П’ять аргументів проти ратифікації Угоди про статус та умови перебування ЧФ Росії на території України
Той факт, що цьому важливому документові, який у разі набуття чинності великою мірою визначатиме геополітичне становище України в наступні 20 років, вітчизняні ЗМІ приділяють значно менше уваги, ніж цілком декларативному Договору про дружбу, свідчить про недостатнє розуміння нашим суспільством ступеня важливості проблеми перебування Чорноморського флоту Росії на території нашої країни, його можливого впливу на внутрішньополітичну ситуацію в Україні та навколо нас.
Наведу лише 5 аргументів про те, чому Угоду про статус ЧФ Росії на нашій території не можна ратифікувати в її сьогоднішньому вигляді.
Військова небезпека. Питання про пряму загрозу перебування ЧФ Росії на нашій землі не є надуманим, адже поруч із Україною розташованi 4 члени НАТО (Польща, Угорщина, Чехія та Туреччина), а кожний другий російський політик вважає за честь для себе зробити пару-трійку антинатовських заяв. Ніхто не може сказати, як у наступні 20 років складатимуться відносини між НАТО й Росією, але у випадку збройного конфлікту, хоч би з чиєї вини він стався, український Севастополь потрапить під військовий удар, адже велике військове угруповання перебуватиме саме тут. За 20 років у світі може змінитися що завгодно, але не умови міжнародного договору, який набув чинності, адже принцип «pasta sunt servanda» (договори повинні виконуватись) є одним з основоположних у міжнародному праві.
Зовнішньополітичні обмеження. Спробуємо також проаналізувати можливі наслідки набуття угодою чинності в такому вигляді, в якому вона нині існує, з позиції майбутньої співпраці України з НАТО. Згідно зі статтею 5 Північноатлантичного договору, сторони погоджуються, що збройний напад на територію однієї зi сторін вважається нападом на всіх і тягне за собою здійснення з боку інших відповідних заходів, зокрема застосування збройних сил. Згідно з угодою, військові формування Росії дислокуються на території України, до якої належать і місця дислокації російських військових формувань. І, за умови одночасної дії угоди і членства України в НАТО, завдання удару третьою країною по військовій частині Росії на території України в Севастополі має бути, за Договором, розцінено як збройний напад на Україну. Попередження такої ситуації можливе через внесення доповнень до Вашингтонського договору, які уточнювали б, що саме необхідно вважати нападом на Україну, на кшталт того, як це було зроблено на підставі ст. 2 Протоколу про приєднання до НАТО Греції і Туреччини, але внесення таких доповнень щодо території Севастополя знову поставить (чи зніме?) питання про зверхність над містом. Зайвий клопіт не потрібний нікому, так що, враховуючи складність процедури запрошення до НАТО шляхом консенсусу, попри відсутність прямих протиріч між Київським і Вашингтонським договорами, набуття угодою чинності скоріш за все відкладе перспективу вступу України до НАТО як мінімум на наступні 18—19 років. Тому Держдумі не варто хвилюватися при словах міністра закордонних справ України Б. Тарасюка про те, що Україна поки що не планує ставати членом НАТО — у випадку ратифікації зазначеної угоди у її теперішньому вигляді українське «поки» неодмінно затягнеться на десятиліття.
Хоча угоду не можна кваліфікувати як повноцінний військовий союз, проте вона, безперечно, містить у собі елементи такого союзу і, ставлячи безпеку України в пряму залежність від міжнародної поведінки Росії (за повної відсутності важелів впливу на таку поведінку), фактично ставить хрест на позаблоковості України.
Економічна недоцільність та екологічна небезпека. Перше запитання, що виникає, — як співвідносяться заяви про бажання утвердити за Кримом неофіційний статус найбільшого курортного центру в СНД та про незмінність курсу на поетапну демілітаризацію Севастополя із затвердженням цією угодою двадцятирічного (!) перебування великої іноземної військово-морської бази (котра зайняла, до речі, кращі бухти) в цьому регіоні, адже таке довготривале сусідство не поліпшить ні інвестиційний клімат Севастопольського регіону, ні курортний авторитет Криму в цілому, поставивши хрест на планах демілітаризації регіону? Розмови про те, що ЧФ дає місту гроші та робочі місця, — чистої води нісенітниця. Робочі місця ЧФ дає громадянам Росії, а не України, а місто вибиває щомісяця гроші за використану електроенергію. При цьому командуючий віце-адмірал Комоєдов дозволяє собі через ЗМІ в образливій формі коментувати дії голови Севастопольської держадміністрації Б. Кучера, призначеного Президентом України.
