Про відсутність волі і пріоритетів

На сьогодні вже абсолютно зрозуміло, що Мінські домовленості не працювали жодного дня. І не тому, що їх завжди порушує Кремль, — саме його дії були абсолютно прогнозованими. Відповідальність за провал лежить, зокрема, на українській владі, а після останніх переговорів, з очевидністю, — і на лідерах Німеччини та Франції. Згода Києва, Парижа і Берліна на «мінський формат» із самого початку дозволила ввести себе в неправильну систему координат або в систему дипломатичної спецоперації Москви. Ми неодноразово писали, що на переговорах у столиці Білорусі немає представника України — там люди Путіна.

Кучма зокрема. Він є автором кланово-олігархічної системи в Україні, проти якого повстав перший Майдан і який постійно був і є на гачку в Кремля. Як людина з таким минулим може представляти Україну? За нашими джерелами, коли нинішня влада погодилися на «мінський формат» і, відповідно, обговорювалася кандидатура переговірника від Києва, Президентові запропонували декілька варіантів. Тоді в Кучми сталася істерика, тому що була ймовірність, що оберуть не його. Але, зрештою, Порошенко зупинився саме на цій кандидатурі... Тут ще залишається питання — як і чому так трапилося?

Європейці теж погодилися на замирення Путіна. Згадаємо заяву канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка ще в червні 2014-го офіційно запропонувала зробити лідера «Українського вибору» Віктора Медведчука посередником для забезпечення діяльності Тристоронньої контактної групи. Можна пригадати й останні заяви Меркель, яка категорично виступила проти надання США зброї Україні. Попри узгоджену позицію Заходу в Мінську, яку представляла канцлер Німеччини, союзників собі має обирати сама Україна. Якщо Київ погодився на такий формат, то це не вина американців чи британців. Експертами вже неодноразово підкреслювалося, що найбільш надійними союзниками України є США, Канада, Великобританія, Польща, країни Балтії.

Отже, участь у грі Путіна дає й відповідний результат. За минулу добу — з 18 на 19 лютого — внаслідок бойових зіткнень на Донбасі ми втратили 14 українських військових, ще 172 здобули поранення різного ступеня. І це лише офіційна цифра від речника АТО Андрія Лисенка. У таких умовах українська влада в середу озвучила нові пропозиції у вирішенні конфлікту на сході. Рада національної безпеки і оборони України схвалила звернення до ООН і Євросоюзу щодо розгортання на території України місій із підтримання миру та безпеки. Також РНБО дала згоду на ухвалення змін до закону про правовий режим воєнного стану. У відповідь Кремль в один голос із підконтрольними йому бойовиками на Донбасі в притаманній цинічній формі одразу заговорив про зрив Мінських домовленостей.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Про ситуацію, яка склалася, і перспективи виходу із кризи говоримо з народним депутатом V, VI, VII скликань Андрієм СЕНЧЕНКОМ.

«ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НА ВОЄННОМУ ТА ДИПЛОМАТИЧНОМУ ФРОНТАХ, НЕ СТВОРЮЄ ВРАЖЕННЯ СИСТЕМИ ОБОРОНИ КРАЇНИ»

— Андрію Віленовичу, ситуація в Дебальцевому частково нагадує те, що ми бачили під Іловайськом. У попередньому скликанні Верховної Ради ви очолювали парламентську комісію, яка розслідувала Іловайську трагедію. Що ви можете сказати сьогодні про Дебальцеве? Чи винесла влада уроки з попередніх трагедій?

— Уроки не винесено, і передусім це видно з того, що не відбувається кадрових змін, які вже давно перезріли. По суті, планували і командували іловайською операцією, яка вилилася в трагедію, ті, хто свого часу посилав без прикриття Іл-76 у Луганський аеропорт, коли загинули наші десантники. Частина цих же людей безпосередньо причетна до керування і планування того, що відбувалося зараз в Дебальцевому. Поки що складно робити однозначні висновки, адже надходить багато суперечливої інформації. Сподіваюся, ті дані, які видає влада, відповідають дійсності, тому що існувала загроза значно більших втрат.

