Про виборця і очікування «дива»

Два з половиною роки тому (20 травня 2019 р.) пройшла інавгурація Володимира Зеленського. Його обрання фактично стало результатом антиелітарного запиту суспільства, яке в абсолютній більшості відмовило політикам старої формації. Частина експертів навіть назвала цей феномен — «електоральним майданом». Наскільки виправдовує надії виборців Зеленський по зламу старої системи? Які плюси та мінуси ви вбачаєте в управлінні країною за цей час? Чи в правильному напрямку рухається Україна, враховуючи внутрішні та зовнішні виклики?

З такими питаннями ми звернулися до наших експертів. Відповіді виявилися доволі критичними з акцентом на мінусах президентства Зеленського. Хоча, заради справедливості, слід визнати, що на сьогоднішній день глава держави зберігає першу позицію електоральних симпатій в опитуваннях різних соціологічних компаній. Причому на порядок випереджає своїх найближчих конкурентів. Це свідчить, що Зеленський ще зберігає ядро своїх прихильників. Більш того, той же Сергій Лещенко взагалі вважає, що чинний президент не тільки балотуватиметься на другий термін, а й виграє його. Втім, за Конституцією наступні президентські вибори мають відбутися в березні 2024 року. Якщо, звичайно, не буде дострокових.

«...І ПОЛІТИЧНІ ОНУКИ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«ЕКСПЕРИМЕНТУВАТИ З ВЛАДОЮ У ЧАСИ ВІЙНИ ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНО»

Iрина МАЦИШИНА, доктор політичних наук, доцент кафедри політології та державного управління ДонНУ імені Василя Стуса, медіаексперт:

— В роботі під назвою «Анти-Едіп» автори Жиль Дельоз та Фелікс Гваттарі порівнюють суспільство з тілом, де кожен орган відповідає спільній життєдіяльності. Якщо органи не справляються зі своєю роботою, тіло розпадається, втрачаючи свій смисл. Для мене це є метафорою сучасної політичної влади, де політичні інститути, як органи тіла, замість спільного функціонування, у більшості імітують свою роботу. Діяльність нібито відбувається, але смислу немає. На захист цієї думки хочу зупинитися на трьох моментах.

Перший — суспільний настрій. Його складно виміряти, але можна побачити на повній готовності довіряти президенту Володимиру Зеленському. Улітку 2020 року, за даними Центру Разумкова спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, президент отримав 9,9% повної довіри від українців. Цього літа цифра знизилася до 8,7%. У той самий час можна спостерігати ріст довіри до Верховної Ради (з 2,0% до 2,4%), уряду (з 1,9% до 3,1%), СБУ (з 3,3% до 6,5%) тощо. Виникає дивна ситуація: до інститутів довіра населення зростає, на відміну від довіри до президента, що вказує на незбалансованість державного апарату в цілому.

Другий — ментальність українців. Політична влада в Україні ніколи не мала довіри. Тут «привіт» від історичної спадщини, коли країна без самостійності як складова імперських інтересів виконувала функції додатку «роботи на центр». Звідси сприйняття себе українців у порівнянні з владою проходить більше по лінії опозиційності, ніж довіри. І в часи незалежності ейфорія від нової влади закінчувалася на другий-третій рік. Опозиційні політичні еліти це розуміють і, своєю чергою, підвищують рівень протестного настрою. Тому цілком зрозуміло, що ми маємо збільшення розчарувань у Зеленському. Інша річ, наявність політичної культури як політичної відповідальності самих українців. Більшість так і не розуміє, що голосування проти Порошенка (як аргумент підтримки Зеленського на виборах президента) насправді стало голосуванням проти самих себе.

Третій — популізм. Зі свого боку команда президента розуміє, що втрачає підтримку. Але замість того, щоб працювати за круглим столом з ефективним політичним менеджментом попри політичні розбіжності, вона продовжує позбавлятися від внутрішньої критики. Виключення власних депутатів з фракції, чехарда міністрів, заміна спікера вказує на готовність Зеленського йти на другий термін. Системні відеозвернення президента до українців направлені на формування архетипу рятівника нації. Достатньо згадати останню «тисячу» для вакцинованих двома дозами. Подібні «тисячі» під час репутаційної кризи декларувала Юлія Тимошенко у 2008 році, як компенсація за втрачені депозити часів СРСР. А у 2012 році цю ідею підхопив Янукович. Уже зрозуміло, що сьогодні, як і тоді, омріяну «тисячу» отримають не всі. І замість консолідації суспільства, ОП ще більше розколює суспільство подібними заявами. Але в історії політичного фольклору країни поруч з «юліною тисячою» та «вітіною тисячою» з’явиться ще і «вовина тисяча», як наслідок популізму.

