Про загрозу «путінізації» України

Одним із позитивних кроків нової влади, після того як на Банковій господарем став Віктор Янукович, експерти називають відновлення владної вертикалі. Попри те, що повноваження в нинішнього глави держави такі самі, що й у попереднього, Віктор Янукович на сьогодні контролює уряд, парламентську коаліцію, силові структури, губернаторів. Однак слід зауважити, що багато в чому вибудовування влади «під себе» відбувалося антиконституційним шляхом: формування коаліції, скасування місцевих виборів, ратифікація харківських угод. Це й насторожує. Особливо на тлі останніх розмов про необхідність змінити Конституцію з посиленням президентських повноважень, або простіше, — повернутися до редакції Основного Закону зразка 2004 року. На тлі всіх цих змін, у тому числі й зовнішньополітичних, як то відмова від НАТО, проголошення позаблоковості, форсоване відновлення дружніх взаємин із Російською Федерацією, багато хто в Києві й не тільки заговорили про «російський сценарій» для України.

Про таємне й явне в українсько-російських відносинах, а також про вірогідність впровадження в нашій країні апробованого в Росії сценарію, так званої, керованої демократії, «День» розмовляє з відомим опозиційним діячем РФ Борисом НЄМЦОВИМ.

— Борисе Юхимовичу, під час помаранчевої революції ви стояли на сцені Майдану разом із Віктором Ющенком, Юлією Тимошенко та іншими українськими політиками. Чи могли тоді припустити, що через кілька років Янукович стане президентом? Як вважаєте, хто своїми діями — чи, можливо, бездіяльністю, допоміг лідерові Партії регіонів перемогти?

— Якщо країна демократична, передбачити, хто буде наступним президентом, може лише народ. Тому тоді, 2005 року, я не міг нічого подібного передбачити. Багато хто чомусь сприймає поразку Ющенка, Тимошенко і перемогу Януковича як крах помаранчевої революції. Це не так. Головний підсумок помаранчевої революції — це те, що Україна — демократія, зі свободою слова, політичною конкуренцією тощо. До того ж, що важливо, у вас є вибори, мабуть, найчесніші на пострадянському просторі (якщо не рахувати Прибалтику). І це теж підсумок помаранчевої революції. Так от, цей підсумок виявився непорушним, і ніхто його сумніву не піддавав і не піддає. Але головне, що підсумки виборів визнав український народ і увесь світ.

Янукович виграв вибори з дуже маленьким відривом у досить серйозній боротьбі. Тимошенко, яка була прем’єр-міністром у кризовий час, набрала нечувані 45%, хоча повинна була з тріском програти.

Чому Ющенко програв? Є два чинники. Перший — на нього дуже великі надії покладали люди, які стояли на Майдані. Українці, так само як і росіяни, вірять у диво. Їм здавалося, що варто повалити Кучму й поставити Ющенка — і рівень життя миттєво стане таким, як у Німеччині або хоча б як у сусідній Польщі.

Друге. Ющенко загрузнув у різних скандалах, розбираннях, конфліктах зі своїм колишнім соратником і, на жаль, мало зробив для соціально-економічного розвитку країни. По суті, окрім вступу в СОТ, нічим в економічній сфері Україна похвалитися не може, і український народ, звичайно, цього йому не пробачив.

Проблема сьогодні полягає в тому, чи зможе Україна вистояти перед очевидним і неприкритим натиском Януковича, який намагається згорнути основи демократії, встановивши репресивні правила. Це залежить не від Януковича, який, як і будь-яка людина, яка отримала владу, хоче зайняти весь політичний простір. Він прагне до експансії, і це очевидно. Це залежить від українського народу, української опозиції, журналістів, бізнесменів. Я вважаю вкрай небезпечною путінізацію України.

Це, окрім як до свавілля, безправ’я, корупції, ні до чого іншого призвести не може. Сьогодні загроза путінізації України є. Станеться путінізація чи ні, залежить виключно від вас. Очевидно, що Янукович не є демократом, жодного щеплення від авторитаризму в нього немає. Єдине, що може його зупинити, — це опір громадян. Чинитимете опір — вас не «з’їдять», не чинитимете — «з’їдять» і оком не моргнуть.

— Під час президентських виборів багато експертів говорили, мовляв, Януковичу варто перемогти хоча б тому, що в країні буде сильна опозиція в особі Тимошенко. Схоже, можливості екс-прем’єра переоцінили. Опозиція сьогодні блякла, непомітна. Як ви оцінюєте діяльність нинішньої української опозиції не лише в особі Юлії Володимирівни — в цілому?

— Знаєте, мені здається, народ дуже втомився від агресії, певної істеричності, конфліктності Тимошенко. Це перше. Друге. Народ пов’язує свої власні соціально-економічні проблеми з діяльністю уряду Тимошенко. Я не великий прихильник Юлії Володимирівни, але задля справедливості потрібно зауважити, що їй дуже не пощастило, оскільки вона була прем’єром, коли Україну, як і весь світ, охопила криза. Звичайно, глибина українського провалу набагато вища, ніж навіть Росії. І це, на мою думку, наслідок помилкової економічної політики, яку вона проводила. Це друга причина, через яку Тимошенко зараз «слабкіша».