Загроза територіальній цілісності. Мається на увазі роль Чорноморського флоту як засобу впливу на внутрішньополітичну ситуацію в Україні.
Аналіз матеріалів, що останніми роками друкувались у газеті Міністерства оборони РФ «Флаг Родины», яка розповсюджується в Севастополі через кіоски «Союздруку», демонструє послідовну антиукраїнську спрямованість цього видання. Постійні намагання керівників ЧФ прорватися на міське телебачення, отримати частоти для ведення власного мовлення — все це свідчить про намагання ЧФ брати активну участь у суспільно-політичному життi міста через вплив на формування громадської думки мешканців найбільшого міста Криму.
Проблеми юрисдикції. Найбільш неоднозначне положення, яке торкається питань юрисдикції, пов’язаних із перебуванням на території України іноземних військових формувань, міститься в п. «б» ч. 2 статті 19. Відповідно до нього, юрисдикція Російської Федерації поширюється на осіб, що входять до складу військових формувань Російської Федерації, котрі скоїли злочини під час виконання службових обов’язків у місцях дислокації. Для більшої зрозумілості наведемо ймовірний приклад: водій — військовослужбовець Російської Федерації при виконанні службових обов’язків порушує на території Севастополя на місці дислокації військового формування правила дорожнього руху, в результаті чого гине громадянка України, яка працює на цій території. Відповідно до угоди, справу має розглядати російський суд, застосовуючи відповідно російське законодавство. Як співвідноситься такий порядок зі ст. 124 Конституції України, котра визначає, що «юрисдикція судів (українських, зрозуміло) поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі», відповісти зможе лише Конституційний суд. Так що, незважаючи на запис у ст. 19 про те, що «Військові формування... поважають суверенітет України», де-факто зміст цієї самої статті обмежує юрисдикцію України на частині її території, обмежуючи при цьому і суверенітет, оскільки юрисдикція є його невід’ємною складовою.
Ситуація, що склалася з Чорноморським флотом, зовсім не безвихідна. Україна має безліч шляхів змінювати її на свій лад, не треба забувати й про можливість підготовки законопроекту про вивід іноземних військових формувань, однак найбільш вдалим та компромісним виходом із цієї ситуації видається ратифікація угоди із застереженнями. Право робити застереження (за умови, що таке право не обмежене самим договором) надається державам Віденською конвенцією. Щоправда, ці застереження не повинні суперечити об’єктам та цілям угоди. Наприклад, можливе застереження з українського боку може стосуватися терміну дії угоди, скажімо, стосовно зменшення з 20 до 5 років або змісту ст. 19, яка регулює питання юрисдикції. Обмеження терміну дії угоди 5 роками поставило б Україну у виграшне становище, надавши нам у переговорах із Росією з усіх питань безцінний козир у вигляді продовження (або непродовження) терміну дії угоди. Тобто обмеження терміну дії угоди 5 роками поставило б Росію у переговорних процесах з Україною у залежне становище, що розв’язало б руки українській дипломатії. Щоправда, такі застереження української сторони ще мають бути прийняті російською стороною (що малоймовірно), однак не треба лякатися нових раундів переговорів із ЧФ, мовляв треба вже з цим закінчити. Така поспішливість може дуже дорого коштувати нам уже через декілька років. Одного разу, у пориві добросусідства, українські парламентарії вже поспішили з ратифікацією Договору про дружбу, зробивши Україну заручницею забаганок Лужкова. «Поміркована» Рада Федерації показово продемонструвала своє ставлення до Договору про дружбу як до великої послуги Україні, на яку та поки що не заслуговує, а тому зобов’язана віддячувати чи не кожного дня.
Хоч як це дивно, але мало хто з українських політиків розуміє, що ще кількарічний (до президентських виборів у Росії), невизначений статус ЧФ на території України більше вигідний Україні (знову-таки як козир у переговорному процесі), ніж його узаконене двадцятирічне перебування на умовах, викладених в угоді.
