Путінська диктатура закону починається незаконно

Протягом практично всієї своєї історії Росія була далекою від поняття закону як принципу, що пов’язує тих, хто править, з тими, ким правлять. На початку ХХ сторіччя у царів не було легальних стримуючих чинників, подібних до тих, що обмежували абсолютизм монархій Західної Європи. Їм не треба було поважати приватну власність на землю, оскільки до 1785 року саме вони володіли всією землею. Їм не треба було шанувати права дворянства, оскільки до самої середини вісімнадцятого сторіччя всі дворяни були їхніми підлеглими. Селяни, які становили дев’ять десятих всього населення, здебільшого були кріпаками Корони або дворянства і тому взагалі не мали ніяких легальних прав. Перше зведення законів Росії було запроваджене у 1830-х роках, перший реальний суд з’явився у 1860-х.

Закон, певна річ, існував, але він служив не для захисту людей від довільного правління уряду, а навпаки, він був інструментом правління. Досить згадати той факт, що на царських чиновників не можна було подати в суд без дозволу їхніх начальників. Свідчення приватної особи в суді проти уряду було практично неможливим.

Тому традиції законності в Росії були ще дуже слабкими на момент, коли до влади прийшли більшовики. Сім десятиліть їхньої диктатури знищили перші паростки законного суспільства. Ленін визначив «диктатуру пролетаріату» як «силу, не обмежену нічим, навіть законом, яка не стримується ніякими правилами, прямо базовану на примусі». Так воно й було насправді.

Президент Путін заявив, що у сучасній Росії «диктатором» буде закон. Та є певні свідчення того, що він сприймає закон у традиційному російському стилі, тобто не як принцип, що рівноправно пов’язує державу та її мешканців, а як інструмент, за допомогою якого держава домагається своїх власних інтересів.

Однією з ілюстрацій подібного підходу є нещодавній рейд, проведений у штаб- квартирі конгломерату Медіа-Міст, газети, теле- і радіостанції якої виступали з критикою кампанії проти Чечні. Цей рейд, влаштований за участі озброєних людей у масках (!), було проведено як «розслідування незаконних дій персоналу компанії». Однак сама по собі ця процедура була вкрай незаконною, і з цього приводу ще не було жодного вибачення.

Іншим прикладом може служити спроба Путіна накинути віжки на губернаторів 89 регіонів Росії. За останні десять років ці обрані народом офіційні особи набули влади феодальних баронів і в деяких випадках діяли з грубим порушенням конституції. Щоб їх приструнчити, Путін призначив сім чиновників (здебільшого колишніх генералів та службовців КДБ), котрі нагадують царських генерал-губернаторів, як своїх агентів у регіонах. Оголошуючи про цей крок, Путін зловісно додав, що він «звільнить» тих губернаторів, дії яких будуть визнані як незаконні. Ця заява сама по собі є незаконною, оскільки згідно з російською конституцією, обраних чиновників можна усунути тільки за наказом суду. Можливо, це була обмовка. Однак навіть обмовка подібного роду, якщо, звичайно, це була помилка, відображає менталітет, який ставить владу вище за закон.

Третім прикладом може стати нещодавня непокора Москви трибуналові військових злочинів ООН під час візиту до Росії югославського міністра оборони Драголюба Ойданіча. Рік тому заснований із згоди Москви трибунал в Гаазі звинуватив пана Ойданіча у злочинах проти людства у Косово. Як член Ради Безпеки ООН Росія була зобов’язана його арештувати. Натомість, до нього поставилися як до офіційного гостя, організувавши для нього зустрічі з міністром оборони і начальником збройних сил Росії.

Проблема полягає в тому, що хоч Володимир Путін і закінчив Вищу юридичну школу у Санкт-Петербурзі, він прослужив багато років у КДБ, і досі оточує себе ветеранами цієї організації, інституту, чиїм головним внутрішнім завданням було придушення незгодних. Установкою цих людей є досягнення цілей безвідносно до легальних правил. Таке минуле складно забути, особливо якщо новою місією є встановлення «сильної держави». Нічого хорошого це для Росії не віщує, їй ще доведеться дізнатися, що політична сила з’являється не за рахунок ущемлення громадянських прав населення, а за рахунок створення балансу взаємних інтересів між урядом і народом шляхом суворого дотримання закону.

