Про зміст сакраментальних цифр і небезпеку самозасліплення ними
Парадоксальна ситуація: одні ЗМІ 1 грудня фактично проігнорували двадцяту річницю референдуму на підтвердження Акту про державну незалежність України і відбулися ритуальними фразами на цю тему, інші — ледь не зі сльозами на очах згадували ті 90,32% голосів виборців, якими Україна практично одностайно засвідчила перед усім світом своє прагнення свободи, мовляв, що ж із нами сталося, куди поділася та одностайність?
А тим часом ювілей референдуму, який не тільки підтвердив відновлення незалежності України, а й фактично розвалив СРСР, мав би стати приводом до серйозних розмов. І тема однієї з них мала б звучати приблизно так: «Небезпека самозасліплення в політиці та інтелектуальному розмислі».
Про що йдеться? Передусім про те, що майже сакраментальна і популярна донині констатація на кшталт «90,32% громадян України проголосували за незалежність», м’яко кажучи, перебільшена. Насправді цей відсоток характеризує кількість тих, хто прийшов на виборчі дільниці і поставив позначку «так» у бюлетені. Натомість, якщо взяти до уваги загальні показники, то за незалежність України висловилися 76% усіх дієздатних її громадян. Це відчутно менше. Звичайно, все одно йдеться про понад 3/4 усіх виборців, і це дуже переконливий результат, бездоганний під правовим оглядом, проте відсутність одностайності, особливо у деяких регіонах, мала б уже тоді стати предметом прискіпливого аналізу і практичних дій на його основі. Та й зараз про деякі тенденції, які почали діяти ще тоді, варто було би поміркувати. Але...
Прискіпливо вдивімося в результати голосування на південному сході України. Одразу прошу пробачення у читачів за чималу кількість цифр, але без них не можна. Отже, Дніпропетровська область: загалом виборців у списках 2.877.974 осіб, із них «так» незалежності сказали 2.127.089. Донецька область: відповідно 3.854.440 виборців, з них «так» — 2.481.157. Запорізька область: 1.553.858 і 1.135.271. Луганська область: 2.085.931 і 1.410.894. Миколаївська область: 973.309 і 732.179. Одеська область: 1.882.610 і 1.205.755. Харківська область: 2.377.159 і 1.553.065. Херсонська область: 903.891 і 679.451. Автономна Республіка Крим: 1.535.154 і 561.498; Севастополь — 307.024 виборців, з них «так» — 111.671.
Як бачимо, у Криму та у Севастополі на референдумі не було набрано абсолютної більшості голосів виборців, більшість була тільки відносна — від кількості учасників голосування. З правової точки зору це нічого не змінює — результат референдуму все одно бездоганний. А от з політичної точки зору тут є істотна різниця. Адже активних прихильників української незалежності 1991 року виявилося дещо більше третини у Севастополі і так само по Криму. Слід прямо сказати: це немало, враховуючи специфіку цих регіонів. Тим більше, що активних противників незалежності виявилося менше: 77.091 у Севастополі та 437.505 у Криму. Це понад чверть виборців в обох регіонах. І це — та сама реальна масова база проросійських та сепаратистських рухів, на яку вони сперлися вже наступного року.
А ще слід відзначити, що в обох регіонах третина громадян не прийшла на виборчі дільниці. Перетягнути цю третину на український бік так і не вдалося, що засвідчують результати всіх наступних виборів. Слід відзначити, що це водночас не були й по-антиукраїнському налаштовані виборці. Нейтральні, байдужі до політики, помірковано-проросійські люди, з якими треба було працювати і працювати.
Значна кількість виборців сказала на референдумі «ні», тим самим засвідчивши наявність достатньо масової бази для антиукраїнських настроїв та політичних сил, і в низці інших регіонів. Скажімо, Дніпропетровська область — 181.529 осіб, Донецька — 372.157, Запорізька — 91.9, 29, Луганська — 225.589, Одеська — 163.831, Харківська — 187.631, Київ (хоча це й не південний схід країни, а її столиця, де ворогів державності не мало би бути) — 81.246. Загалом же по Україні «ні» сказало 2.417.554. Недійсних бюлетенів на референдумі було 670.117. Через що їх визнавали такими? Там, за спогадами членів виборчих комісій, або були матюки на адресу «бандер», або на них не було жодних позначок, або — траплялося навіть таке — фігурували одночасно і «так», і «ні».
