Приречені домовлятися
Перебіг президентської кампанії-2004 свідчить про те, що в Україні влада й опозиція не досягли компромісу на випадок перемоги опозиційного кандидата на посаду президента. Тому виборча кампанія провладного кандидата у президенти більше схожа на спецоперацію, а основного опозиційного кандидата — на екстремальну подорож.
Між тим досягти компромісу між двома основними політичними силами в Україні — блоком провладних традиціоналістських сил та опозиційних соціал-реформістських сил — конче необхідно, оскільки без цього можливі різні політичні ексцеси. Не виключено, що саме на це розраховують певні політичні сили всередині України та за її кордонами, щоб підірвати громадянський мир і спокій в українському суспільстві та кинути на країну тінь політично нестабільної держави.
Очевидно, що кінцеві результати президентських виборів-2004 будуть саме тими козирними картами, які одна сторона пред’явить іншій у своїх політичних вимогах для досягнення вищезгаданого компромісу, якого, за будь-яких умов, не уникнути.
ЕЛЕКТОРАЛЬНІ НАСТРОЇ
Напередодні виборів-2004 особливий інтерес викликали електоральні настрої на Сході та Півдні України, де проживає близько 50% виборців, які в кінцевому рахунку й визначають результати загальноукраїнських виборів.
Упродовж виборчої кампанії-2004 діюча влада чітко боролась за свій традиційний електорат у східних і південних регіонах, причому не тільки з допомогою соціальних виплат, але й шляхом застосування адміністративних та інших заходів спеціального впливу. Однак остаточні результати виборів- 2004 у цих регіонах все ж можуть виявитися для діючої влади гіршими, ніж на парламентських виборах-2002. Перш за все тому, що у цих регіонах діюча влада поступово втрачає монополію на формування умонастроїв громадян. «Керована демократія» російського зразка, яку обрали як модель управління регіональні путіни, з великою умовністю працює на користь провладного кандидата. Недовіра громадян до регіональної влади є стабільно високою, а тому всі її зусилля на користь кандидата від влади сприймаються як тиск на волевиявлення виборців. До цього слід додати ще й деякі прорахунки в урядовій політиці, які породили різні кризи (бензинову, цінову і т.п.), що викликають законне обурення громадян. Та й демократія у цих регіонах не беззуба: досвід демократичного врядування у ряді міст Запорізької, Харківської та інших східних і південних областей не залишився без політичних наслідків.
Особливо слід сказати слово на захист політичної честі й гідності Донбасу, який і в радянські часи, а тепер і в незалежній Україні нерідко використовувався та використовується правлячими колами для впливу на їхніх політичних опонентів. Номенклатурно-олігархічні сили й далі розглядають його як українську промислову Вандею, яка при нагоді може задушити своїми міцними обіймами будь-які спроби змінити статус- кво цих сил. Однак це марні сподівання. Як марними та надуманими є й альтернативи, які ці сили пропонують своїм виборцям: патріотизм чи націоналізм, дружба з Росією чи з Європою тощо. Це вже гірше, ніж багатовекторна політика Президента Л. Кучми, яку так часто критикували його опоненти.
За всім цим ховається не що інше, як звичайнісінька ксенофобія тих політиків, які йдуть відомим шляхом римських завойовників: поділяй і володарюй. Наслідки цієї ксенофобії, на жаль, можуть пожинати не вони, а ті молоді люди, яких вони штовхають в її обійми. Ксенофобії містечкових політиків завжди протистояла й протистоїть висока духовність Донбасу, яку втілюють найвидатніші з донеччан-українців: В. Сосюра, В. Стус, І. Дзюба, О. Тихий та багато інших. Духовно Донбас — не зважаючи на російськомовний фактор — ближче до Буковини та Закарпаття з їхніми дво- та тримовністю, багатонаціональним та надзвичайно працьовитим населенням, ніж до інших східних регіонів. Тому Донбаський край слід розглядати не як українську Вандею, а як східний П’ємонт української державності. І таким П’ємонтом з часом він дійсно стане.
