Проблеми економiчного зростання
Деякі експерти поспішили назвати поточний рік в Україні роком «економічного чуда». Я вважаю, що тут швидше за все наявне прагнення видати бажане за реальність. Дійсно, 10,8-відсоткове зростання ВВП за 8 місяців та 16,9-відсоткове — промисловості — це найбільш високі показники серед країн європейського континенту. Важливим є й те, що зростання економіки високими темпами триває вже понад два роки і що у нинішньому році воно здійснюється в умовах максимальної стабільності цін, а також істотного зростання реальних прибутків населення.
Але за всього цього не можна не враховувати базу відліку — ту глибоку яму, в якій опинилася наша економіка внаслідок кризи 1990—1999 рр. Це — падіння ВВП на 59,2%, промисловості — на 48,9%, сільського господарства — на 51,5%. З урахуванням цього вказане зростання виробництва найбільш коректно розглядати як тільки початок виходу економіки з кризового стану, а не подолання кризи. Не можна породжувати небезпечні ілюзії, ніби всі проблеми, пов’язані з кризою, канули в Лету. Існують розрахунки, згідно з якими для повного подолання кризи у випадку, якби нам вдалося забезпечити 10-відсоткове зростання ВВП щорічно, буде потрібно 6—7 років.
Але справа не тільки у цьому. Нас повинна постійно непокоїти проблема накопиченого потенціалу економічного зростання. На жаль (за моїми оцінками), він не такий уже й міцний. Багато чинників, що визначали початок зростання у другій половині 1999 р., себе практично вичерпали. Такими чинниками були: глибока девальвація гривнi, що відбулася у 1997—1998 рр.; дуже сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура 2000 року (4-відсоткове зростання світової економіки); вільні виробничі потужності, які простоювали в роки кризи та були задіяні в умовах підйому та ін. До цього потрібно додати і так званi неформальні ресурси зростання — дешева робоча сила, заборгованість по заробітній платі, а також неплатежі до бюджету, величезна кредиторська заборгованість, що стала також своєрідним кредитним ресурсом для виробників. Природно, що з погляду перспектив зростання ці чинники не можуть розглядатися як базові не тільки в майбутньому, але й сьогодні.
Те ж саме можна сказати і щодо подальшого використання інструментів економічної політики 1999—2000 рр. Йдеться про політику, яка вирішувала функцію «першопоштовху» в економічній динаміці. Для цього було використано фіскальні інструменти стимулювання металургійної, легкої та харчової промисловості, виробництва сільськогосподарської техніки, судно літако- і танкобудування, житлового будівництва та ін. Дуже важливо враховувати і те, що фіскальне стимулювання виробництва супроводжувалося істотним зниженням (з 6,7% у 1997 р. до 1,5% у 1999 р.) дефіциту держбюджету. Я не втомлююся говорити про те, що це була дуже розумна, грамотна і, найголовніше, — результативна політика. Її інструментом були відповідні укази Президента. Імпульси зростання економіка отримала завдяки цим указам. Але й ці заходи себе вичерпали. Розраховувати й надалі на фіскальні стимули зростання ми не повинні, та й не можемо.
Ми говоримо про перспективу, як про політику стійкого економічного зростання — зростання темпами, не нижчими 6—7% у рік. А це можливе тільки на основі створення державою відповідного загальноекономічного середовища. Не стимули для розвитку окремих галузей, нехай навіть і найбільш важливих (хоч у окремих випадках я не виключаю й цього), а загальноекономічні стимули для всіх — таке значення нових завдань економічної політики на нинішньому етапі розвитку. Але у контексті її реалізації відразу ж виникли проблеми. Вони дуже серйозні і про них потрібно сказати на повен голос. Їх суть така: ми дуже швидко демонтували фіскальні механізми, які використовувалися для стимулювання зростання у 1999—2000 рр., але поки ще не тільки нічого не зробили, але й, з мого погляду, належно навіть не визначилися у тому, на основі чого буде здійснюватися передбачувана політика зростання в майбутньому. Я говорю про це не абстрактно. У щойно підготовленій урядом Державній програмі економічного і соціального розвитку України на 2002 рік відповідно з позиціями Послання Президента детально говориться про те, «що треба робити». Але вся суть поставленої проблеми полягає у тому, що подібний документ уряду повинен, за моїм глибоким переконанням, насамперед акцентувати увагу на питаннях «як робити», як забезпечити стійке зростання та якісні зміни в економіці й відповідно — у соціальній сфері.