Але проблема досі полягає в тому, що абсолютно незрозуміла стратегія. Звісно, вона не має бути загальнодоступною для ЗМІ, але все  те, що відбувається, нагадує повзання туди-назад. Якщо для нас мало стратегічне значення Дебальцеве, тоді необхідно було підсилювати українські війська, розгинати цю територіальну «підкову» чи завдавати ударів на оголених місцях. Усі, хто володіє більш-менш достовірною інформацією, кажуть, що бойовики стягнули під Дебальцеве всі сили, відповідно, оголили інші ділянки фронту. Тому можна було вдарити в інших напрямках, аби змусити їх відтягти сили від Дебальцевого.

Те, що відбувається і на військовому, і на дипломатичному фронті, не створює враження якоїсь системи оборони країни і зусиль щодо повернення наших територій під контроль української влади — Криму і Донбасу.

— ...Іловайськ, Донецький аеропорт, тепер Дебальцеве. Чому ніхто не несе відповідальності за ці провали?

— Відповідальність повинна наставати по кількох напрямах. По-перше, повинні працювати правоохоронні органи. Свого часу були зусилля прокуратури, коли було затримано колишнього начальника штабу АТО генерала Назарова. Пізніше його відпустили. Що було далі — ніхто не знає. Це ж стосувалося епізоду з Іл-76. По Іловайську, на мій погляд, розслідування, яке вела чи веде Військова прокуратура, явно не має політичної підтримки, навпаки, вмикаються якісь гальма. Те, що сталася трагедія, — очевидно. Але окрім епізодів, які можуть статися на будь-якій війні, були явні моменти, пов’язані з неприйняттям вчасних рішень і ухваленням неправильних рішень, відверто неправильних дій керівників. І правової оцінки цьому досі не дали.

18 ЛЮТОГО 2015 р. ЗАСІДАННЯ РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Друга частина — політична відповідальність, яка також не настала. Багато хто з тих, хто був винен у події, зберіг свої портфелі. Але питання навіть не в портфелях, а в тому, що вони продовжують приймати за якістю такі ж рішення або не приймати потрібних рішень, що призводить до загибелі людей. Якість організації оборони країни в цьому сенсі відчутно не змінилася.

«НЕРОЗСЛІДУВАНІ ДО КІНЦЯ ТРАГЕДІЇ, ЗОКРЕМА ІЛОВАЙСЬКА, Є ПІДҐРУНТЯМ ДЛЯ НОВИХ ТРАГЕДІЙ»

— Як би ви охарактеризували кадрову політику нинішнього Президента, зокрема щодо військового керівництва?

— Загалом я її не зовсім розумію. У нас велика країна із серйозним кадровим потенціалом, і те, що відбувається на війні і довкола війни, свідчить про наявність талановитих організаторів, для яких держава і патріотизм — не порожні звуки. Я маю на увазі і волонтерський рух зокрема. На мій погляд, Президент має дуже серйозно займатися селекцією в органах влади: широко зачерпувати і просіювати кадри, аби патріоти і професіонали були в органах влади цивільного і військового управління. Залучення громадян інших країн — це не той шлях.

— Говорячи про Іловайську трагедію. Про яку кількість загиблих ідеться, і хто повинен нести відповідальність за цю трагедію?

— Ми зробили свої висновки і підготували всі матеріали — опубліковано проміжний звіт, підготовлено шість томів матеріалів Комісії щодо Іловайська для передачі новому складу цієї комісії. Для мене очевидно, що ця комісія має бути створена в новому парламенті. Нова Рада працює вже кілька місяців, а цей обов’язок перед суспільством досі не виконано. Нашу комісію було створено 4 вересня, і вже 20 жовтня ми оприлюднили проміжний звіт. Усе, що можна було зробити за цей короткий час, ми зробили — мені не соромно за виконану роботу. Є певний регламент роботи органів влади: якщо міністр оборони отримує депутатське звернення, то у нього є 10 днів на відповідь. Але від Муженка і Гелетея ми лише на 12-й день отримували якісь відписки, після чого були змушені ще раз звертатися. В результаті знадобився місяць, щоб отримати якісь крупинки інформації. А ми були дуже обмежені в часі. Тому до кінця каденції минулого парламенту нам на 80% вдалося розслідувати цю трагедію, зробити висновки щодо оборони країни, дій посадових осіб Міноборони і Генштабу, які на той момент фактично керували АТО.