КОМЕНТАР

У ті не зовсім віддалені роки, коли Україна та Росія, як і багато інших країн Радянського Союзу, здобули незалежність, багато які експерти, та й просто громадяни твердили про те, що Росія твердо стоїть на шляху реформ і є більш розвинутою державою, ніж усі інші загалом та Україна зокрема. Другий президент Росії Володимир Путін розпочав свою діяльність із «наступу» на суверенітет регіонів, великий бізнес та опозиційні групи. Про те, що являє собою сучасний політичний курс Російської Федерації і до чого це може привести, читайте в інтерв’ю з головним редактором журналу «Політічна думка», політологом Олександром ДЕРГАЧОВИМ.

— Як би ви могли прокоментувати процеси централізації влади та послаблення регіонів у Росії, які розпочав президент Путін?

— Процес цей дуже суперечливий. Для Росії цілком реальною є загроза демонтажу загальнодержавних механізмів, який, до речі кажучи, і відбувався в останні роки правління Єльцина. Сьогодні Москва, роблячи спробу зібрати російські землі, чинить по-своєму раціонально. Однак суперечливим цей процес є тому, що в ньому задіяний адміністративний ресурс. Зараз у Росії йдеться тільки про централізацію політичної влади, чим неможливо утримати величезну країну; необхідно, щоб адміністративні зусилля доповнювалися створенням і розвитком життєздатного загальнодержавного організму, в основі якого повинна бути економіка. Справа в тому, що Росія розпадається економічно, і запобігти цьому процесу адміністративними методами, які походять тільки з центру, неможливо, необхідні зусилля всього суспільства, яке повинне бути зацікавлене в розвитку загальнодержавного економічного підмурівка. Сьогодні ж ми бачимо, що робиться півсправи, причому це спричинить розв’язання одних кон’юнктурно важливих питань, та при цьому — нарощування інших, можливо, серйозніших проблем. Адже поява соціально-економічних протиріч викличе потребу нових політичних зусиль та нових реформ.

— Чи готові зараз російські регіони виконувати функції щодо відновлення російської економіки і стабілізації становища в Росії, чи централізація влади все-таки обгрунтована?

— На прикладі бюджетного процесу, ми бачимо, що найбільш дієздатні в економічному плані регіони втрачають досить багато, але знову ж таки це — державна частка розподілу. Поки не зовсім зрозуміло, чи будуть компенсовані ці втрати наданням величезних можливостей приватному підприємництву, де знову ж таки можливості регіонів будуть позначатися, і активно працюючі отримають нові переваги. Справа в тому, що В.Путін не встигає виробляти ясну позицію з усіх питань, адже йому дісталася дуже важка спадщина, і навряд чи його найближче оточення здатне вирішувати гармонійно всі ці проблеми. Очевидно, необхідні якісь нові імпульси і новий політичний консенсус, і стратегія, яка б охоплювала не тільки державне будівництво, але й була б спрямована на будівництво соціальної сфери суспільства на базисі приватного підприємництва.

— Як би ви могли пов’язати те, що зараз відбувається по відношенню до певних груп економічного впливу, з позицією президента Росії щодо великого бізнесу?

— У Росії, як і в багатьох інших країнах пострадянського простору, дійсно існує проблема особливих груп, що мають як економічну вагу, так і політичний вплив. Вони, як правило, перебувають або прямо поза законом, або в привілейованому становищі і «грають не за загальними правилами». З цим справді потрібно щось робити, і в той же час саме виникнення такого явища пов’язане з тим, що працює не закон, а чиновник. З цим у Росії не борються, і поки бюрократія не буде поставлена в рамки закону, нічого, по суті, не зміниться. Так, зараз у Росії намагаються послабити вплив олігархів. Але сама практика підприємництва не змінюється.

— У більшості країн пострадянського простору зараз простежується тенденція посилення виконавчої влади. У цьому контексті — в який же бік рухається Росія?

— Всі зміни зараз відбуваються в системі влади. Росія як така нікуди не рухається. Просто змінюється стиль взаємодії між державою і суспільством у бік посилення державної влади. На саме ж суспільство ці процеси безпосередньо не впливають, а якщо й впливають, то тільки негативно, відчужуючи суспільство від реального політичного процесу. Альтернативи ж розвитку з цієї парадигми трансформації однієї системи влади в іншу не вийде. Суспільство ж саме по собі не чинить опору цим трансформаціям. Відбувається це тому, що найбільш дієспроможні представники суспільства намагаються вирішити свої проблеми або шляхом злиття з владою, або шляхом пошуків особистих компромісів із нею.

Михайло ЗУБАР, «День»