На сьогодні ми маємо приклад того, що декларація поламати систему, оновити політичну еліту, змінити корупційні потоки та підняти довіру до влади завершилася простим перерозподілом влади. Ліжка поміняли, а принцип роботи не змінився. Навіть, здавалося б, чудова ідея з країною у смартфоні не гарантує захист персональних даних користувачів. Або тема з вакцинацією, яка так і не змогла вберегти країну від чергових «червоних зон».

Мабуть, єдиний плюс у діяльності президента в тому, що український виборець навчиться розуміти, що експериментувати з владою у часи війни є дуже небезпечно. Не можна на власній території, де Росія веде інформаційні та військові дії, ламати вектор діяльності, який був націлений на внутрішній захист та зовнішню підтримку європейських країн. Коли країну вносять у список найбільш небезпечних країн, куди не бажано приїжджати — це не тільки про боротьбу з коронавірусом. Це про відсутність політичної воли, елементарних знань та мужності вчасно піти.

«ПРОБЛЕМА НЕ В ЗЕЛЕНСЬКОМУ, А В НАШОМУ ВИБОРЦЕВІ»

Тарас ЛIТКОВЕЦЬ, політолог, Луцьк:

— Дива не сталось. Адже закони політики є точними. Три задекларовані Зеленським (бідність, війна з РФ та влада олігархів) основні вороги українців не знищені.

Епоха бідності не подолана, а лише збільшилась кількісно та якісно, вчителям обіцяна зарплата у 4 тис. дол. лише ввижається у найфантастичніших снах, війна на Донбасі триває (хоча «просто подивитись в очі Путіну» Зеленський вже зміг на переговорах у Парижі), ціни ростуть стабільно та регулярно на абсолютно все, платежі за комунальні послуги щороку збільшуються, «боротьба» з пандемією вивела Україну у світові «лідери» по смертності, олігархи почувають себе господарями українського життя, незважаючи на залякуючі антиолігархічні законопроєкти (цікаво, що у 1929 році в УРСР законодавчо прописували, хто такі куркулі), численні кадрові ротації у верхніх ешелонах управлінського бомонду нічого не змінили, українська держава так і не стала самостійним гравцем міжнародних відносин, а залишається територією конфлікту інтересів провідних гравців світової геополітики, сировинним придатком провідних економік та постачальником багатомільйонної дешевої, але якісної робочої сили. А бідність в Україні змогли здолати лише олігархи.

Внутрішня політика Зеленського, яка будувалась на чіткій антитезі політики попередника Порошенка, зазнала краху, адже протестні вуличні акції розставляли нинішньому президенту «червоні лінії», а всі свідомі та несвідомі спроби здати національні інтереси породжували вуличні акції, на які не реагувати було неможливо. «Вагнергейт» став найбільшим ударом по рейтингу Зеленського. Довгоочікуваний суспільний запит на справедливість не був реалізований.

Зеленський у своїх виступах фактично анонсував, що буде йти на другий президентський термін, хоча на початку каденції обіцяв, що вдруге не балотуватиметься на керманича держави. Таке рішення лише свідчить про типову для нашого керівництва відірваність від реалій життя простих смертних. Влада п’янить, дурманить і засмоктує, а абсолютна влада робить це абсолютно.

Україна окупована олігархами, російськими військами і байдужими до національних потреб керманичами країни. Проблема не в Зеленському, а в нашому виборцеві, який вже 30 років прагне простих відповідей на складні питання.

На жаль, сьогодні стало соромно бути професіоналом у політиці та уряді. Створена аморальна політична система, за якої можна бути професійно повним нікчемою, але займати при цьому ключові пости в уряді, парламенті та адміністрації президента. Професіоналізм, патріотизм і порядність знівельовані і вже незрозумілі сформованій політичній еліті 2.5 роки тому.

Президент нарешті зрозумів, що заграванням з Кремлем Путіна не розчулити і тим більше не зупинити. Зеленський за ці 2.5 років став помітно жорсткішим до своїх внутрішніх ворогів. Його примирлива риторика першого року президентства вивітрилась і президент-голуб починає показувати кігті політичного яструба (згадаймо «антиколомойський» закон та ін.). Прагматичний західний світ також розчарувався «новим обличчям», оскільки очікує результативної боротьби з корупцією, судової реформи та конкретних досягнень в економіці.