Що стосується втрат, то це питання ретельно приховувалося МОУ і ГШ. У нас є достовірні дані про втрати в лавах прикордонників, МВС і Нацгвардії. А от щодо Міноборони, то це залишається білою плямою у розслідуванні. І якраз у нашому звіті говориться, що новий склад комісії повинен рухатися саме в цьому напрямі. Для Верховної Ради є моральним обов’язком створити цю комісію і розслідувати трагедію.

Щодо Іловайської трагедії, то дуже часто відбувається підміна понять: говорять про втрати лише при виході з «Іловайського котла». Ця трагедія має кілька епізодів: усе, що відбувалось упродовж місяця в секторі «Д», під час наступу на Іловайськ, у самому Іловайську, коли наші війська трималися, що відбувалося під час спроб деблокування Іловайська і безпосередньо під час прориву. За оцінками нашої комісії, загинуло до 1000 осіб.

Не розслідувані до кінця трагедії є ґрунтом для нових трагедій. Якби щодо Іловайська було розставлено всі крапки і покарано винних, наші дії в Дебальцевому були б більш логічними і менш драматичними з точки зору загибелі людей і наслідків для країни.

«ПОТРІБНО ВСІМА СИЛАМИ НАПОЛЯГАТИ НА ПОВЕРНЕННІ ДО «ЖЕНЕВСЬКОГО ФОРМАТУ»

— Спочатку міжнародні переговори щодо війни на Сході починалися в «нормандському форматі», потім був «женевський формат» за участі американців. Далі ми перейшли на «мінський формат», відправивши в ролі парламентаря Кучму, особа якого не витримує критики. Як ви думаєте, чому ми все-таки відмовилися від більш сприятливих форматів і перейшли на той, який не дає реальних результатів?

— На якомусь етапі конфлікту була ілюзія того, що з Путіним можна домовитись. Але зараз цієї ілюзії немає, і політичному керівництву треба докласти певних зусиль і почати все називати своїми іменами. Путін загнав Україну в «мінський формат» — він для нього зручний як спроба виглядати в ролі миротворця й аргумент участі Росії в ролі спостерігача і «гаранта». Це аргумент для зняття санкцій Заходу — мовляв, РФ допомагає владнати конфлікт в Україні.

Для нас же я не бачу плюсів у Мінських переговорах. Так, була спроба на певний час припинити кровопролиття і втрату територій. Але ж цього не сталося. Україна сама пішла на переговори в Мінську. Але, як мені здається, треба всіма силами наполягати на поверненні до «женевського формату», адже участь США як нашого стратегічного партнера в цьому питанні вкрай важлива. Треба припинити ігри у двозначність, коли ми з найманцями і маріонетками Кремля ведемо переговори, делегуючи від нашої держави незрозумілих персонажів.

— Як ви ставитесь до ідеї введення миротворчого контингенту ООН або поліцейської місії ЄС?

— Я не володію всією повнотою інформації про наше становище на фронті і про те, наскільки ми близькі до отримання високоточної зброї. Адже поява миротворчого контингенту знову-таки заморожує дану ситуацію. Звучить думка правильна про те, щоб цей миротворчий контингент брав участь у закритті державного кордону. Це складна формула, адже зазвичай миротворчий контингент стоїть на лінії зіткнення воюючих сторін, а наш кордон, на жаль, в тилу у окупанта. Я не уявляю, як можна це здійснити, адже йдеться про сотні кілометрів.

«ВОЄННИЙ СТАН ДАВНО ПОТРІБНО БУЛО ЗАПРОВАДИТИ НА ТЕРИТОРІЇ ЛУГАНСЬКОЇ ТА ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ»

— На засіданні РНБО в середу йшлося і про внесення змін до законодавства про воєнний стан. Як прокоментуєте? Що думаєте з приводу можливого запровадження воєнного стану?

