Проблема мови в Україні чи проблема менталітету українців?

На тлі економічних негараздів, вирішенням яких заклопотана вся Україна, наше суспільство час від часу збурюють хвилі мовних проблем, хоч, здавалось би, тепер не до них. Однак, вочевидь, мова в Україні сьогодні — це щось важливіше, аніж просто засіб спілкування; справа торкається глибших пластів колективної психології.

Як відомо, мова є, крім усього, ще й ознакою ідентичності людини чи людської спільноти. І мовні групи розрізняють, насамперед, не за тим, чи знають її представники певну мову, а за ставленням до мови як ідентифікаційної групової ознаки. Так, практично всі етнічні українці володіють російською мовою, але це ще не робить усіх їх «російськомовними», адже більшість із них пов’язує себе не з російською мовою, а з українською, навіть якщо доводиться жити в суціль російськомовному середовищі і цією мовою щодень спілкуватися. Тобто визнання мови «своєю» чи «чужою» — це один із проявів людської самоідентифікації із групою. А причина ототожнення людини зі «своєю» групою, звичайно, не лише в легкості спілкування.

Іще понад півтора століття тому один із піонерів мовознавства, німецький учений О.Гумбольт свої спостереження підсумував у книзі із промовистою назвою: «Про відмінність у будові людської мови і її вплив на духовний розвиток людського роду». Відтоді, як цей трактат з’явився (1836 р.), його згадують і замовчують, засуджують і хвалять, проте обминути його під час розгляду колективної психології людського соціуму неможливо. Гумбольт вважав, що мова — це одна з головних форм суспільного світогляду, адже вона не твориться однією людиною. І цей світогляд відіграє особливо важливу роль у різних аспектах людського буття, навіть — в економічному, адже залежно від світогляду народ вибирає той чи інший спосіб суспільного поділу праці: ринок чи общинний, «справедливий» розподіл. Саме через це Гумбольт назвав мову «світом», а інший німецький учений — Мартін Хайдеггер через століття висловився афористичніше й повніше: «Мова — дім людського буття».

Отже, мова не тільки засіб спілкування чи навіть спосіб для фіксації здобутків культури. На початку XX століття англійський поет Томас Еліот, лауреат Нобелівської премії, в одній зі статей, присвяченій труднощам поетичного перекладу, відзначив: «У народу можна відібрати мову, заборонити її, запровадити навчання чужою мовою, але доки ви не примусите весь народ відчувати чужою мовою, ви не знищите його рідну мову. Вона знову і знову вибухатиме через поезію, яка є магнітною віссю світу почуттів, або через пісню».

Примусити народ відчувати чужою мовою — ось чого не зумів досягти в репресіях проти українців царський уряд: ні Валуєвським едиктом, ні Емським указом, ані іншими методами. Подібним чином зазнали невдачі й намагання витворити єдиний радянський народ, бо надто вже по-різному відчували світ і себе у світі народи Прибалтики, східні слов’яни, західні українці, народи Середньої Азії, Кавказу. Однак, із другого боку, чи таким же може бути результат нинішніх спроб українізувати росіян в Україні або дерусифікувати російськомовних українців Східного та Південного регіонів?

Більш загальним показником ідентифікації людини є стереотип поведінки, сповідувана система суспільних цінностей — те, що називається словом «менталітет». 3 усіх його аспектів, як здається, найбільше значення має, до якої моделі суспільного життя тяжіє російськомовне чи україномовне населення.

Для чіткішого виявлення різниці, мабуть, варто порівнювати людей, які свідомо, а то й підкреслено користуються тією чи іншою мовою. Окрім інтелігенції, що, як правило, є надто ідейною, а тому під час такого аналізу мало підходить для одержання середньостатистичних даних.

«Найупертіше» тримаються української мови, звичайно, на Західній Україні, а симпатиками російської мови є жителі України Східної та Півдня. І в психологічно-суспільному плані між цими групами існує велика різниця — так уже склалося історично. У той час, як загалом у колишній Російській державі панував общинний спосіб життя, який відтак успадкував соціалістичний Радянський Союз, формування менталітету населення Західної України відбувалося під знаком індивідуалізму. На побутовому рівні це означає, що на Сході людина служить державі, зате держава перебирає на себе всі клопоти про завтрашній день; на Заході ж людина покладається передовсім на себе, а державу лише використовує — для своїх потреб.

