Реанімація регіону

Багато років українське Придунав’я мешкало на задвірках великої політики. Війна в Югославії, розвал Дунайського пароплавства, загальна економічна депресія за кілька років перетворили колись процвітаючий регіон на убогу околицю. А специфіка прикордонного розташування та багатонаціональність населення робили будь-який соціальний конфлікт на цій території вкрай вибухонебезпечним. Усі спроби влади змінити ситуацію з допомогою об’єднання українських, молдавських і румунських прикордонних областей у Єврорегіон «Нижній Дунай» не привели до успіху. Ситуація почала кардинально змінюватися лише з того моменту, як прийняли рішення про будівництво українського суднового руху в дельті Дунаю. Реалізація цього проекту має відродити дунайські порти та реанімувати всю економіку Придунав’я. У березні 2004 року Кабінет Міністрів України прийняв Програму комплексного розвитку українського Придунав’я на 2004 — 2010 роки.

Своїми роздумами про те, яке сьогодні українське Придунав’я, і яку роль має відіграти в долі його жителів реалізація цієї урядової програми, «День» запропонував поділитися губернатору Одеської області Сергію ГРИНЕВЕЦЬКОМУ.

— Сергію Рафаїловичу, почнімо з визначень. Що таке українське Придунав’я як факт геополітики? У чому його особливості?

— Придунав’я — це не просто частина Одеської області. Це насамперед прикордонна територія. Тут пролягає кордон із Румунією — країною, яка вже вступила в НАТО і має намір вступити в Євросоюз. Ця територія протягом багатьох століть була постійною причиною суперечок і конфліктів. Тому стосовно неї особливо важливо виробити наступальну, аргументовану позицію. І — що ще важливіше — створити всі умови для нової якості життя людей на цій території. Другий важливий момент — це поліетнічність Придунав’я. Сьогодні на цій території компактно проживає абсолютна більшість усіх національних меншин України. Болгари, гагаузи, молдавани, албанці — всі вони здебільшого зосереджені саме тут. Думаю, нікому вже не треба пояснювати, в що можуть вилитися міжнаціональні конфлікти, якщо комусь захочеться створити підґрунтя для їхньої появи. Третій момент — це техногенне навантаження на регіон. Воно пов’язане насамперед із наслідками бомбардування Югославії та з викидами в Дунай ціанідів із румунської сторони. У цьому питанні чітко простежується так звана політика подвійних стандартів із боку європейської громадськості та Румунії, яка всіма способами веде боротьбу за монополію на Дунаї. Ще одна особливість придунайського регіону в тому, що саме в цих місцях розташовані унікальні неосвоєні ділянки первозданної природи. Ідеальне місце для розвитку туризму з унікальним за своїми цілющими властивостями поєднанням степового та морського повітря. Усі Ніцци, Монако тощо давно перенасичені. А тут відкриваються величезні можливості для інвестора. Усі ці моменти ми ретельно вивчали не один рік із допомогою вчених. У результаті питання розвитку регіону було поставлене на Раді національної безпеки, отримало підтримку Президента. Унаслідок чого й з’явилася кабмінівська Програма розвитку Придунав’я.

— І як ви оцінюєте цю Програму?

— Це один із найконкретніших кроків України в бік європейської інтеграції. На сьогоднішній момент усі українські проекти, які викликають інтерес світової громадськості, знаходяться на території Одеської області. Рахуйте самі: нафтопровід Одеса — Броди, автобан Одеса — Київ, канал «Дунай — Чорне море», шельф острова Зміїний. Два останні якраз розташовані на придунайській території. І саме їх сьогодні обговорюють у Гаазі. Я намагався переконати в стратегічній необхідності розвитку Придунайських територій кілька поколінь українських прем’єрів. Але досягти взаєморозуміння вдалося лише з Віктором Януковичем.

— Однією з основних стратегічних проблем Придунав’я, вказаних у Програмі, є проблема енергетичної залежності регіону від Молдови. Наскільки хворобливо позначається цей чинник на розвитку економіки, які шляхи його вирішення вже окреслені?