— Українське законодавство досить спотворили під ідею АТО. Триває не АТО, а війна, відповідно, необхідно запроваджувати воєнний стан. Є речі, виправдані організаційно, наприклад Військовий кабінет при РНБО. Але все це — спроби зробити щось подібне до Ставки Верховного Головнокомандувача без запровадження воєнного стану. Це лише заплутує ситуацію і ускладнює реалізацію, контроль за виконанням прийнятих рішень, оцінку ефективності і притягнення до  відповідальності тих, хто ухвалював рішення. У нас війна триває на громадських засадах: одні числяться, інші командують, і невідомо, хто відповідатиме.

Щодо запровадження воєнного стану, звучить тема про його реалізацію по всій країні. Але немає жодних підстав для такої постановки питання. Воєнний стан, очевидно, давно необхідно запровадити на території Луганської і Донецької областей. Можливо, навіть не на всій. Але воєнний стан у Львові, Тернополі, Києві не потрібен.

— Раніше неодноразово йшлося про створення міністерства, яке займалися б питанням окупованих територій. Чому, на вашу думку, це не було реалізовано?

— Я є противником створення подібного міністерства і на всіх етапах казав, що цього робити не можна. Чиновницький апарат завжди працює за одними й тими ж законами. Коли ми говоримо про окупований Крим, Донбас, біженців, які вимушені поневірятися, то слід розуміти, що цей клубок проблем не належить до одного відомства. Це стосується МВС, Міграційної служби, Мінпраці і соцполітики, Мін’юсту і багатьох інших структур. Після створення окремого міністерства вже за мить всі інші перестануть цим займатися, хоча вони і так роблять це через пень-колоду. Створити ж на папері і запустити роботу відомства — це абсолютно різні речі.

Потрібно зробити інше — створити у парламенті постійний орган (комітет чи комісію) з проблем окупованих територій і біженців. Там має бути не просто ініціативна група, а структура, яка генерувала б зміну чи створення законодавчої бази, аби допомогти розв’язати нестандартні проблеми, що виникають. Наше законодавство в цьому питанні недосконале, але воно стосується мільйонів наших людей, які зазнають труднощів.

Безумовно, потрібен урядовий комітет, який має очолювати спеціальний віце-прем’єр, що відповідає за проблеми окупованих територій і біженців. У цьому комітеті мають бути представники всіх відомств і міністерств — це має бути штаб з вирішення питань забезпечення життєдіяльності людей, які виїхали чи залишилися на окупованих територіях, всіх невоєнних проблем, які виникли у зв’язку з російською агресією.

«МИ ГОТОВІ ОБОРОНЯТИСЯ, АЛЕ ПОТРІБНО БІЛЬШЕ ЛОГІКИ, ВЧАСНО УХВАЛЮВАТИ РІШЕННЯ І ШВИДКО ВИПРАВЛЯТИ ПОМИЛКИ»

— Як зараз ми реально можемо повернути окуповані території?

— Безумовно, потрібно стимулювати посилення санкцій щодо РФ, запроваджувати власні санкції. Проблема з питань Донбасу і Криму повинна вирішуватися за столом переговорів. Але це не переговори в «мінському форматі» з якимись захарченками чи пушиліними. Це стіл переговорів, за яким сидітимуть учасники «женевського формату», де треба буде відкрито шукати формулу миру для України. Під цією формулою повинні стояти підписи Президента України, Президента Росії і гарантів — США, Великої Британії, Німеччини та інших. Чи готова Росія на сьогоднішній день сідати за такий стіл переговорів? Очевидно, ні. Поки РФ в економічному сенсі не почне задихатися, цього не станеться.

Щодо Донбасу, Президент сказав вже давно і чітко: якщо ми зможемо закрити кордон, то все інше можна владнати за місяць-півтора. Звичайно, ми не вирішимо всіх питань, адже після війни все суспільство перебуває у стресі і буде потрібна серйозна багаторічна робота з пошуку формули, що дає змогу мізкам і душам знайти рівновагу.

Проте очевидно, що військовою силою ми не виженемо Росію з наших теренів — для нас важливою є підтримка всього світу. Ми якнайшвидше маємо підійти до моменту, коли РФ буде вимушена сідати за стіл переговорів безпосередньо. За цим самим столом має вирішуватися питання повернення Криму. Це те, що не підлягає обговоренню.