Звичайно, схема дуже спрощена. Проте різниця в суспільній поведінці «східняків» та «західняків» відчутна й досі, і хтозна, чи не станеться так, що вона стане визначальною. Адже навряд чи ставали б такими бурхливими та категоричними дискусії із приводу російської мови або Союзу з Росією, якби справа зводилася тільки до спілкування та поїздок до родичів, що після 1991 року опинилися в різних державах.

Проблема глибша. І полягає вона в тому, яка модель організації соціуму — російсько-общинна чи західно-індивідуалістична — переможе, зрештою, в Україні. Тобто чи й надалі народ вимагатиме, щоб держава (або особи, що її репрезентують) забезпечила йому гідний рівень життя (ну, такий, як за часів Брежнєва), чи кожна людина про власне благополуччя дбатиме самостійно, а відтак і пильно стежитиме за політикою та політиками, щоб вони не надто вже зловживали своїми функціями. Світовий досвід доводить, що другий варіант значно ефективніший.

Щоб збагнути, хто таки визначає погоду в незалежній Україні, мабуть, варто спершу кількісно оцінити в ній співвідношення російськомовного та україномовного населення. І тоді спробувати реалістично пояснити, чому, наприклад, не відбуваються ті ж таки реформи. А для цього насамперед потрібно знати, який саме менталітет домінує в нашій державі, який спосіб життя — російсько-общиний чи прозахідний, що має настати після успішних реформ, — привабливіший і природніший для наших громадян.

Традиційна статистика, тобто офіційна етнічна приналежність і рідна мова, не завжди показова. Адже запис у паспорті — це ще не свідчення, що в людини український менталітет. Київським міжнародним інститутом соціології було запропоновано поняття: «Мова, якій надається перевага» (якщо є можливість вільного вибору), і за цим тестом в 1991— 1994 рр., коли Україну ще не затопила хвиля розчарування, було проведено опитування в п’яти регіонах і окремо в Києві. Отримані результати, разом із даними перепису 1989 р., подано в таблиці.

Одразу впадає у вічі, що остання графа в таблиці суттєво відрізняється від двох попередніх. А загалом, на схід від Дніпра і на південь від межі степу українській, а отже, державній мові віддають перевагу лише 18,7 відсотка.

Звичайно, стверджувати, що існує чітка та однозначна кореляція між обраною мовою і розумінням ролі держави та ставленням до ринкової економіки, було б дуже ризиковано. Адже світова практика знає протилежні приклади. Зокрема, економіка Канади — суціль ринкова, і суспільство сповідує відвертий індивідуалізм, проте які проблеми несподівано спалахнули між франкомовними та англомовними регіонами!.. І це — за умови їхнього благополучного життя.

Вочевидь, у канадців мовна проблема перейшла в іншу площину. Можливо, тут важить те, що для самоідентифікації на зразок «свої — чужі», для людини підходить група, яка за чисельністю не перевищує якоїсь критичної межі. Коли домінують економічні проблеми, солідарність «ми — одна група» проявляється за рівнем добробуту, та коли достатній рівень забезпечений, колективна або групова енергія спрямовується в інші канали.

В Україні сьогодні домінуючою є, звичайно, проблема вибору ефективної економічної моделі. І тут усі опитування свідчать, що соціалістичні ідеали привабливіші серед російськомовного населення; їм мало імпонують такі речі, як приватна власність, ринкові стосунки, демократія; вони більш схильні до авторитарних методів державного управління. На Заході ж, із переважно україномовним населенням, ставлення до перелічених цінностей дещо інше, — це відомо навіть і без опитувань. А отже, неминучою буде й різна реакція двох регіонів і на реформи, і на мовні проблеми (хоч би що там ховалося за ними), і на вектор зовнішньої державної політики.

Останній рядок у таблиці не просто найважливіший; він дає ключ до осмислення багатьох чинників складної ситуації в Україні. З усього населення українській мові віддає перевагу менше як половина: 43,9 відсотка. Шкода, що немає даних, яке співвідношення російськомовних та україномовних представників серед нашої політичної еліти, серед вищого економічного істеблішменту, з-поміж середнього класу; тобто серед тих, хто визначально впливає на політичну, економічну, духовну та іншу погоду в Україні.

Можна сказати, що нинішня Україна ще не настільки українська, щоб у ній домінував суто український менталітет. Водночас не є домінуючим і російсько-общинний. Це повинно бути дуже серйозним застереженням тим, хто силовими методами — референдумами, рішеннями Конституційного суду, указами тощо — пропонує вирішувати в Україні будь-які проблеми, на вирішення яких погляди Заходу і Сходу принципово відрізняються.

