«Реформи заради зрад»

«Бути опозиціонером стало невигідно й небезпечно, і тому з неї тікають політики й бізнесмени, засвідчуючи цим, що кочубеївщина в Україні живе й процвітає. У більшості країн зрада покладає край політичній кар’єрі, але в Україні її вважають вдалим тактичним ходом».

«Тушкування» як ганебна практика вітчизняної політики виникло, безумовно, не сьогодні й не вчора. Кон’юнктурні зміни поглядів і фракційної належності відбувалися майже в усіх каденціях Верховної Ради. Проте, мабуть, найвиразніших форм політичні трансфери й кульбіти набули в парламенті V скликання, коли до «антикризової» більшості ПР — СПУ — КПУ масово полетіли зграї «тушок» із помаранчевого табору (власне, саме тоді цей термін міцно увійшов у повсякденний ужиток і навколополітичний фольклор). В обмін на зраду виборців новоспечені коаліціанти отримували належну компенсацію у вигляді посад, преференцій для бізнесу та, як подейкують, стабільного фінансового підживлення за «правильні» голосування. Переманювання вчорашніх опонентів до провладної коаліції стало такою звичною й потенційно небезпечною практикою, що врешті-решт спонукало президента Ющенка 2007 року розпустити Раду, в якій процвітала політична корупція та невгамовна жадоба влади будь-якою ціною.

 ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ «ТУШКОГЕЙТ»

Тоді узурпацію країни регіоналами, котрі хвалилися, що ось-ось вони із сателітами матимуть 300 голосів, удалося зупинити, проте викорінити депутатське «тушкування» виявилося набагато складнішим завданням. Уже першого року роботи коаліції демократичних сил у лавах БЮТ і НУ — НС з’явилися два «відщепенці», які заявили про свій вихід із рідної фракції й цим поставили під сумнів сам факт існування й без того дуже хисткої постмайданної більшості (228 осіб). Однак на боці демократичних коаліціантів було роз’яснення Конституційного Суду, котре зазначало, що парламентську більшість утворюють на основі фракцій, а не окремих депутатів. Цей аргумент також дозволив проіснувати і розширеній коаліції з участю блоку Литвина, куди, нагадаємо, не ввійшла майже половина нардепів із НУ — НС. Але з приходом до влади 2010 року команди Президента Віктора Януковича політико-правова реальність кардинально змінилася. Самостійно (та й навіть у спілці з КПУ і БЛ) регіонали не могли сформувати більшість, тому вони, за законом, мали залучити в «широку» коаліцію НУ — НС чи БЮТ або, у крайньому разі, іти на дострокові вибори. Утім, жоден з окреслених шляхів розв’язання питання не підходив ПР, де не вигадали нічого кращого, ніж брутально зігнорувати норми Конституції та положення регламенту ВР і переписати їх під себе.

Нехтування правом і відсутність сталих політичних принципів спровокували масову міграцію депутатів із демократичних фракцій у табір нелегітимно утвореного пропрезидентського об’єднання «Стабільність і реформи». Саме завдяки голосам «тушок» із БЮТ і НУ — НС удалося відправити у відставку уряд Юлії Тимошенко та відкрити шлях до встановлення в Україні напівавторитарного режиму. Хоча самі «відщепенці», звісно, обѓрунтовували свою зраду виключно шляхетними «державотворчими» мотивами. Квінтесенцією такого політичного пристосуванства стала парламентська група «Реформи заради майбутнього» (котру опозиціонери пізніше прозвали «Реформи заради зрад»). Саме її керівник, Ігор Рибаков, і був тією першою ластівкою, яка покинула БЮТ 2008 року, а пізніше став начебто фігурантом «плівок Забзалюка», докладно описуючи тарифікацію «правильних» голосувань і перспективи вражаючої фінансово-адміністративної підтримки псевдоопозиційних кандидатів на Заході України. Оприлюднені «агентом» Забзалюком матеріали, однак, не стали приводом для реагування правоохоронців, які устами генпрокурора Віктора Пшонки назвали цей сюжет політичною сваркою між депутатами, розв’язання котрої не входить у компетенцію вітчизняних силовиків. Тим більше що згадані сенсаційні записи зроблено незаконно, а тому розглядати їх як доказ не можна (точнісінько як і «плівки Мельниченка»).

Синдром «тушкування» був і залишається проблемою насамперед опозиційних сил, за що їх постійно критикують власні симпатики, експерти і «спокусники» з ПР, де такого «феномену» не існує. Тому перед парламентськими виборами-2012 усі основні антирежимні партії — «Батьківщина», «УДАР» і «Свобода» — чітко декларували, що вони внутрішньо очистилися і серед них не буде політичних зрадників. Щоб запобігти цьому, кандидати в депутати навіть давали на з’їздах присягу, що в жодному разі не співпрацюватимуть із ПР і КПУ. Проте ціна таких «щиросердних» обіцянок стала очевидною вже з перших днів роботи ВР VII скликання, коли із сесійної зали стусанами виганяли батька і сина Табалових, які відмовилися вступати до фракції «Батьківщини», хоча їх обирали під прапорами саме цієї партії (за квотою «Фронту Змін»). Провину за них узяв на себе голова ради Об’єднаної опозиції Арсеній Яценюк, який повірив клятвам кіровоградських бізнесменів.