—  Але росіяни накидають нам і всьому світу силовий сценарій розвитку подій. Наскільки ми готові оборонятися?

— Ми готові оборонятися, але потрібно більше логіки, вчасно приймати рішення і швидко виправляти помилки, яких припустилися — кадрові і організаційні. Але, окрім первинного бажання Путіна не дати Україні розвиватися, його провокує слабкість нашої влади, адже відбувається деградація системи керування країною. Сьогодні величезна кількість вакансій в областях, районах і міністерствах, сила-силенна неадекватних призначень. У цьому сенсі країна стає слабшою, і це провокує агресора.

У нас також відсутня як така економічна політика. Усе списувати на війну не можна. У нас триває свавілля монополії, а за 11 місяців не спромоглися призначити керівника Антимонопольного комітету, і взагалі укомплектувати АМКУ. Те, про що рік тому говорили нинішні керівники як про одне з пріоритетних завдань — демонополізацію економіки і стимулювання дрібного і середнього бізнесу — зараз залишилося поза увагою. І війна тут ні до чого.

«НАМ В НЕЕКСТРЕМІСТСЬКИХ ФОРМАХ ПОТРІБНО ВИМАГАТИ ЯКОСТІ ПОЛІТИКИ, УПРАВЛІННЯ І НЕ ДАВАТИ СЕБЕ ОБДУРИТИ»

— Цими днями Україна сумує за загиблими на Майдані. Наскільки актуальними і вирішеними залишаються питання, за які люди віддавали свої життя рік тому?

— Якщо залишити осторонь питання, продиктовані війною і агресором, решта — боротьба з корупцією, демонополізація економіки і політики, створення системи реального правосуддя — майже не зрушилася з мертвої точки. Суспільство дедалі голосніше ставитиме ці питання, вимагаючи від влади реальних змін, а не гарної телевізійної картинки.

Я розумію, що це трагічні дні в історії України, коли ми згадуємо загиблих на Майдані і ставимо самі собі запитання «Що змінилося?». Але далі у нас дати не менш значущі, адже 27 лютого — річниця того, як Яценюк є прем’єр-міністром. У мене, як у громадянина, який був з першого дня на Майдані, багато запитань.

— У чому причина відсутності проведення реформ?

— Відсутність волі й пріоритетів. У мене складається враження, що уряд цікавиться двома речами: як зайняти гроші і як їх витратити. Насправді, у нього набагато більше функцій і відповідальності, адже він відповідає за безпечне життя людей. Це  стосується не питань війни, а питань мирного життя. За статистикою, у нас на дорогах щодня гине майже стільки ж людей, скільки і на війні. У багатьох населених пунктах у нас вода, яка небезпечна для здоров’я.

Уряд повинен займатися економікою країни, адже у нас є величезний економічний і інтелектуальний потенціал. У цьому сенсі відбувається деградація щодня, але не через війну, а тому що стимулювання цього потенціалу не належить до пріоритетів нинішнього уряду.

— У такій ситуації, як суспільство може впливати на владу, враховуючи війну?

— Не йдеться про те, щоб організовувати Майдан з будь-якого приводу. Але рецептори, можливо, притупилися у нашої влади або вона думає, що можливо все списати на війну. Але я вважаю, що нам потрібно вимагати в неекстремістських формах якості політики, управління і не давати себе ошукати. Адже дуже віртуозно навчилися підміняти якість роботи якістю телевізійної картинки.

— Як би ви оцінили діяльність нового українського парламенту? Чи сталися якісні зміни в його складі й роботі?

— Я думав, він стане органом, який зможе розпочати динамічніше міняти країну на краще. Поки є безсистемні зусилля, які не дають  кінцевого результату. Мені важко оцінити перспективи цієї Ради. Хоча там багато молодих і ініціативних людей, яким може трохи бракує досвіду. Але обсяг «баласту» як і раніше величезний, і він зосереджений не лише в «Опозиційному блоці» — він є практично в кожній з фракцій коаліції.

Були дуже хороші позиви, що влада почне діяти більш публічно. Але в моменти, коли публічність була потрібна, парламент чомусь спасував.