У зв’язку з цим дозволю собі сказати й наступне. З мого погляду, сьогодні, мабуть, єдиним істотним чинником, що стимулює позитивну динаміку, є політика НБУ. Стабільність національної валюти (за 9 місяців — 3,7% інфляції) завжди і скрізь зумовлює стабільність економіки. Це відбувається й у нас. Наполегливе стримування курсу долара та інфляції, по суті, уперше за всі роки незалежності знизило привабливість заощаджень коштів громадян у іноземній валюті. Ті, хто зберігав гроші в доларах, фактично втратив частину заощаджень. З’явилася зацікавленість вкладати гроші в депозити, а це реальне джерело зростання. Цей чинник я відношу до нашого позитиву і він за умови відповідної політики НБУ буде активно працювати і далі.
Що ж відбувається в інших напрямах економічної політики? Тут багато неоднозначного. І все ж невирішені проблеми видно неозброєним оком, хоч, заради справедливості, те, про що йтиметься далі, стосується питань не тільки уряду, а усталеної системи економічного управління, економічної політики держави загалом. Основними акторами тут є не тільки уряд, але й парламент, судова влада та місцеві структури. Розкриваючи сенс зазначеного, я дозволю собі сказати (хоч і з необхідними обмовками) про кризу економічної політики, що формується. На перший погляд, криза політики в умовах прогресуючої економіки здається парадоксом. Але з погляду перспективи (а кожного з нас непокоїть насамперед це питання) поставлена проблема уявляється вельми серйозною. У цьому випадку йдеться про відсутність механізмів реалізації ряду основних питань, що стосуються, з одного боку, забезпечення стійких темпів зростання, з іншого — якісних аспектів розвитку.
З погляду першого аспекту, криза економічної політики бачиться у тому, що, по-перше, ми так і не створили необхідних передумов зміцнення фінансів підприємств, підвищення конкурентоспроможності їх продукції на основі істотного зниження податкового пресу. По-друге, те ж саме можна сказати і щодо механізмів стимулювання внутрішнього ринку: тут більше запитань, ніж відповідей. По-третє, в умовах кон’юнктури, що різко погіршується, держава не змогла вирішити комплекс завдань, пов’язаних зі створенням більш сприятливих зовнішньоекономічних умов для вітчизняних експортерів. Невирішеними залишаються питання вступу України у Всесвітню організацію торгівлі, створення зон вільної торгівлі, отримання Україною статусу держави з ринковою економікою. До цього потрібно додати різке погіршення умов торгівлі з Росією, численні антидемпінгові розслідування, навішаний нам ярлик щодо відмиття кримінальних грошей та інше. Для економіки все це не може пройти безслідно. По-четверте, всупереч численним деклараціям, не видно хоч якого-небудь істотного прогресу в створенні більш сприятливого середовища для підприємництва, малого та середнього бізнесу. Уряд практично нічого нового не пропонує для того, щоб більш надійно захистити приватну власність, подолати монополізм, сформувати досить ефективне інституційне середовище захисту кредитора та інвестора, здійснюваних контрактів. По- п’яте, за найгострішого інвестиційного голоду ми продовжуємо «проїдати» фінансові ресурси, що отримуються від приватизації, а ті «нововведення», які стосуються відповідних позицій проекту бюджету на 2002 р., уявляються, швидше за все, чиновницькими маніпуляціями, ніж принциповими змінами у державній інвестиційній політиці. Остання фактично залишається несформованою. По-шосте, ми відмовилися від стимулювання житлового будівництва — галузі, яка дає найвищий мультиплікаційний ефект у формуванні внутрішнього споживчого попиту і тому практично скрізь у всіх країнах Заходу є пріоритетним об’єктом державної політики.