Україна — держава двоменталітетна. А коли справа доходить до глибинних шарів людської психології, то люди захищають себе від силоміць накинутих рішень відповідно. І це вже буде не співвідношення, як між російським та чеченським народами; це просто розірве Україну надвоє; лише на території, що увійшла до складу СРСР після Пакту 1939 року, набереться півтора десятка мільйонів українців. Тож варто прикинути чисельність можливих незаконних «бандформувань», з якими довелось би мати справу Президентові, якщо б він надумав наводити там «конституційний порядок». А що Західна Україна триматиметься власних ідеалів, можна не сумніватися,

Нині знаменитий вибір між Європою та Росією на побутовому рівні зводиться до вибору між життям у цивілізованому світі або в слов’янській резервації. Можливо, останнє і привабливіше для багатьох, бо західний світ має таки чимало негативних боків, і пристосуватися до них з общинницьким менталітетом дуже складно. Тому й підсвідомо тягне до Росії. Однак будьмо реалістами: колишній общинний спосіб життя безперспективний. Тільки зміна менталітету і розбудова суспільства сучасного інтелектуального типу дозволить Україні вписатися в нові світові структури і спробувати конкурувати на світових ринках.

Чи здатні українці — взагалі слов’яномовне суспільство — приєднатися до сучасного високотехнологічного і такого шаленого світу? А чому б ні?.. Адже питання не в кількості звивин або масі сірої речовини — природа їх розподіляє рівномірно; питання, насамперед, у психологічній установці кожної людини. На практиці це означає, що треба змінювати традиційні уявлення про суспільну справедливість, про роль держави в суспільному житті, про власну роль; треба вчитися працювати економно, ефективно; підвищувати свій кваліфікаційний та духовний рівень, бути готовим до конкурентної боротьби і творчо підходити до своєї праці.

Опора на інтелект допоможе вирішити й мовну проблему: вона тоді знаходить правильне місце в загальній шкалі суспільних цінностей і не замінює собою інших і більш глибоких протиріч. Інтелект здатний спрямувати надлишкову колективну енергію, яка неминуче накопичується в кожному суспільстві, в безпечне русло, щоб вона, бува, не прорвалася де-небудь спонтанно і не збурювала суспільний спокій.
 

На тлі економічних негараздів, вирішенням яких заклопотана вся Україна, наше суспільство час від часу збурюють хвилі мовних проблем, хоч, здавалось би, тепер не до них. Однак, вочевидь, мова в Україні сьогодні — це щось важливіше, аніж просто засіб спілкування; справа торкається глибших пластів колективної психології.

Як відомо, мова є, крім усього, ще й ознакою ідентичності людини чи людської спільноти. І мовні групи розрізняють, насамперед, не за тим, чи знають її представники певну мову, а за ставленням до мови як ідентифікаційної групової ознаки. Так, практично всі етнічні українці володіють російською мовою, але це ще не робить усіх їх «російськомовними», адже більшість із них пов’язує себе не з російською мовою, а з українською, навіть якщо доводиться жити в суціль російськомовному середовищі і цією мовою щодень спілкуватися. Тобто визнання мови «своєю» чи «чужою» — це один із проявів людської самоідентифікації із групою. А причина ототожнення людини зі «своєю» групою, звичайно, не лише в легкості спілкування.

Іще понад півтора століття тому один із піонерів мовознавства, німецький учений О.Гумбольт свої спостереження підсумував у книзі із промовистою назвою: «Про відмінність у будові людської мови і її вплив на духовний розвиток людського роду». Відтоді, як цей трактат з’явився (1836 р.), його згадують і замовчують, засуджують і хвалять, проте обминути його під час розгляду колективної психології людського соціуму неможливо. Гумбольт вважав, що мова — це одна з головних форм суспільного світогляду, адже вона не твориться однією людиною. І цей світогляд відіграє особливо важливу роль у різних аспектах людського буття, навіть — в економічному, адже залежно від світогляду народ вибирає той чи інший спосіб суспільного поділу праці: ринок чи общинний, «справедливий» розподіл. Саме через це Гумбольт назвав мову «світом», а інший німецький учений — Мартін Хайдеггер через століття висловився афористичніше й повніше: «Мова — дім людського буття».