Позитив: залишився незмінним євроінтеграційний курс України — Зеленський і вся команда «Слуг народу» не відходили від євроатлантичного вибору України. Хочеться вже дочекатись майбутніх мемуарів шостого президента України, в яких Зеленський відвертіше опише сувору реальність президентської посади і те, як його кінематографічні ілюзії розбились об сувору дійсність вітчизняної політики.

«СИСТЕМНІ ПОМИЛКИ ЗАСВІДЧУЮТЬ БРАК ПРОФЕСІЙНОГО ЗРОСТАННЯ, ЗАТЕ ВЛАДА СТАЛА БІЛЬШ ВПЕВНЕНОЮ»

Iгор ВЕГЕШ, кандидат політичних наук, доцент Ужгородського національного університету:

— У 2019 році, коли президентську посаду в Україні здобув Володимир Зеленський, а в парламенті вперше було сформовано монобільшість, відбувся не стільки «електоральний майдан», скільки констатація того факту, що загальносвітове відлуння популізму (див. «Двi загрози міжнародним відносинам. Якщо мілітаризм є небезпечним для фізичного існування людини, то популізм деформує свідомість») докотилося й до України. Запит на «нові обличчя», який так часто лунав того року, був класичною популістською приманкою, за якою, як виявилося, не ховається жодного конструктивного наміру, адже оновлення облич не завжди збігається із оновленням системи. Український соціум вперто продовжує вірити в те, що стару, неефективну систему зруйнують ті, хто прийде її очолити. Натомість, справжні якісні зміни в системі настають тоді, коли до процесів її трансформації активно долучається саме суспільство. Таким чином, прихід цієї влади можна трактувати як віддзеркалення бажання українського суспільства самоізолюватися від відповідальності за справи країни, передати цю відповідальність яскравій обкладинці супергероя із фільму.

Тому й не дивно зараз, після апофеозу популізму, стежити за еволюцією сприйняття влади суспільством. Якщо на перших порах незаплямоване нове обличчя Президента демонструвалось як запорука чистоти оновленої влади, то з часом це обличчя почало «тьмяніти», стаючи в один ряд із не менш «тьмяними» політиками старої генерації. Офшорний скандал, справа «вагнерівців» та багато інших помилок Президента та осіб з його оточення продовжують впевнено знижувати рейтинг владної сили. Це закономірний процес, на який, крім всього іншого, впливає ще й розчарування різних частин українського електорату через нездійснені обіцянки (до прикладу, обіцянки припинити війну та підвищити рівень зарплати). Втім, виборча кампанія 2019 року, яка полягала у балансуванні між різними очікуваннями та антагоністичними бажаннями українського суспільства, за своєю популістською природою просто не могла привести до якогось іншого результату.

Системні помилки, яких припустилася влада за попередні роки, а також особливо ті, які були здійснені останнім часом (непідготовленість до опалювального сезону, провалена кампанія з протидії пандемії коронавірусу), засвідчують брак професійного зростання у провладній політичній силі. На жаль, за два з половиною роки влада так і не стала професійною, зате вона стала більш впевненою, ніж на початку. Можливо, для країни це навіть гірше, адже непрофесійність, помножена на впевненість, може призвести тільки до посилення тих кризових тенденцій, які вже й так є загрозливими. Крім цього, максимальна централізація влади в одних руках може призвести до руйнації демократичних інститутів та посилення авторитарних тенденцій. Ознаки цього простежуються у спробах тиснути на ЗМІ, у так званому «законі проти олігархів», у не завжди зрозумілих з погляду прав людини рішеннях РНБО, яка проявляє відверті ознаки ключової ланки судової влади.

Звичайно, що всі ці факти нинішньої соціальної, політичної та економічної реальності, факти, породжені непрофесійністю влади, не можуть не послабити Україну як на внутрішній, так і на зовнішній арені. Зрештою, це також відчуває і влада в Кремлі, яка завжди готова скористатися із слабкості сусіда. Чергова «газова війна», загострення на Донбасі, посилення російських військ поблизу кордонів України — яскраві ознаки того, що режим у Кремлі прагне діяти на загострення. Попереду в Зеленського ще стільки ж часу, але наразі питання його подальших кроків як державника залишається на тому ж місці: як позбутися рейтингового нарцисизму і перейти до дій на користь укріплення українського соціуму перед загрозами, що кидають тінь на існування самої України.

«ГАСЛО «ВЕСНА ПРИЙДЕ — САДИТИ БУДЕМО» БУЛО ТІЛЬКИ-НО ПІАР-ХОДОМ, А НЕ СКЛАДОВОЮ ПРОГРАМИ»

Олесь СТАРОВОЙТ, аналітик, політичний експерт, Львів:

— Президентська кампанія Володимира Зеленського була побудована винятково на тотальній критиці попередньої влади. Обіцянок, які би виходили за парадигму «це — погано, і це — погано,  а ми зробимо, щоби було добре», насправді у Зеленського не було. Єдиний конкретний слоган, який досі усі пам’ятають: «Весна прийде — садити будемо», але і він був тільки-но піар-ходом, а не складовою програми.