— Від енергетичної залежності сьогодні страждає не лише Придунав’я, а й уся Одеська область. На її території виробляють лише 4% електроенергії. І їх виробляє одеська ТЕС, яка була побудована в 1913 році. Але основна проблема полягає навіть не в цьому. Південь області живиться електроенергією від Молдавської ГРЕС, яку сьогодні придбали нові російсько-бельгійські господарі. Придбали, зрозуміло, щоб отримувати прибуток. Імовірно, за рахунок підвищення тарифів і нових умов, які вони диктуватимуть споживачам. А це може обернутися проблемою не лише для Одеської області, а й для Молдови, оскільки ГРЕС знаходиться на території Придністров’я. (Особливо з огляду на сьогоднішні конфліктні відносини між цими двома політичними суб’єктами). Молдова сьогодні намагається себе забезпечити і в районі Вулканешт будує парогазову електростанцію. Ми в свою чергу шукаємо інвестора для будівництва такої парогазової електростанції в Ізмаїлі. До цього об’єкта проявляють цікавість багато інвесторів, у тому числі з Греції та Німеччини. Але остаточної домовленості поки що немає. Питання енергозабезпечення Придунав’я не лише стратегічне. Це питання й собівартості продукції, й екологічної та санітарно-епідеміологічної безпеки. Ми зацікавлені розвивати переробну промисловість у цих місцях. Але інвестор прийде до нас тільки тоді, коли вигідною виявиться економіка проекту, коли будуть знижені енерговитрати.

— Географічне положення придунайського регіону, близькість кордонів Румунії, Молдови та Придністров’я роблять його вельми перспективним у системі європейських транспортних коридорів. Причому не лише водних, а й сухопутних. Проте за весь період незалежності України так нічого й не зробили в цьому напрямі. Щоправда, наприкінці 1990-х уряд Валерія Пустовойтенка намагався вирішити транспортні проблеми придунайського регіону. І навіть обміняв ділянку молдавської дороги в районі Паланки на українську територію в районі Джурджулешт. У результаті Молдова отримала вихід до моря та з участю Росії сьогодні будує тут нафтотермінал. А що виграла від цієї угоди Україна?

— Я глибоко переконаний, що це був помилковий проект обміну. Ми тоді багато писали, переконували, але до нас не прислухалися. А сьогодні, щоб зняти транспортні проблеми, нам треба побудувати міст через Білгород- Дністровський лиман і назавжди закрити питання Паланки. Ми вже домовилися з інвестором. Отже, сьогодні проект уже знайшов конкретні контури. А що стосується Джурджулешт, то там будується не стільки нафтотермінал, скільки нафтобаза. Вона може створювати певні проблеми для порту в Рені. Хоча більше становить загрозу не економічну, а екологічну. Надто вже вибухонебезпечна точка. Там і до проекту є питання, і русло ріки весь час змінюється. Ось стосовно чого мали б непокоїтися екологи Європи.

— Тобто, на вашу думку, обурення європейської екологічної громадськості ходом будівництва каналу «Дунай — Чорне море» безпідставне?

— За часів Радянського Союзу в Дунаю була та сама дельта. І кораблі по ній ходили, але не по Бистрому, а по Прорві. А щоб якось підтримати Румунську Соціалістичну Республіку, Леонід Ілліч Брежнєв дозволяв їм копати та будувати в цій самій дельті все що завгодно. І вони успішно побудували три канали та почали четвертий. Але тоді був Варшавський блок і країни РЕВ. Тому ніхто в Європі не згадував про «екологію унікальної дельти». А потім, коли всі стали самостійними, коли відгриміли бомбардування Югославії, всі раптом пригадали, що на судноплавстві можна заробляти чималі гроші. І постало питання румунської монополії. Тому, природно, будівництво альтернативного українського суднового руху в дельті Дунаю багатьом не подобається. Але йдеться про економічні, стратегічні та національні інтереси країни. І взагалі, якщо Євросоюз так непокоїться про унікальну дельту Дунаю, то хай він компенсує нам спочатку 500 мільйонів доларів за ті збитки, яких завдало югославське бомбардування заповідним територіям, нашим дунайським портам і пароплавству. І щороку нехай виплачують мільярд доларів до бюджету України на розвиток придунайської території. І ми скільки завгодно розвиватимемо тут екологічний туризм. І хай до нас з’їжджається весь світ. Ми будуватимемо тут готелі, ресторани… Тільки ж ніхто платити не збирається. Румунія навіть жодного разу не виплатила нам штрафні санкції за щорічне скидання ціанідів у води нижнього Дунаю.

— До речі, про ціаніди. Наскільки мені відомо, жителі багатьох населених пунктів на півдні області досі п’ють воду просто з Дунаю. Тут немає водопроводу й очисних споруд. Звідси величезна кількість ракових і туберкульозних хворих. У Програмі розвитку Придунав’я проблема відсутності якісної питної води стоїть на другому місці за ступенем значущості. У якому стані сьогодні водопостачання цього регіону?

— Сьогодні понад 80 сіл цього регіону не мають централізованого водопостачання. Живуть на привізній воді. І навіть там, де є водоводи, вода жахливої якості. Тому одним із основних пунктів Програми передбачене будівництво нового магістрального трубопроводу і нових очисних споруд у Татарбунарах, ще низки об’єктів. Усього на ці цілі виділено 14,6 мільйона гривень.