Опозиції потрібно набратися терпіння, потрібно вміти чекати. Опозиція дуже роздроблена. Крім того, з’явилися нові обличчя (Яценюк, Тігіпко), які, будучи амбітними, поки що не спроможні до консолідації. Нові вважають, що Тимошенко вже свою місію виконала, а Тимошенко їх і за людей не вважає насправді. Ця дисперсність, звичайно ж, шкодить опозиційній справі.

Мені здається, що опозиція не повинна надто метушитися, влаштовувати істерику з приводу і без. Ось, наприклад, договір щодо Чорноморського флоту. Цей договір я вважаю успіхом Януковича і пограбуванням Росії водночас. Янукович тут до чого — він за Росію не відповідає. А от наші двоє, схоже, зовсім збожеволіли. Флот не є бойовою одиницею, це музей. І ось за цей музей вони 40 мільярдів заплатили. Нормально?! Втім, нічого дивного. Це звична стилістика нинішнього медведєво-путінського режиму. А ось для Януковича — це успіх, і цей успіх треба визнавати. Другий успіх — домовилися з Міжнародним валютним фондом, Європейським банком, понизили дефіцит бюджету. Я вважаю, що це об’єктивні речі, за які лаяти Януковича або Азарова не треба. Зробили? Молодці, чудово. Все, як то кажуть, в ім’я України. А ось за що їх потрібно лаяти, так це за спроби встановити цензуру, за зміну виборчого законодавства, за спроби кримінального переслідування опозиції, за бажання скрізь посадити своїх людей.

Мені здається, Тимошенко, Яценюк, Тігіпко, той же Ющенко, якщо він хоче політикою займатися, мають довкола головного об’єднатися. Можливо, є сенс створити якусь координаційну раду опозиційних сил із завданнями відстояти свободу слова, вибори, політичну конкуренцію, демократію словом. Запросити в цю раду захисту української демократії варто впливових журналістів, громадських діячів, можливо, бізнесменів. Чому я говорю про бізнесменів? Річ у тім, що посилення Януковича — це посилення донецької групи. Це означає, що всі інші ризикують залишитися без власності, бізнесу. Тому бізнес кровно зацікавлений у тому, аби в Україні була демократія. Я, до речі, вважаю, що в цьому й Рінат (Ахметов. — Ред.), як людина далекоглядна та розумна, зацікавлений. Знаєте, адже життя довге, Земля кругла. Сьогодні вони перемогли і забирають усе, завтра прийдуть інші і в них відберуть. Кому це треба? Саме бізнесменам і потрібні передбачені правила.

Гадаю, якщо буде створена така широка коаліція — це буде чудово. Що вже створене? Створена класна організація «Стоп цензура!». Молодці, подарували Януковичу велосипед, аби не створював пробки на дорогах і дурощами не займався, збільшуючи армію своєї охорони.

— Поки що ситуація така: слабка опозиція, влада, що нестримно нарощує силу. Але Партія регіонів дуже «різношерста», там багато як корпоративних конфліктів інтересів, так і особистісних. Допускаєте ви, що вірогідний розкол у ПР може й стати тим джокером для опозиції?

— Усередині партії влади завжди є конфлікти. Але, разом із тим, є й інстинкт самозбереження. Інстинкт такий: якщо ми розколемося, нас «з’їдять». І ось ця теза про те, що «з’їдять», в останній момент зупиняє людей від необдуманих вчинків. Зараз у Януковича влада: за ним більшість у Раді, уряд лояльний, а кожен депутат хоче ближче до годівниці підібратися. Тому я не думаю, що сценарій розколу в партії влади правдоподібний. Він може бути правдоподібним, коли народ відчує, що Янукович ослабів. Якщо він ослабіє, якщо в нього рейтинг почне падати і так далі, вірогідність розколу серйозно збільшиться.

— Хочу повернутися до «газово-флотської» угоди, а конкретно — до контрасту ратифікації договору в Держдумі та Верховній Раді. З Держдумою питань немає. А ось як ви вважаєте, українські опозиціонери, які використали яскраві «спецефекти», справді хотіли недопущення ратифікації чи це була гра на публіку?