Зате обіцянки «щастя безкоштовно і негайно» масово розкидали члени його команди. Згадаймо лише «негайно припинити війну»,»аудит держави», «відібрати усі нечесно нажиті капітали», «чотири тисячі доларів кожному вчителю», «найвищі у Європі пенсії» тощо...

Ламати «стару управлінську систему» Зеленський, може, й збирався, але лише тому, що не мав поняття, що це таке. А дивні обіцянки і заяви Зеленський почав розкидати уже на і після інавгурації.

Одна з перших гучних заяв була про переселення Адміністрації Президента та суттєве скорочення штату і видатків з бюджету. Закінчилось усе лише перейменуванням Адміністрації Президента на Офіс, збільшенням штатних одиниць більш ніж удвічі та збільшенням видатків на утримання Офісу втричі уже в 2020 році.

У стільки ж разів збільшився президентський кортеж машин того, хто обіцяв їздити на роботу велосипедом?

Потім була зустріч у Нормандському форматі та переговори з Путіним, за якими з тривогою спостерігала патріотична частина суспільства. На щастя, вони закінчились нічим — тобто, знову ж таки, пустопорожніми сентенціями Зеленського, які він і не мав наміру виконувати. Як і виконувати усі інші свої обіцянки, яких за два з половиною роки назбиралось уже поза сотню.

Найгучніші і найнеймовірніші з них — про два мільярди інвестицій з Оману, мільярдні інвестиції з Китаю, винайдення української вакцини від ковіду, «ковідні» зарплати медикам до 25 тисяч гривень, висадка «мільярда дерев», створення українського потужного науково-дослідного флоту...

Анонсовані Зеленським гучні звільнення на митниці, виселення високопосадовців із Конча-Заспи, звільнення суддів та інші волюнтаристські заяви і кроки завершились повним фіаско.

Досі суспільство не отримало відповідей, що це був за референдум «П’ять запитань від Зеленського», хто його фінансував, які його офіційні результати (оприлюднені лише попередні), де анкети і головне — коли ж будуть втілюватись обіцяні результати? 

Ті, хто займається професійною аналітикою та державним управлінням, хотіли би ознайомитись із «Планом трансформації України», нібито презентованого Зеленським Байдену, але якого насправді... не існує.

Досі покриті мороком історії викрадення судді Чауса, замаху на Шефіра, напади на активістів.

Натомість суспільство фіксує абсолютну безкарність для «Слуг народу», які лояльні до Зеленського: автотрощі п’яних депутатів, зловживання з бюджетом та прямі крадіжки народних грошей, торгівля державними посадами якимись пройдисвітами тощо. 

Зеленський, абсолютно не червоніючи, приписує собі речі, до яких він не має ані найменшого стосунку. Так було з антиковідним вантажем «Мрії», який насправді належав Герегам, чи з семи кораблями з вугіллям, які насправді належать Ахметову.

Але це усе речі рано чи пізно поправимі. З обіцянок посміємось, а за порушення законів рано чи пізно їм усім доведеться відповідати — і політично, і юридично.

Останнім часом відбуваються речі куди більш значимі. Зеленський (чи його оточення) почали робити кроки з цементування своєї влади, перетворення її на автократичну і максимально тривалу. Тому «зелені» розпочали «вбивати» демократичні інституції в країні — парламент, місцеве самоврядування (найперше — Київ, далі піде) та незалежні медіа. І от це дуже тривожно.

Оприлюднене днями розслідування Bellingcat (лише перша частина) підтверджує нашу позицію — у зовнішній політиці влада Зеленського керується аж ніяк не інтересами держави.

Але це усе — наслідки серйозної геополітичної гри, яку навряд чи веде сам Зеленський. Феномен Зеленського в тому, що він (чи то виступає з офіційною промовою, чи то записує відосик, чи то проводить зустріч тет-а-тет) одразу забуває про сказане.

Весь навколишній світ для Зеленського — це театр, а він — єдиний унікальний актор на сцені. Чи відповідає актор за текст? Та ні. Він просто повинен одномоментно сподобатись публіці, розсмішити її. А коли стихли овації, то усе сказане — уже не важливе. Кидаємо наступну репліку... і наступну публіку...

