Революція втрачених надій
«Помаранчеві події» 2004 року особливого захоплення в мене не викликали, бо будь-яка революція закінчується контрреволюцією та реставрацією, і це має цілком наукове пояснення. Та й революція ця була вже далеко не першою…
Я випадково потрапив до Москви якраз 19 серпня 1991 р. Вулиці забиті танками, величезний натовп охороняє «ембріона російської демократії» — Єльцина на балконі Білого дому. Коли путч захлинувся, а революційний екстаз на вулицях досягнув апогею, я висловив певний скептицизм, на що екзальтовані «ма-асковские интеллигенты» тут же заявили: мовляв, ви — хохли — нічого не розумієтеся на демократії. На що «хохол» відповів, що, мовляв, подивимося на вашу демократію за пару років. За два роки «батько російської демократії» Єльцин стріляв із танків у той же Білий дім, потім Росією заправляли «семибанкірщина», «солнцевські», «кремлівські», потім — Чечня, Беслан, Нальчик…
І все ж у дні помаранчевої революції була слабка надія на те, що цього разу в нашій Богом проклятій країні народиться щось путяще. Не склалося… Щоб зрозуміти причини, потрібно відкинути пафос «професійних фанатів Майдану», міркування політологів про «процеси в елітах» і подібне. Потрібно зрозуміти соціоекономічну структуру України, а також її масову психологію.
Вважається, що сучасні проблеми України є спадщиною «тоталітарного комунізму», а перед помаранчевою революцією стояли ті завдання, які не було вирішено на зламі 1980—1990-х рр. Це не так: Україна давно є принципово іншою країною — за час «пострадянщини» виникнув ряд якісно нових, найгостріших соціальних суперечностей, яких у СРСР не було й бути не могло. Окрім того, совдепія була повним перекрученням ідеалу комунізму, крайнім ступенем держкапіталізму та фашизму, що після відносно заможного «застою» закінчилося розвалом і нинішньою кондовою «пострадянщиною». Радянський етатизм, тобто влада бюрократії, не має нічого спільного з соціалізмом, тобто владою соціуму, громадян. Маси були повністю відчужені від володіння та управління суспільним багатством правлячим класом — бюрократією, але цей найгостріший класовий антагонізм згладжувався «зрівнялівкою», убогими, але широкими соціальними гарантіями. Та й сама бюрократія з ідеологічних причин права власності не мала. Величезні досягнення СРСР були результатом мобілізації гігантських ресурсів. Окрім терору, велику роль відігравала активізація психічного потенціалу мас за допомогою перекрученої «ідеї комунізму», дискредитація якої була однією з найголовніших причин краху СРСР (М. Бердяєв, Е. Фромм, Г. Маркузе).
Під ліберальне базікання про демократію та свободу в Україні замість «лівої» виникла «права» тоталітарія. Виникла величезна політична та економічна нерівність: купка надбагатих олігархів зі своєю челяддю і величезна маса пролетаризованих обивателів або, щонайбільше, базарно- офісний «середній клас» із його пристосовництвом.
Фальсифікація виборів, адмінресурс, поліцейсько-бандитський шабаш, слабкість владної кліки створили ситуацію, коли «низи не хочуть, а верхи не можуть». Ось вам і «помаранчева революція»… А яка це революція? Які її завдання? Чи впоралася вона з ними? Революція виконала, мабуть, лише одне завдання — зупинила фашизм, у який неминуче скотилася б країна з приходом до влади відомих мафіозних груп при опорі на кримінал, каральні органи, масове маніпульоване суспільство з авторитарно-пристосовницькою психологією. Революція була загальнодемократичною, але повністю це завдання не виконала, і є величезна небезпека повернення до «кучмізму». Реальна політекономічна влада і далі належить олігархобюрократії. «Революційна олігархія» ввійшла в змову з «контрреволюційним кучмізмом», про що з участю особисто Президента Ющенка було складено «протокол про взаєморозуміння». Ймовірно, що йдеться про «взаєморозуміння» з тими, хто фінансував бандитів, які били виборців, громили виборчі штаби, кидали шпички під колеса автобусів… Від «помаранчевої влади» відкололася «театрально-революційна трупа» колишнього прем’єра Юлії Тимошенко, яку розчаровані виборці вважають «останньою надією демократії». Але якщо судити не за словами, а — як велить Євангеліє — за ділами, то Тимошенко та її оточення є прихильниками держкапіталізму, патерналізму, етатизму і використовують авторитарно-волюнтаристичні методи керівництва, притаманні як більшовикам, так і олігархії.
