Пристрасті за Томосом

Окружний адміністративний суд Києва прийняв позов такої собі «Неурядової організації «Верховенство права»» до Президента України Петра Порошенка. Позивачі вважають протиправним втручання Президента у справи церкви, зокрема його звернення до Вселенського патріарха Варфоломія щодо надання Українській православній церкві Томосу про автокефалію. Це звернення, як відомо, підтримала Верховна Рада відповідною постановою. «Верховенство права» просить суд встановити «відсутність компетенції (повноважень) глави держави втручатися в діяльність церкви та релігійних організацій». А от до Верховної Ради, схоже, у «Верховенства права», схоже, претензій немає, хоча це суперечить елементарній логіці (одній державній інституції дозволено втручатися у справи церковні, а іншій — ні).

Але, мабуть, не має сенсу шукати правову логіку у діях «Верховенства права», так само, як і вимагати у керівників цієї організації елементарної обізнаності з питань церковного життя. Адже вся історія держав із переважно православним населенням засвідчує, що держава не може бути байдужою до церковних подій на своїй території. Здебільшого православні за складом своїх громадян країни прагнуть добитися того, щоб церковний центр розташовувався в межах їхніх національних держав, доволі нервово ставлячись до іноземних церковних юрисдикцій. Адже такі юрисдикції можуть створювати безліч політичних, національних і культурних проблем.

Усе це повною мірою за 27 років незалежності відчула на собі Україна, дедалі більше розуміючи суттєвий зв’язок незалежності державної й церковної. Об’єктивно автокефалія посилює державу, а відсутність її послаблює, роблячи відкритою для всіляких провокацій, маніпуляцій настроями громадян, перетворюючи церкву на засіб досягнення політичних цілей в інтересах іноземних структур. Тобто саме в такому разі відбувається якнайбільше втручання у церковне життя з боку держави, тільки от іноземної. За таких умов сподіватися на справжній і тривалий релігійний мир не випадає. Ось чому керівництво України розпочало переговори з питання автокефалії української Церкви зі Вселенським патріархатом.

Як і варто було очікувати, ці дії офіційного Києва викликали несамовито негативну реакцію проросійської «партії» в Україні. Колишній громадянин Російської Федерації, а нині нардеп і один з найбільш впливових діячів Московського патріархату на українських теренах Вадим Новінський негайно виступив публічно, погрожуючи «громадянською війною» в разі надання Україні Томосу про автокефалію. А на додачу у червні 2018 року Новінський на власному літаку злітав до Вселенського патріарха Варфоломія, привізши до нього чотирьох митрополитів УПЦ МП і прохаючи його на надавати автокефалію українській Церкві (а це не втручання у церковні справи?).

ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

Як за свистком, почали виступати й інші противники автокефалії. Приміром, Андрій Мішин (як і Новінський, перекинутий із Росії в Україну служити за Януковича в РНБО та МЗС) на телеканалі ZIK дуже зловтішався тим, що, на його думку, Україна Томос не отримає. Він також чомусь оголосив, що українська автокефалія, мовляв, суперечить європейським правилам і порушує релігійну свободу... За його уявленнями, в Європі нібито держава абсолютно далека від будь-яких церковних проблем. Інший співробітник МЗС України часів Януковича Олег Волошин (до речі, партнер сумнозвісного Пола Манафорта), погрожуючи, як і Новінський, «громадянською війною», розповідав про цілковите невтручання держави в церковні справи на Заході. Волошин із пафосом запитував: чому це конфлікти православних церков намагаються «розрулювати» політики?

Відповідь проста: тому, що це практично завжди не конфлікт церков, а конфлікт держав. От, скажімо, після Першої світової війни, коли було створено Королівство Югославії, Чорногорську автокефальну православну церкву силоміць приєднали до Сербської патріархії. У 1993 році ця церква була відновлена, але вона змушена до повалення режиму Слободана Мілошевича у Белграді діяти напівпідпільно. І сьогодні її автокефалія не визнана світовим православ’ям, попри урядову підтримку, через спротив Сербської патріархії. А в Македонії автокефалія православної церкви була проголошена у 1967 році; цей акт був офіційно підтриманий македонським урядом (тоді ще Македонія була республікою у складі Югославії), але, знову-таки, через спротив Сербського патріархату (до речі, категоричного противника автокефалії українського православ’я) ця церква досі не визнана канонічною світовим православ’ям — хоча її підтримує все слов’янське населення нині незалежної Македонії.

Інакше кажучи, на Балканах невизнання Чорногорської та Македонської церков є однією з форм боротьби за «велику Сербію» і проти незалежності відповідних держав. Так само невизнання автокефалії Української православної церкви є специфічною формою боротьби проти державної незалежності України за «велику Росію», і в цьому протистоянні 1% релігії та 99% політики.