Соціологія показує, що незадоволення Зеленським, його командою та аферистичний, безвідповідальний стиль управління не подобається більшості українців. Електоральна підтримка  «Слуг народу» стрімко падає, а недовіра уже зашкалила.

Тепер слово за українським політикумом. Він повинен нарешті дати свої пропозиції. «Старі політики» — свої, «нові політики» — свої. І як тільки увага суспільства переключиться на обговорення варіантів «країни після Зеленського», його електоральна підтримка розтане повністю. Бо українців можна надурити раз чи два, але брехня не може тривати вічно.

«ЗАМІСТЬ РЕАЛЬНОЇ БОРОТЬБИ ІЗ  СИСТЕМОЮ ВОНИ ДИВНИМ ЧИНОМ СТАЛИ ЇЇ ЧАСТИНОЮ»

Олексій ВОЛКОВ, політичний консультант:

— До свого політичного «екватора» Президент України Володимир Зеленський підходить, як кажуть, зі спущеними «вітрилами». Порівнюючи з 2019 роком, втрачено темп, драйв, розгублено довіру. На «кораблі» почався бунт, а політичний «компас» вочевидь дає невірні орієнтири. Чому це сталося? Річ не лише в недосвідченості «капітана», але й у некомпетентності управлінської верхівки в цілому. Крім того, «слуги народу» поступово перетворилися на «панів» —  замість реальної боротьби із системою вони дивним чином стали її частиною, і бажання боротися з нею вочевидь зменшилося. Озвучені на виборах обіцянки зіграли злий жарт і обернулися проти самих авторів — маючи унікальний шанс насправді реформувати країну, команда Зеленського замість цього почала ділити її на сфери впливу, забувши про людей. Українці такого не прощають — рейтинг команди влади просідає все сильніше, і причина не лише в реальних провалах. Тут зіграли роль образа, що посилюється, та розчарування електорату.

Зі свого боку, зниження рівня довіри та бажання голосувати за «Слугу народу» мотивує її опонентів до активніших дій. Помилки влади та її слабкість породжують упевненість у перемозі опозиційних сил. Зверніть увагу, що у Верховній Раді більше немає монолітної більшості — «слуги» змушені вдаватися до послуг інших фракцій і депутатських груп. Це знаковий чинник, який свідчить про наближення кінця електоральної могутності «зелених». Показовий приклад і скандальна історія з відставкою спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова, який уже давно почав свій «дрейф» від «Титаніка». Минають ті часи, коли чинний президент упевнено диктував свій порядок денний, і під нього підлаштовувалися інші політичні гравці та впливові фінансово-промислові групи. Більше того, коло осіб, із якими очільник держави зіпсував взаємини, росте постійно. Це гарантовано відгукнеться в майбутньому.

Володимир Зеленський не може нічого запропонувати щодо ключових тем, які реально турбують людей: позитивні зміни в питаннях війни та миру, зниження комунальних тарифів, ситуації з коронавірусом, боротьби з корупцією, зниження рівня безробіття. Обрана ним модель «видовище замість хліба» не приносить бажаних результатів, оскільки економічна ситуація в країні стає насправді загрозливою. Президент ще не зрозумів, що статусний глядач «95-го кварталу» мало чим схожий на мешканця збіднілих кварталів українських міст і сіл. Незважаючи на численні зауваження, пропозиції та критику, помітно, що Банкова втрачає почуття реальності — там більше заклопотані збереженням власного рейтингу, боротьбою з опозицією та реалізацією мегапроектів, які вимагають колосальних фінансових вкладень.

Сам президент і його колись єдина команда розгубили віру виборців, своїми руками зруйнували імідж «несистемних» політиків. В той же час ним здається, що вони винайшли універсальний метод боротьби — викриття підступів «старих» політиків і ворожих агентів впливу. Цей метод видимий в роботі агітаторів партії влада, яку оптом «закупили» для мовлення в соцсетях і телеграмм-каналах. Попереду у Зе-команди непростий час — украй важкий опалювальний сезон, який здатний остаточно підірвати залишки віри електорату в здатність нинішньої влади ефективно управляти державою. Все більше людей усвідомлює, що при владі перебувають малокомпетентні люди, головним достоїнством яких є особиста відданість тандему Зеленского-Ермака. В період тривалої економічної політичної кризи, що починається, — це явно не ті якості, які потрібні антикризовій команді. Рідкісні кадрові заміни не викликають особливого інтересу у простих людей: вони не знали прізвищ «слуг народу» до виборів, не дуже цікавляться ними і зараз. Адже справа вже не в іменах і прізвищах, а в практичних результатах, на які є величезний запит. Але це якраз саме те, що нинішня влада не здатна дати людям.