем.
Але є ще більш круті заходи вираження групового і громадського невдоволення. Ми їх іноді бачимо на екранах телевізорів (у Франції, а нещодавно і в Греції). Такі вирази незадоволення наслідувати не треба — якщо, звичайно, людей не виводять неподобствами за межі терпіння.
В Україні система громадської підтримки моралі діє виключно слабо. Це відбувається значною мірою тому, що норми моралі, які декларуються у нас публічно і відповідають розвиненому демократичному суспільству, не стали насправді моральним кодексом для більшості населення і не стали частиною нашої національної культури.
Для зміни ситуації потрібно, щоб більшість членів суспільства були особистостями, які володіють людською (громадянською, національною, професійно-груповою й ін.) гідністю. Такій особистості не байдуже ставлення іншої частини співтовариства до неї, навіть якщо це ставлення часто й не позначається на матеріальних статках. Людська гідність нерозривно пов’язана з совістю і честю, як внутрішніми етичними регуляторами поведінки. Той, хто не володіє в достатній мірі людською гідністю, не може бути по-справжньому совісним і чесним. Дотримувати правил моралі він стане не через страх втратити повагу до самого себе і не через страх втратити повагу свого оточення чи всього суспільства, а тільки через страх матеріальних втрат або кримінального покарання. А офіційні закони у нас діють погано.
Багато поколінь українців жили в системі східної деспотії. Влада (і міцність) такої суспільної системи зміцнюється за рахунок цілковитого безправ’я нижчестоящого перед вищестоящим. Кожен може бути принижений тим, хто вищий за ієрархією, а фрустрацію через приниження своєї гідності він компенсує приниженням більш слабкого. Поступово формується перекручене поняття гідності як можливості вияву жорстокості чи хамства щодо більш слабкого. У такому суспільстві вважається, що не має гідності той, кому більше нема на кому відігратися. Ця система стосунків дуже проста в користуванні й для багатьох зручна. У співтоваристві більш або менш рівних за правами людей треба обмірковувати свій кожний крок й кожне слово, щоб ненароком не образити іншої людини. У деспотично влаштованому співтоваристві має рацію той, хто вище за рангом або у кого більш сильний заступник (дах). Коханка диктатора може бути впливовішою за розумного міністра.
Підпорядкування на всіх рівнях відбувається в деспотії не на основі раціонального усвідомлення необхідності дисципліни як важливого засобу для спільної успішної діяльності, а виключно через страх перед покаранням за непокору. Така система стосунків сприяє масовому вияву самодурства. Олександр Пушкін відобразив типового російського самодура в хрестоматійному образі Троєкурова.
Нікіта Міхалков, заявивши, що Путін повернув йому гідність, намагався видати за людську гідність звичайну можливість позбиткуватися з більш слабких (наприклад, з «гнилих лібералів», з «інородців» і т. ін.). Або навіть з тих, хто явно вище і сильніше, але від кого у разі ускладнень захистить пан. Пригадаємо, з якою «гідністю» і задоволенням псар Троєкурова підчепив дворянина Дубровського. Він отримав на це право у свого владики — Троєкурова. Ось поки тільки цю «гідність» Троєкурова та його псаря повернув Нікіті Міхалкову й іншим росіянам їх «національний лідер».
Царизм (як і розгнуздане всевладдя польських магнатів в Західній Україні) всіляко руйнував людську гідність своїх підданих, і, особливо, «інородців», радянська ж влада практично її знищила. Ніщо не руйнує так швидко гідність, як покарання за нелюдяними законами, а також насильство і покарання в беззаконні, тобто свавілля. Коли насильство або приниження може спіткати в будь-який момент — не знати звідки й не відомо за що — люди відчувають себе абсолютно безпорадними і позбавленими будь-якої цінності, тобто людської гідності.
Поступово деформує людську гідність і постійна гостра матеріальна скрута. Перекручує гідність і лакейська ситість від подачок «з панського столу» чи в наші дні — ситість дармовими «продуктовими наборами» від добродійника тим, хто чесною працею заслужив право бути ситим).
Після Другої світової війни і особливо після смерті Сталіна, коли КПРС стала репрезентувати створену нею потвору як «загальнонародну гуманну державу», методи позбавлення людської гідності були трохи оновлені. Саме в цей час в радянській армії стала процвітати дідівщина, і були введені обов’язкові політзаняття за місцем роботи як засіб примушення до брехні та лицемірства.
ВКП(б) — КПРС жорстоко переслідувала за будь-які несанкціоновані дії — особливо за організовані групові дії. Багато українців досі бояться брати активну участь в групових акціях і роблять це лише за наказом безпосереднього керівництва чи за гроші через злидні. Як вже часто писалося в пресі, втрачено «соціальний капітал» (здатність до солідарних дій). Іноді причина пасивності — звичайні лінощі. Крім того, для організації колективних акцій потрібне певне уміння. В Україні ж поки явно бракує хороших організаторів демократичного типу. Внаслідок всього цього можна припустити, що, ймовірно, не скоро в Україні почуєш гучний і дружний хор громадськості, яка осуджує порушення суспільної моралі, в тому числі серед політиків і в ЗМІ. Очевидно, що надто важливо будити в українців почуття власної гідності, а цим самим — будити совість і честь. І дуже добре, що в газеті «День» слово «гідність» зустрічається так само часто, як і слово «свобода».