Прихильники Москви, крім усього іншого, «забувають», що Російська православна церква (РПЦ) від першого дня її існування перебувала під контролем світської влади (то є традиції візантійського цезарепапизму — домінування світської влади над церковною), слово великого князя чи царя могло переважити думку церковного собору. З часів Петра І РПЦ перебувала під управлінням Священного Синоду — фактично міністерства у справах церкви (тут далися взнаки особисті симпатії імператора до устрою протестантських церков та їхньої моделі взаємин із державою). Першою й останньою спробою унезалежнення РПЦ (якщо не рахувати спроби патріарха Никона в XVII ст.) був демарш обраного патріархом після скинення царату в 1917 році Тихона, який засудив безбожну більшовицьку владу. Невдовзі РПЦ розгромили, а за Сталіна номінально відновили, взявши під жорсткий чекістсько-партійний контроль: патріарх РПЦ став номенклатурою політбюро ЦК КПСС, уся церква перебувала під постійним наглядом партії і КГБ. Як стверджує патріарх УПЦ Філарет (багаторічний екзарх України), в СРСР жодного єпископа не можна було висвятити без згоди КГБ.

По суті, нічого не змінилося в Росії й у наші дні. Президент РФ Путін особисто керував спецоперацією з об’єднання Російської зарубіжної православної церкви (РЗПЦ) з Московським патріархатом. Він досягнув великого успіху, зумівши об’єднати на ґрунті імперської ідеї «великої Росії» «кремлівських чекістів» із нащадками антикомуністів-білогвардійців.

На загал, практично всі процеси автокефалізації церков православного світу відбувалися за активною участю відповідних держав. Там чітко розуміли надзвичайну державну вагу церковної автокефалії для ствердження нової самостійної держави. Приміром, щойно Греція набула незалежності, як вона проголосила автокефалію, створивши окрему Елладську православну церкву і відділившись від етнічно «свого» Константинопольського патріархату. Аналогічні процеси відбувалися в Болгарії, Румунії, Албанії, Сербії тощо. Тобто уявлення деяких «експертів» про дистанцію між церквою і державою у православному світі не витримують критики.

Але і на Заході не все так просто з емансипацією церкви від держави. Заяви антиавтокефалістів про «західні зразки» секуляризації як приклад і зразок для України є, з одного боку, спекуляцією на невігластві широкого загалу, а з іншого — банальною антиавтокефальною маніпуляцією. Можна скільки завгодно кричати про «абсолютну прірву» між церквою і державою за Заході, проте реальні факти це спростовують і роблять дії української влади у сфері церковної політики законними і традиційними.

Тим, хто розповідає казки про абсолютне невтручання світських структур у церковне життя в західних країнах, варто було б згадати про те, що главою Англіканської церкви є король Британії (чи королева). Він (чи вона) є главою церкви лише тому, що є главою держави. Погляньмо тепер на церкви таких цілком сучасних європейських демократичних країн, як Данія, Швеція, Норвегія та Фінляндія.

У Данії є державна церква (це її офіційний статус), що називається Данська народна церква. Главою ДНЦ є королева Данії. Безпосередньо церквою керує міністерство у справах церкви. Священики ДНЦ є державними службовцями і призначаються урядом. Члени церкви (віряни) сплачуть спеціальний церковний податок.

Державною є також шведська церква, її вища адміністративна влада — уряд Швеції. Єпископів призначає державна влада. Закони, що стосуються церкви, ухвалюються риксдагом (парламентом) і не потребують схвалення церковним собором. Церковний податок сплачують усі, тільки ті, хто не є вірянами церкви, сплачують 30% від загальної суми. Шведська церква фінансується з державного бюджету.

Фінська церква також є державною. Її єпископи призначаюся президентом. Видатки компенсуються з державного бюджету та за рахунок церковного податку, який стягується тільки з членів церкви. Державною є і Норвезька євангелічно-лютеранська церква. Її глава — король Норвегії. Церквою керує міністерство у справах освіти й церкви. Священики перебувають на службі держави й отримують від неї зарплати.

Ось такою є ситуація в низці демократичних держав Заходу. За цих обставин епізодичне втручання української влади не в суто церковні, а в державно-церковні справи, безпосередньо пов’язане з питаннями національної безпеки України, є, як ми бачимо, мінімальним у порівняні з ситуацією низки європейських країн. А по суті міждержавна битва за Томос, попри всі зусилля московських спецслужб і їхньої «п’ятої колони» в Україні, вже відбувається (не зайве нагадати, що Вадим Новінський 18 січня 2018 року був одним із 36 депутатів, які голосували проти Закону про визнання українського суверенітету над окупованими територіями Донецької та Луганської областей, тобто де-факто він підтримав російських окупантів; у будь-якій європейській країні під час війни такі депутати давно би постали перед воєнним трибуналом й отримали належні за державну зраду вироки, але Україна надто ліберальна...). Враховуючи значні ресурси Кремля, в тому числі й великий арсенал методів російських спецслужб, ця битва за Томос може затягнутися. Що ж, Болгарія змагалася за канонічність автокефалії своєї церкви понад 70 років — і перемогла. Головне, що автокефалія українського православ’я диктується логікою історії, і це визначає чинну ситуацію.