— Так, справді, контраст ще той. Під час ратифікації Рада нагадувала божевільню, причому — для особливо буйних. А Дума нагадувала політичне кладовище. І те, й інше не найкращу картину створює, але ви знаєте, мені божевільня більше подобається. Поясню, чому. Бо є шанс видужати, а на кладовищі — ніяких шансів узагалі не має. Тому сумніша картина під час ратифікації спостерігалася в Москві. Просто гидко на це все дивитися... Навіть Жириновський (здається, єдиний, хто утримався при голосуванні) не міг пожвавити цю смутну картину. Тепер щодо атракціону й театральності української опозиції. Театральність, звичайно, була — і це факт. Але політика зараз сама по собі театр, тож нічого дивного не сталося. Наскільки щирими вони були? Я вважаю, узагальнювати не можна, там різні люди були. Були ті, хто щиро вважає, що присутність ЧФ Росії — це загроза суверенітету. Я, до речі, так не вважаю, і ось чому. Чорноморський флот практично 20 років стоїть на території незалежної України. Жодного разу, підкреслюю, жодного разу ЧФ не втручався в жоден внутрішньополітичний чи якийсь інший конфлікт. Навіть під час помаранчевої революції лякали, що ось, мовляв, ОМОН прийде, але ніхто не казав, що прийдуть моряки чорноморського флоту до Києва. Тобто, очевидно, що чорноморський флот не грає ніякої внутрішньополітичної ролі. Зовсім. Та й у цілому: люди, які знаходяться в музеї, не схильні виявляти агресію. Ви бачили агресивних людей у музеях? Я — ні.

— А якщо згадати кавказькі події...

— Це правда, але я кажу про внутрішньополітичну ситуацію. Щодо грузинського конфлікту. Доблесть ЧФ Росії полягала в тому, що вони втопили два грузинські катери. Ось і вся історія. Адже це насправді справжній сором. Зрозуміло, що для багатьох в Україні навіть ця сміхотворна ситуація здається загрозою, але я не став би перебільшувати значення флоту і тим більше у внутрішньополітичній ситуації.

Але, що мене дуже порадувало. Я бачив соцопитування, проведені після всіх цих кидань яйцями і димовими шашками в Раді. Так от, більшість українців підтримують цей договір. І правильно роблять, бо договір справді вигідний Україні та жодної загрози не створює. Він дуже невигідний Росії, кабальний просто. Америка за оренду найбільшої військово-морської бази у світі в Окінаві платить 800 мільйонів доларів. У п’ять разів менше! Адже там база діє і має стратегічне значення в регіоні. А ці розумники за музей чотири мільярди заплатили.

— Якщо вже ви згадали соцопитування, дозвольте запитання. Як змінилося ставлення рядових росіян до українців після перемоги Януковича? За президентства Ющенка росіяни нас майже ворогами вважали...

— Настрої в Росії формуються пропагандою, а саме — путінськими телеканалами, які промивають нашому народові мізки. Коли Ющенко був при владі, ось це промивання мізків відбувалося щодня. Говорили, які тут у вас всі бандерівці, есесівці, покидьки, негідники, агенти ЦРУ, Моссаду, не знаю, кого ще. І ось ця нісенітниця поширювалася на нещасного телеглядача впродовж п’яти років. Вочевидь, це мало ефект... Але знаєте, що мене найбільше вразило? Під час чемпіонату світу з футболу, де Україна грала, був матч «Україна — Саудівська Аравія». І ось опитування серед росіян показало, що вони вболівали за свого головного нафтового конкурента — Саудівську Аравію, а не за братську, слов’янську, православну Україну. Нормальна історія?! Здається, це вирок цій маразматичній пропаганді.

Зараз пропаганда працювати перестала. Зараз головний ворог режиму — Лукашенко, а не Янукович, тому путінські канали обрушилися на першого. Фільми показують приблизно, як і про Ющенка, лише кажуть ще, що він убивця. Про Ющенка, що він убивця, не казали, говорили, що бандерівець, а про Лукашенка кажуть. Тобто, зараз путінська пропаганда займається Білоруссю, і забула про Україну, тимчасово, принаймні. Що це означає? Це означає, що в громадській думці Росії, яка формується виключно за допомогою путінських пропагандистських ресурсів, спостерігається певне потепління до України. А стосовно розмов про те, що росіяни вважають українців молодшими братами. Я ось що скажу: так, ідіоти так вважають, а нормальні вважають, що ви незалежна країна.

— Президент Янукович підписав нещодавно Закон «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики України», яким закріпив відмову нашої країни від вступу в НАТО. У Партії регіонів вважають, що новий документ відповідає політичним реаліям, що склалися в країні після президентських виборів. А в опозиції упевнені, що закон є одним із кроків на шляху втягнення України в зону військового впливу Москви. Ваша думка щодо цього.

— Я вважаю, що це питання часу, яке залежить від суспільного настрою. Ющенко, наприклад, дуже хотів у НАТО, а український народ — ні. Я не бачив жодного опитування, де б більшість українців виступала за вступ у НАТО. Що можуть зробити політики? Вони можуть або народ переконувати, що вони не вміють робити, або погодитися з думкою, яка є в країні. А думка в країні така: нам не потрібне НАТО, і ОДКБ нам теж не потрібне. Ось вони, власне, зафіксували той статус-кво, який склався в країні, і я в цьому нічого поганого не бачу.

З іншого боку, в цій доктрині зазначається, що Україна зробила свій вибір і цей вибір — Європа, правильно? Я вважаю, що це дуже важливе положення доктрини, яке ніхто не посміє спростувати. Цей вибір, між іншим, зумовлює ставлення до всяких штучок типу Митний союз, ЄЕП, ОДКБ тощо. Мені здається, Україна ставитиметься до всіх цих структур досить спокійно, але в них не прагнутиме.