Загалом же можна вважати — по країні тоді, у грудні 1991 року, «засвітило» себе приблизно три мільйони активних противників незалежності із майже 38 мільйонів тодішніх виборців. Це загалом небагато. Але це те, що ніяк не можна було викидати з поля зору. І головне — шість мільйонів тих, хто взагалі не прийшов на виборчі дільниці. Чи велася з ними з того часу якась цілеспрямована робота? Риторичне запитання, чи не так?
Утім, з жителями південно-східних регіонів така робота дійсно велася. І сьогодні ведеться. Тільки не в інтересах української державності...
Так само майже не велася робота зі знешкодження чи бодай мінімізації як закордонного (не тільки російського, до речі) сприяння місцевим противникам української державності, так і намагань найактивніших груп по-антиукраїнському налаштованих громадян консолідуватися у потужні — бодай на регіональному рівні — політичні сили. Звичайно, можна назвати ефективне знешкодження «мєшковщини» у Криму в середині 1990-х, яке небезпідставно пов’язують із іменем Євгена Марчука, і ще кілька подібних операцій, але це, мабуть, і все.
Отож, як бачимо, певне соціальне й політичне підґрунтя антидержавні сили мали ще на час відновлення незалежності України. Воно й не дивно у державі, яка до того тривалий час перебувала у колоніальному чи напівколоніальному становищі (є різні думки щодо статусу УРСР, але в усіх випадках серед жителів радянської республіки мала бути певна кількість противників незалежності). Звичайно, сама тільки пропаганда (яка б мала вестися в межах так і не створеного в Україні національного інформаційного простору) та діяльність спецслужб — важливі, та не вирішальні чинники у нівеляції антидержавних настроїв на південному сході України та зміні налаштованості більшості громадян. Головне — це соціально-економічний і, якщо хочете, морально-етичний чинники. І якби фактами стало спершу збереження в основних моментах, а потім бодай і повільне, але примноження добробуту, створення можливостей для вільної економічної діяльності не лише олігархів та їхньої обслуги, а й пересічних громадян, зрештою, справді моральна поведінка державних і партійних лідерів — усе було б інакше, ніж сталося насправді. До речі, останній чинник стосується і більш пізніх часів: дуже багатьом здавалося, що лідери помаранчевої революції — не тільки справжні професіонали, а й високоморальні політики; цим пояснюються просто-таки захмарні рейтинги Ющенка, Тимошенко та Верховної Ради в цілому у першій половині 2005 року. Але...
Та попри те, що сталося так, як сталося, критичний (і самокритичний) «розбір польотів» у ЗМІ першого грудня був би дуже доречним. Адже твереза й безжальна оцінка того, що не було зроблено, щоби подолати неприйняття чи скептичне ставлення до української незалежності з боку мільйонів громадян, потрібна й зараз. Адже антиукраїнські тенденції за цей час у певних колах і регіонах тільки зміцніли і вийшли на вельми високі рівні, загрожуючи як ніколи нормальному розвитку Української держави.
Хоча, з іншого боку, сьогодні є беззаперечні підстави для оптимізму. Адже 82,6% громадян, опитаних вельми авторитетним серед фахівців Київським міжнародним інститутом соціології, підтримують державну незалежність України. Це навіть дещо більше, ніж 1991 року (проти — 16%). І це попри те, що навряд чи абсолютній більшості опитаних подобається жити в нинішній Українській державі з усіма її негараздами, попри те, що тягар нерозв’язаних проблем стає дедалі важчим психологічно й економічно для переважної більшості українців, і навіть попри те, що рівень задоволеності життям в українців, за даними соціологів, один із найнижчих у Європі. Але — 82,6%!
Утім, не будемо забувати про небезпеку самозасліплення в політиці та інтелектуальному розмислі і візьмімо цей показник (як і 76% на референдумі 1991 року) як основу раціонального осмислення ситуації й ефективних дій.