Отже, мова не тільки засіб спілкування чи навіть спосіб для фіксації здобутків культури. На початку XX століття англійський поет Томас Еліот, лауреат Нобелівської премії, в одній зі статей, присвяченій труднощам поетичного перекладу, відзначив: «У народу можна відібрати мову, заборонити її, запровадити навчання чужою мовою, але доки ви не примусите весь народ відчувати чужою мовою, ви не знищите його рідну мову. Вона знову і знову вибухатиме через поезію, яка є магнітною віссю світу почуттів, або через пісню».

Примусити народ відчувати чужою мовою — ось чого не зумів досягти в репресіях проти українців царський уряд: ні Валуєвським едиктом, ні Емським указом, ані іншими методами. Подібним чином зазнали невдачі й намагання витворити єдиний радянський народ, бо надто вже по-різному відчували світ і себе у світі народи Прибалтики, східні слов’яни, західні українці, народи Середньої Азії, Кавказу. Однак, із другого боку, чи таким же може бути результат нинішніх спроб українізувати росіян в Україні або дерусифікувати російськомовних українців Східного та Південного регіонів?

Більш загальним показником ідентифікації людини є стереотип поведінки, сповідувана система суспільних цінностей — те, що називається словом «менталітет». 3 усіх його аспектів, як здається, найбільше значення має, до якої моделі суспільного життя тяжіє російськомовне чи україномовне населення.

Для чіткішого виявлення різниці, мабуть, варто порівнювати людей, які свідомо, а то й підкреслено користуються тією чи іншою мовою. Окрім інтелігенції, що, як правило, є надто ідейною, а тому під час такого аналізу мало підходить для одержання середньостатистичних даних.

«Найупертіше» тримаються української мови, звичайно, на Західній Україні, а симпатиками російської мови є жителі України Східної та Півдня. І в психологічно-суспільному плані між цими групами існує велика різниця — так уже склалося історично. У той час, як загалом у колишній Російській державі панував общинний спосіб життя, який відтак успадкував соціалістичний Радянський Союз, формування менталітету населення Західної України відбувалося під знаком індивідуалізму. На побутовому рівні це означає, що на Сході людина служить державі, зате держава перебирає на себе всі клопоти про завтрашній день; на Заході ж людина покладається передовсім на себе, а державу лише використовує — для своїх потреб.

Звичайно, схема дуже спрощена. Проте різниця в суспільній поведінці «східняків» та «західняків» відчутна й досі, і хтозна, чи не станеться так, що вона стане визначальною. Адже навряд чи ставали б такими бурхливими та категоричними дискусії із приводу російської мови або Союзу з Росією, якби справа зводилася тільки до спілкування та поїздок до родичів, що після 1991 року опинилися в різних державах.

Проблема глибша. І полягає вона в тому, яка модель організації соціуму — російсько-общинна чи західно-індивідуалістична — переможе, зрештою, в Україні. Тобто чи й надалі народ вимагатиме, щоб держава (або особи, що її репрезентують) забезпечила йому гідний рівень життя (ну, такий, як за часів Брежнєва), чи кожна людина про власне благополуччя дбатиме самостійно, а відтак і пильно стежитиме за політикою та політиками, щоб вони не надто вже зловживали своїми функціями. Світовий досвід доводить, що другий варіант значно ефективніший.

Щоб збагнути, хто таки визначає погоду в незалежній Україні, мабуть, варто спершу кількісно оцінити в ній співвідношення російськомовного та україномовного населення. І тоді спробувати реалістично пояснити, чому, наприклад, не відбуваються ті ж таки реформи. А для цього насамперед потрібно знати, який саме менталітет домінує в нашій державі, який спосіб життя — російсько-общиний чи прозахідний, що має настати після успішних реформ, — привабливіший і природніший для наших громадян.

Традиційна статистика, тобто офіційна етнічна приналежність і рідна мова, не завжди показова. Адже запис у паспорті — це ще не свідчення, що в людини український менталітет. Київським міжнародним інститутом соціології було запропоновано поняття: «Мова, якій надається перевага» (якщо є можливість вільного вибору), і за цим тестом в 1991— 1994 рр., коли Україну ще не затопила хвиля розчарування, було проведено опитування в п’яти регіонах і окремо в Києві. Отримані результати, разом із даними перепису 1989 р., подано в таблиці.

Одразу впадає у вічі, що остання графа в таблиці суттєво відрізняється від двох попередніх. А загалом, на схід від Дніпра і на південь від межі степу українській, а отже, державній мові віддають перевагу лише 18,7 відсотка.