СПРАВА НА МІЛЬЙОНИ

Нині немає жодних гарантій того, що опозиційна обструкція Табаловим унеможливить у парламенті подальше «тушкування». Ще до завершення виборів мас-медіа повідомляли, що деякі кандидати від «Батьківщини» й «УДАРу» написали заяви про входження у фракцію ПР після набуття депутатських повноважень. Поки що ці застереження не справдилися, однак, як засвідчує практика, відповідна робота з нардепами триває. Ударівець Сергій Каплін, який переміг у мажоритарному окрузі в Полтаві, заявив, що невідомі телефонні додзвонювачі пропонували йому п’ять мільйонів доларів за вступ до провладної більшості та як бонус — посади в державних органах для його людей. Таке схиляння до співпраці депутат розцінює як «незаконний вплив у будь-якій формі на народного депутата з метою перешкоджання виконанню службових обов’язків або з метою добитися прийняття незаконних рішень», а тому звернувся до Генпрокуратури із запитом перевірити ці факти і в разі їхнього підтвердження вжити заходів реагування. Ще одні аноніми намагалися скорумпувати полтавського свободівця Юрія Бублика, причому робили це безпосередньо в день виборів. За планом, він мав відмовитися від перемоги (тоді б в окрузі оголосили повторні перегони) і цим гарантував би собі «небідну старість», але свободівці, каже Бублик, не продаються.

Зовсім інша справа, коли йдеться про «незалежних самовисуванців», які під час перевиборчої агітації доводили громадянам свою рівновіддаленість і від влади, і від опозиції, проте щойно отримали мандати — записалися в регіонали, як це зробили, наприклад, депутати від Полтавщини — Володимир Пилипенко, Олег Кулініч і Юрій Шаповалов (поки що єдиним позафракційним залишається Костянтин Жеваго). Схоже вчинили й інші самовисуванці, яких формально не можна назвати «тушками», але які, утім, далекі від дотримання стійких політичних принципів. Наприклад, колишній міністр транспорту і зв’язку в уряді Єханурова й екс-губернатор Дніпропетровщини Віктор Бондар, котрий пройшов за мажоритаркою на Хмельниччині, дуже точно пояснив причини свого входження до фракції ПР: «Коли постало питання, як далі рухатися в парламенті, ми подивилися, що попереднє скликання Верховної Ради повністю змінило регламент роботи парламенту, і сьогодні депутати-мажоритарники опинилися в ситуації, що якщо вони не в якійсь фракції, то фактично — безправні, — зауважив Бондар в ефірі «5 каналу». — Права голосу немає, права очолити комітет немає, як і права ввійти в якісь органи Верховної Ради. Треба було об’єднуватися й вирішувати, як далі рухатися. Ніхто з нас, депутатів-мажоритарників, не вступив до Партії регіонів, ми увійшли до фракції, майже вся хмельницька група мажоритарників, з одним бажанням — очолити один-два комітети Верховної Ради для того, щоб мати можливість вплинути на ситуацію. Наші дії щодо голосування далі покажуть, що ми цілком самостійні депутати. Мажоритарники тим і цінні, що мають право на свій голос. І якщо побачимо, що розвиток подій іде не за тим сценарієм, який прогнозуємо, ми не зможемо вплинути на ситуацію, у нас є право залишитися самостійними. Ми не виключаємо, що порушуватимемо питання про те, що не треба голосувати ті речі, котрі не сумісні з обіцянками, які ми давали в окрузі». Ці слова лунають доволі наївно, адже ПР у більшості випадків консолідовано тисне на кнопки, а тому важко повірити в те, що керівництво пропрезидентської фракції допустить вияви депутатського непослуху й вільнодумства, котрі швидко притлумлять переконливими аргументам.

«Тушкування» парламенту, очевидно, триватиме й надалі. І цьому процесові не зарадять ні клятва на партійному з’їзді, ні відновлення імперативного мандату (що в ідеалі має убезпечити фракцію від «утікачів», хоча, із другого боку, «закріпачує» депутатів). Але щойно зміниться кон’юнктура, «тушки» переорієнтуються на нових лідерів і стануть палкими прихильниками демократії, національних цінностей і європейського вибору України, як це вже відбувалося 2005-го. Щоправда, згодом ті ж самі люди «репатріювалися» в ПР. Позбутися цього явища можна завдяки підвищенню рівня політичної культури і правосвідомості істеблішменту й суспільства, частина якого також «правильно» голосує на виборах за гроші та гречку. Можливо, колись політикум і громадяни справді вважатимуть такі вчинки цілком неприпустимими та згадуватимуть про них у минулому часі, а їхні поодинокі вияви сприйматимуть за аномалію.