ІСТОРИЧНИЙ КОМПРОМІС
Якщо влада думає про технічну перемогу свого кандидата в президенти, тобто із застосуванням різних виборчих технологій (від білбордів до спецоперацій), то опозиція сподівається на перемогу із використанням соціально-політичного фактора, тобто через встановлення харизматичного зв’язку між основним кандидатом у президенти від опозиції та народом, який, на думку опозиціонерів, винесе на виборах-2004 «вирок» владі. Боротьба діючої влади з цим кандидатом тільки зміцнила впевненість народу в тому, що він є саме той, кого боїться ця влада, і хто може її поставити під контроль народу. Проте через недооцінку ролі конституційно-правових інститутів та міжнародних відносин опозиціонери не вирішили низку політичних проблем, які мали б допомогти їм перемогти. По-перше, вони не змогли нейтралізувати адміністративний ресурс влади за допомогою парламентського контролю, суду та акцій громадянського впливу. Верховна Рада України навіть не витребувала в центральних органів виконавчої влади накази та інструкції, якими вони керуються під час виборчої кампанії, та не перевірила, чи відповідають вони законам та указам Президента з питань організації та проведення виборів, щоб забезпечити гласність та контроль громадськості за їхнім виконанням.
По-друге, опозиційні кандидати в президенти не виробили єдину тактику боротьби за загальнонаціональні цілі на виборах. У окремі моменти політична боротьба всередині опозиційних кандидатів була більш серйозною, ніж з їніми провладними опонентами. Традиція великих політичних компромісів, яка допомогла прийняти в «конституційну ніч» діючу Конституцію України, для опозиції, здається, є втраченою.
По-третє, дається взнаки слабка зовнішня політика опозиціонерів з табору В. Ющенка, зокрема щодо українсько-російських відносин. Скориставшись цим, Москва, як завжди, знайшла «адекватні та радикальні» засоби реагування шляхом неприхованої підтримки провладного кандидата в президенти. Фактично на заключному етапі виборів-2004 стало зрозумілим, що політичний вплив Росії є тією козирною картою, яка, згідно з російським сценарієм цих виборів, повинна привести його до перемоги. Правда, невдача Центральної виборчої комісії з формуванням понад 400 нових виборчих дільниць у Росії (приблизно 1 млн. голосів виборців) роблять цей сценарій не таким успішним, як здавалось раніше.
Але як і в 1999 р., шанси основного опозиційного кандидата в президенти, який спирається виключно на народне невдоволення владою, є дещо хиткими. Тільки історичний компроміс з певною частиною провладних чи близьких до них сил, а не просто з іншими, теж опозиційними політичними силами, може гарантувати йому реальний успіх на виборах- 2004. Хто може бути силами, які на цей компроміс готові, — краще знати команді основного кандидата від опозиції.
Після 31 жовтня ц.р. два кандидати у президенти, які вийшли у другий тур виборів- 2004, повинні були, згідно з демократичними нормами, направити своїх представників до Адміністрації Президента України з метою передачі їм інформації про механізми управління та підготовки до вступу на пост президента України кандидата-переможця. З урахуванням того, що, скоріш за все, новообраний президент України не матиме підтримки постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України, на перехідний період — до позачергових, а можливо, й до чергових парламентських виборів-2006 — варто було сформувати на основі загальнонаціонального консенсусу уряд національної єдності. Так само цей уряд був би корисний, якби вибори-2004 з тих чи інших причин виявилися б нерезультативними й Верховна Рада України призначила б нову дату їхнього проведення. Такий уряд міг бути сформований ще на початку нинішньої президентської кампанії, але, на жаль, до цієї ідеї політики раніше не прислухались.
Нарешті, події у ніч на 23 жовтня ц.р. біля Центрвиборчкому, коли пролилася кров, також свідчать на користь історичного компромісу, який міг би запобігти ескалації напруги та можливим масовим акціям протесту в наступний період.
Без сумніву, вибори-2004 будуть ще одним кроком на шляху до демократії: чи то керованої (у дусі Росії або Білорусі), чи то парламентської (у дусі країн Балтії), чи ще якоїсь змішаної — покаже життя. Багато що залежить від людей, які чесно виконують свої функції у виборчих комісіях, але не все. В умовах, коли уряд — всупереч Конституції — не відповідає перед парламентом, а парламент перед народом, будь-які політичні метаморфози цілком можливі.
Проте за будь-яких умов політичні сили повинні зробити після виборів-2004 для себе висновки, виходячи не з політичних образ чи містечкових амбіцій, а керуючись її величністю Високою Політикою. Тобто чесно та об’єктивно визнати як досягнення політичних противників, так і власні помилки. Суспільство хоче змін і готове їх втілити в життя.