Звичайно, стверджувати, що існує чітка та однозначна кореляція між обраною мовою і розумінням ролі держави та ставленням до ринкової економіки, було б дуже ризиковано. Адже світова практика знає протилежні приклади. Зокрема, економіка Канади — суціль ринкова, і суспільство сповідує відвертий індивідуалізм, проте які проблеми несподівано спалахнули між франкомовними та англомовними регіонами!.. І це — за умови їхнього благополучного життя.

Вочевидь, у канадців мовна проблема перейшла в іншу площину. Можливо, тут важить те, що для самоідентифікації на зразок «свої — чужі», для людини підходить група, яка за чисельністю не перевищує якоїсь критичної межі. Коли домінують економічні проблеми, солідарність «ми — одна група» проявляється за рівнем добробуту, та коли достатній рівень забезпечений, колективна або групова енергія спрямовується в інші канали.

В Україні сьогодні домінуючою є, звичайно, проблема вибору ефективної економічної моделі. І тут усі опитування свідчать, що соціалістичні ідеали привабливіші серед російськомовного населення; їм мало імпонують такі речі, як приватна власність, ринкові стосунки, демократія; вони більш схильні до авторитарних методів державного управління. На Заході ж, із переважно україномовним населенням, ставлення до перелічених цінностей дещо інше, — це відомо навіть і без опитувань. А отже, неминучою буде й різна реакція двох регіонів і на реформи, і на мовні проблеми (хоч би що там ховалося за ними), і на вектор зовнішньої державної політики.

Останній рядок у таблиці не просто найважливіший; він дає ключ до осмислення багатьох чинників складної ситуації в Україні. З усього населення українській мові віддає перевагу менше як половина: 43,9 відсотка. Шкода, що немає даних, яке співвідношення російськомовних та україномовних представників серед нашої політичної еліти, серед вищого економічного істеблішменту, з-поміж середнього класу; тобто серед тих, хто визначально впливає на політичну, економічну, духовну та іншу погоду в Україні.

Можна сказати, що нинішня Україна ще не настільки українська, щоб у ній домінував суто український менталітет. Водночас не є домінуючим і російсько-общинний. Це повинно бути дуже серйозним застереженням тим, хто силовими методами — референдумами, рішеннями Конституційного суду, указами тощо — пропонує вирішувати в Україні будь-які проблеми, на вирішення яких погляди Заходу і Сходу принципово відрізняються.

Україна — держава двоменталітетна. А коли справа доходить до глибинних шарів людської психології, то люди захищають себе від силоміць накинутих рішень відповідно. І це вже буде не співвідношення, як між російським та чеченським народами; це просто розірве Україну надвоє; лише на території, що увійшла до складу СРСР після Пакту 1939 року, набереться півтора десятка мільйонів українців. Тож варто прикинути чисельність можливих незаконних «бандформувань», з якими довелось би мати справу Президентові, якщо б він надумав наводити там «конституційний порядок». А що Західна Україна триматиметься власних ідеалів, можна не сумніватися,

Нині знаменитий вибір між Європою та Росією на побутовому рівні зводиться до вибору між життям у цивілізованому світі або в слов’янській резервації. Можливо, останнє і привабливіше для багатьох, бо західний світ має таки чимало негативних боків, і пристосуватися до них з общинницьким менталітетом дуже складно. Тому й підсвідомо тягне до Росії. Однак будьмо реалістами: колишній общинний спосіб життя безперспективний. Тільки зміна менталітету і розбудова суспільства сучасного інтелектуального типу дозволить Україні вписатися в нові світові структури і спробувати конкурувати на світових ринках.

Чи здатні українці — взагалі слов’яномовне суспільство — приєднатися до сучасного високотехнологічного і такого шаленого світу? А чому б ні?.. Адже питання не в кількості звивин або масі сірої речовини — природа їх розподіляє рівномірно; питання, насамперед, у психологічній установці кожної людини. На практиці це означає, що треба змінювати традиційні уявлення про суспільну справедливість, про роль держави в суспільному житті, про власну роль; треба вчитися працювати економно, ефективно; підвищувати свій кваліфікаційний та духовний рівень, бути готовим до конкурентної боротьби і творчо підходити до своєї праці.

Опора на інтелект допоможе вирішити й мовну проблему: вона тоді знаходить правильне місце в загальній шкалі суспільних цінностей і не замінює собою інших і більш глибоких протиріч. Інтелект здатний спрямувати надлишкову колективну енергію, яка неминуче накопичується в кожному суспільстві, в безпечне русло, щоб вона, бува, не прорвалася де-небудь спонтанно і не збурювала суспільний спокій.