— Сьогодні придунайський регіон лідирує в Одеській області за кількістю безробітних. Після фактичної загибелі Дунайського пароплавства, закриття цілої низки промислових підприємств тисячі людей залишилися без засобів для існування. Скажіть, у чому ви вбачаєте корінь соціальних проблем Придунав’я?

— Головна соціальна проблема цього регіону — це відсутність інфраструктури. Людям треба давати не рибу, а вудочку. Інфраструктура — це насамперед енергозабезпечення, водозабезпечення, каналізаційні системи та газозабезпечення. Якщо вирішити всі ці проблеми, всі інші відпадуть автоматично. У тому числі безробіття, про яке стільки говорять. У Придунав’ї живе дуже підприємливий, дуже освічений і, головне, працелюбний народ. Йому просто треба створити умови. Я досі не можу зрозуміти, чому Радянський Союз, маючи колосальні можливості та кошти, не вклав гроші в газифікацію та розвиток цього стратегічно важливого регіону? Сьогодні тут найнижчий в області рівень газифікації. До Білгорода-Дністровського ми газ вже практично підвели. Провели унікальні роботи — 2,5 кілометра трубопроводу проклали дном лиману. Мало хто вірив, що це вдасться здійснити. Але у вересні газ уже підійде впритул до міста. Але Татарбунари, Килія, Сарата, Білгород-Дністровський, Арциз — усі ці міста та селища так і залишаються негазифікованими.

— Не є таємницею, що за радянських часів міста й особливо села Придунав’я жили набагато краще, ніж зараз. Вони були, мабуть, найзаможнішими в області. Тому їхні жителі сьогодні відчувають гостру ностальгію за брежнєвськими часами. Як на цьому тлі формується ставлення цих людей до нинішньої влади, яким політичним силам вони віддають перевагу?

— У радянські роки в Придунав’ї справді були вельми заможні господарства. У людей на ощадкнижках зберігалися просто божевільні гроші — від ста тисяч рублів і більше. І коли сьогодні пенсіонер отримує 170 гривень, а в нього на книжці на старість були 300 тисяч рублів, оптимізму йому це не додає. Тому так легко в цих місцях знаходять своїх прихильників представники лівих сил. Вони просто обіцяють людям: оберіть нас — і ми вам повернемо всі заощадження. І протистояти цьому не в силах жодна інша агітація. Зі 120 мільярдів доларів заощаджень, які залишилися в Москві, на Одеську область припадають 10%. Інша річ, що в ті часи ці гроші нікуди було вкладати, і люди просто інвестували державу. Але сьогодні про це ніхто не згадує. А привернути людей на свою сторону можна лише конкретними справами. Треба створити в регіоні рівень життя не гірший, а кращий, ніж він був за радянської влади. Дещо вже робиться. За шість років моєї роботи, наприклад, у цьому регіоні газифіковано міст і сіл, побудовано водоводів на порядок більше, ніж за весь час радянської влади. Це не обіцянки, це конкретика. Але цього мало. Ось якщо нам вдасться мобілізувати зусилля, згуртуватися всім навколо реалізації Програми розвитку Придунав’я, регіон отримає друге життя. Одного разу ми це вже зробили, коли тривала ліквідація наслідків стихійного лиха на півночі Одещини. Тоді за короткі терміни нам вдалося створити основу для розвитку інфраструктури цієї території, газифікувати Котовськ — центральне місто півночі області, побудувати там нові каналізаційні й очисні споруди, провести реформу ЖКГ. Сьогодні Котовськ — це зразкове європейське місто. Й одразу пожвавилося життя в усіх навколишніх селищах. Те ж слід зробити й з Ізмаїлом та Білгород- Дністровським — центрами Придунав’я. Але одного бажання регіональної влади мало. Потрібна підтримка і в регіоні, і в столиці. І ми дуже на неї розраховуємо.

— А яку роль реалізація Програми розвитку українського Придунав’я може зіграти в розвитку одеського регіону загалом?

— Створення таких програм — це насамперед створення гарантій для інвестора. Урядових гарантій, які ми можемо висунути будь-якому охочому з нами співпрацювати. Ось, дивіться: є конкретні рішення, конкретні джерела фінансування. Будь ласка, вкладайте гроші й отримуйте прибутки. На мій погляд, у цьому й полягає головне завдання уряду — створювати економічні умови для самодостатності кожного регіону. Щоб люди могли самостійно заробляти гроші та вкладати їх. Щоб розвивався малий і середній бізнес — основа стабільності будь-якої держави. Щоб не було розподілу країни на депресивні та донорські регіони. А була єдина сильна держава — Україна.