Перелік проблем економічного зростання, механізми реалізації яких ми так і не зуміли створити, можна продовжити. Їх багато. Кожен уряд їх тільки декларує, але не вирішує. Серед них особливо виділяються протягом багатьох років невирішені проблеми фондового ринку, істотного зміцнення банківської системи, формування інституційних інвесторів, розвиток іпотетичних відносин, лізингу та ін.
До вказаних позицій додалися і проблеми бюджетного дефіциту. І справа тут не тільки у новій методиці розрахунків, яка виключає (цілком резонно) фінансові ресурси від приватизації. Якщо перерахувати попередню статистику дефіциту за даною методикою, то отримуємо таку картину: 1997 р. дефіцит становив 6,7%, 1998 р. — 2,67, 1999 р. — 2,13, 2000 р. — 1,26, 2001 р. — 1,5, 2002 р. (за проектом) — 1,7%. Можливо, 1,7% дефіциту — це не велика цифра, але в абсолютному вимірі — це 4,3 млрд. грн. Це ресурси, які треба відібрати у реальної економіки. Покривати їх збираються за рахунок тих же приватизаційних грошей. Вони становлять основу і бюджету зростання: виходить подвійна бухгалтерія. Я так скрупульозно підходжу до цієї проблеми, оскільки всі ці питання у своїй сукупності зумовлюють висловлені вище побоювання щодо можливості реалізації поставлених у Посланні Президента України завдань стабільного економічного зростання. Чудес в економіці не буває. Після найглибшої економічної кризи ослаблена до межі економіка забезпечити стійку і головне — тривалу динаміку зростання в автоматичному режимі сама по собі не зможе.
Економіка в автоматичному режимі не забезпечує і розв’язання проблем якісного порядку. Ми в цьому могли пересвідчитися і на прикладі двох попередніх років. Економічне зростання та якісні зміни економіки у необхідному нам напрямі — це процеси різного змісту. За час зростання ми не наблизилися ні на крок до інноваційної моделі. У нас відсутні механізми, покликані, з одного боку, зупинити очікуване у найближчі 3—4 роки лавиноподібне вибуття основних виробничих фондів, їх моральне та фізичне зношення, з іншого — стимулювати імпортозамінне виробництво, енергозбереження, реалізацію екологічних стандартів. Не все нас влаштовує і у питаннях структурних змін, особливо тих, які відбуваються в соціальній сфері. У нас немає підстав стверджувати, що останнім часом окреслилася хоч би незначна тенденція зменшення диференціації прибутків населення, що склалася. Ми фактично не знаємо, як вирішувати проблему, пов’язану із ствердженням позицій середнього класу — основи демократії та політичної стабільності суспільства. Навіть проблеми села, де ми отримали цього року феноменальний результат (27,7- відсоткове зростання за 8 місяців), залишаються далеко не у всьому такими, що піддаються вирішенню. Швидше навпаки: поточні події з особливою силою показали всю небезпеку законодавчої неврегульованості прав власності на землю та майно, відсутність іпотеки, механізмів відтворювання родючості грунтів, колосальну зношеність техніки, деградацію соціальної сфери та інше.
Ще раз акцентую увагу на тому, що продекларовані 6—7 відсотків зростання ВВП на найближчий час, — це завдання, яка саме по собі на основі принципу прискореного саморозвитку вирішитися не може. Необхідна відповідна економічна політика, яка поки ще залишається несформованою. Декларації нікого не влаштовують. Необхідна конкретика в діях, реальне (кроком за кроком) просування уперед шляхом «розшивки» проблем, що виникли, до найбільш важливих з яких (з мого погляду) я вважаю за необхідне привернути увагу. У 1985—1995 рр. тільки у семи країнах світу зафіксовано середньорічні темпи зростання ВВП на 6 та вище відсотків. Це — Індонезія — 6, Чилі — 6,1, Ботсвана — 6,1, Сінгапур — 6,2, Південна Корея — 7,7, Китай — 8,3, Таїланд — 8,4%. Ми прагнемо до того, щоб цього десятиріччя серед країн з такими високими стабільними темпами зростання була й наша країна — Україна. Само по собі це прийти не може. Для цього необхідна глибоко осмислена та ефективна політика, скоординовані зусилля всіх гілок влади, зусилля всієї нації, суспільства загалом.