Попередній уряд був створений на емоціях і не зовсім адекватно, але його було представлено суспільству на Майдані. Коли ж після виборів формувався нинішній Кабмін, ідеї про альтернативи на пости міністрів, презентації з парламентської трибуни програм дій кандидатів, не було здійснено. Все як завжди — списком, угодою, переламами «через коліно». У результаті, маємо, що маємо, але з цим погодився парламент.

Я думаю, селекція в суспільстві ще буде. Адже потрібно покращувати якість влади, мають приходити люди, які не бояться захищати свої погляди, пропонувати їх суспільству і шукати його підтримки.

«ЯКЩО Є ЗГОДА УКРАЇНИ, ТО ЄС МОЖЕ ВІДРЯДИТИ ПОЛІЦЕЙСЬКУ МІСІЮ»

Володимир ВАСИЛЕНКО, юрист-міжнародник:

— У даному випадку може йтися лише про поліцейську місію. Якщо ЄС ухвалить таке рішення, то вона може бути відряджена до України. Але яка буде функція цієї місії — невідомо. Головне її завдання мало б полягати у тому, щоб зміцнити контроль за виконанням Мінських угод — і перших, і других. Але Росія відмовляється їх втілювати. Для мене з самого початку було зрозуміло, що, ставлячи підпис свого уповноваженого під Мінськими угодами, укладеними у вересні минулого року, і під Мінськими угодами-2, укладеними нещодавно у лютому, Росія не збиралася їх виконувати. Це потрібно було Росії для того, щоб зменшити тиск Заходу, ввести його в оману і загальмувати ухвалення рішень про санкції, особливо це стосувалося Мінських угод у вересні минулого року.

Для України сенс такої місії — військової чи поліцейської — полягає у тому, щоб вона здійснила контроль над всією лінією українсько-російського кордону. Але питання у тому, чи ухвалить ЄС рішення про відрядження такої місії. Адже Росія заблокувала рішення ОБСЄ про встановлення міжнародного контролю над всією лінією українсько-російського кордону за участі спостережної місії ОБСЄ. Якщо ж ця місія гіпотетично буде здійснювати контроль над лінією розмежування між контрольованою збройними силами України частиною території Донецької і Луганської областей і тією територією, яка під контролем російських найманців, то це буде своєрідним непрямим визнанням цих нелегітимних терористичних утворень, якими є «ДНР» і «ЛНР».

ЄС — не частина ООН і не зобов’язана просити санкціонування своєї спостережної місії в Раді Безпеки ООН. Це справа України і ЄС. Якщо є згода України, то ЄС може відрядити таку місію. Але питання в тому, якою буде компетенція цієї місії і як Росія поставиться до неї. Для нас велике практичне значення мало б встановлення міжнародного контролю над всією лінією російського кордону. Тоді б вирішували питання з терористами — вони самостійно існувати не можуть. І таким чином можна було б досягти миру. Однак Росія не прагне миру — вона прагне дестабілізації України і закріпитися на тому плацдармі, який вони захопили в Донецькій та Луганській областях, використовувати його для дестабілізації ситуації в Україні і, можливо, для подальших загарбань нашої території.

Якоїсь визначеної процедури щодо надання Україні європейських політичних сил не існує. Це рішення Європейської Ради на рівні або міністрів закордонних справ, або глав урядів. Вони визначають мандат цієї місії. Звичайно, Україна може висловлювати свої побажання, однак остаточне рішення — за вищими органами ЄС. Росія не може заблокувати цього рішення, однак ОБСЄ може заблокувати його імплементацію.

Що ж до миротворчої місії, то її можуть направити на територію України лише за рішенням Ради Безпеки ООН. А там, як відомо, Росія має право вето. Але знову ж таки ця місія має працювати в Україні лише зі згоди України, мандат цієї місії має бути визнаний нею. Для нас важливо, щоб ця миротворча місія теж була розміщена по лінії російського державного кордону для того, щоб припинити постачання в Україну бойовиків, терористів, диверсійних розвідувальних груп, зброї, техніки, якою забезпечують терористів незаконних утворень «ЛНР» і «ДНР». Санкціонована РБ ООН миротворча місія, яка була б розташована на лінії фактичного розмежування між територіями, контрольованими російськими найманцями, російськими збройними силами і Збройними силами України, мала б обмежене позитивне значення. Але це не гарантія, що Росія буде дотримуватися цих умов. Скоріше за все, вона заблокує створення повноцінної миротворчої місії, яка мала б серйозний мандат щодо припинення російської агресії проти України.

Рішення Національної ради безпеки і оборони України запізнилося. Його потрібно було висувати ще на початку збройної агресії Росії проти України. Тоді миротворчий контингент ООН міг би бути розміщений по всій лінії українсько-російського кордону. Однак тоді Росія заблокувала ухвалення такого рішення. Але це дало б політичний виграш Україні. Тоді лише починалася збройна агресія Росії проти України. Це продемонструвало б усьому світу те, що Росія має агресивні й ворожі наміри щодо України, не збирається поважати її територіальну цілісність, продовжуватиме збройну агресію. І в цьому аспекті це сприяло б позитивнішому налаштуванню західних держав щодо посилення санкцій і надання Україні допомоги, в тому числі допомоги у вигляді постачання зброї. Але це, на жаль, своєчасно не було зроблено.

Вихід з цієї ситуації полягає в тому, що в Україні повинен бути введений воєнний стан, а не якісь його сурогати, мобілізовано все суспільство і всі державні інститути на відновлення сектору безпеки, переведення всієї економіки на воєнні рейки, продукування свого власного озброєння, збільшення контингенту збройних сил для відсічі збройної агресії Росії. По-друге, Україна має звернутися до західних держав, насамперед США і Великобританії з вимогою надання оборонних озброєнь згідно з положеннями Будапештського меморандуму, згідно з яким ці держави зобов’язалися гарантувати територіальну цілісність України. Наша дипломатія України повинна бути більш настирною, більш ефективною. І нарешті — Україна має зосередити дипломатичні зусилля на тому, щоб переконати країни Заходу посилити санкції проти Росії і одночасно прискорити надання Україні економічної і фінансової допомоги. Також потрібно мобілізувати весь механізм української дипломатії для роз’яснення у світі природи російської агресії і неможливості досягти справжнього мирного врегулювання на основі принципів міжнародного права з Путіним як керівником російської держави. Оскільки на Заході, на жаль, не розуміють, що ментальність Путіна — це не ментальність лідерів цивілізованих держав. Це щось зовсім інше. Але вони його розглядають як подібного собі та вірять всім його байкам, бояться його роздратування. У цьому й вина, і біда європейських лідерів, які не хочуть бачити в путінській Росії колосальної загрози не лише безпеці України, а й безпеці Європи як такої.

Підготувала Наталія ПУШКАРУК

«НА СЬОГОДНІ ВІДПРАВКА МИРОТВОРЦІВ ДО ДОНБАСУ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ НЕРЕАЛІСТИЧНОЮ»

Тетяна КАСТУЄВА -ЖАН, керівник центру Росія – ННД у Французькому інституті міжнародних відносин

— Такого роду пропозиції як відправка миротворців до Донбасу мала б обговорюватися під час переговорів у Мінську. На сьогодні, ця опція здається нереалістичною: по-перше, на це потрібен час, можливо кілька місяців, по-друге, така відправка «спіткнеться» на вето Росії, члена РБ ООН, яка вже заявляє, що введення миротворчого контингенту в Україну не передбачено мінськими угодами і є її підривом. По-третє, для цього необхідна згода обох сторін – і України, і самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». А найголовніше, про який саме кордон йде мова? Лінії фронту і зіткнення воюючих? Або про ділянку російсько-українського кордону по Донбасу? Легко прогнозувати, що обидва варіанти, але особливо другий, будуть в абсолютно не сприйняті Росією: саме відкритість цього кордону з Донбасом дозволяє Росії регулювати полум'я конфлікту, переправляючи важке озброєння і «добровольців» в критичні моменти. Так було в серпні минулого року, і в січні вже цього року. При цьому легко прогнозувати, що Франція і Німеччина як підписанти і гаранти Мінського договору наполягатимуть, насамперед, на його виконанні, а не введення до нього нових елементів, які натраплять на шалений опір Росії.

Підготував Микола СІРУК, «День»