Деякі експерти оголосили революцію буржуазною, оскільки її соціальною базою, мовляв, був так званий «середній клас». Але ця революція не була буржуазною ані за завданнями, ані за соціальною базою. «Середній клас» — це лише соціальні шари, які мають середні між багатіями та злидарями доходи. До «середнього класу» в нас записують як підприємців-«хазяйчиків» різного штибу (окрім олігархів), так і базарних гендлярів із офісними клерками, які є найманими працівниками, тобто класово близькими шахтарям, монтерам etc. А на Майдані були ще двірники, доярки, перукарки, кочегари та легендарна баба Параска… Звичайно, дрібний бізнес відстоював своє право на існування, бо найбільшою небезпекою для нього є крайня монополізація олігархією всіх галузей, де створюється основна вартість, коли малий бізнес викинуто на базар, на смітник, у кримінал. Але всі учасники Майдану об’єдналися проти того, що при розподілі країни, створеної ними, їхніми батьками та дідами, олігархія «кинула» всіх, перетворивши на наймитів. Об’єктивно перед помаранчевою революцією стояли соціалістичні завдання! «Розвинуті країни капіталізму» сильно досягли успіху в «побудові соціалізму» шляхом масового акціонерного капіталу, що, правда, створює нові проблеми, але це окрема тема. Якщо не подобається слово «соціалізм», можна вигадати інше, наприклад, «народний капіталізм», — це лише «гра в слова». Залучення широких мас до управління і володіння власністю та державою в ім’я соціальної справедливості — ось завдання помаранчевої революції!
Але! Чи спроможні на це маси? Чому країна докотилася до Кучми? Чому революція не виконала своїх завдань? Простіше за все справедливо звинувачувати «кучмізм» у пограбуванні та придушенні народу, а «помаранчеву владу» — в зраді «ідеалів Майдану». (До речі, що це за «ідеали»? Адже була лише ура-революційна риторика і ніякої раціональної програми!) Політологи доволі сильно натомили розмовами про «еліти», а «професійні борці за щастя народу» — текстами про поневолений, але мудрий і благородний народ. Практичний досвід роботи «в натовпі» доводить до висновку, що соціум визначається не елітою, а масою, а позитивні риси нашого обивателя трохи перебільшено. «Еліта» ж лише відтворює агресивно-споживчу психологію натовпу. Наш народ перетворив себе на наймитів, віддавши задарма величезні соціальні блага, створені величезною ціною за часів «комунізму», оскільки «хата була з краю», кожен прагнув увірвати зараз, не турбуючись про те, що буде завтра. Наша, начебто вільна від тоталітарного минулого, молодь мріє стати не космонавтами, навіть не бізнесменами, вона мріє потрапити до міліції, податкової служби, на митницю...
Суспільством рухають енергоінформаційні процеси в масовій психіці, яка є суперечливою єдністю усвідомлюваних ідей та економіко-егоїстичних інтересів, а також несвідомих пристрастей, які виникають у процесі динамічної взаємодії психоенергії з навколишнім світом і керують поведінкою через психологічні механізми — «витиснення», «придушення», «перенесення», «опір» (Фрейд, Горні, Фромм). Суспільство утримують не лише влада і егоїзм, але й емоції. Загострення суперечностей ламає ці зв’язки. Вивільнена психоенергія підриває суспільство. Це й є революція! Вважається, що потім «прекрасні ідеї» ведуть до поступу, але часто настають деградація й катастрофа, бо «прекрасні ідеї» впливають лише на поверхову свідомість, а людьми частіше рухають глибокі несвідомі авторитарні, пристосовницькі та деструктивні пристрасті. Досі не дано оцінку очевидному фактові: одній із найбільших трагедій ХХ сторіччя в Україні, поряд із війнами, терором і голодомором, була обвальна деградація соціуму в «бандитські 1990-і», яка триває і в «олігархічні 2000-і». Наприкінці ХIХ сторіччя Гюстав Лебон на прикладі Французької революції зазначив, що ура-революційні звершення ведуть до реставрації скинутого. «Кучмізм» був запитаний психологією мас. Усвідомлення того, що з незалежністю країна пішла «не туди», породило комплекс провини. «Придушення» — спричинило апатію та пристосовництво — коли на виборах стало ясно, що країна стала кримінальним «бантустаном» у центрі Європи, за що доведеться відповідати перед совістю та дітьми. «Опір» привів до поривів спокутування провини, протесту та патріотизму. А «перенесення» — до орієнтації на лідерів, які, м’яко кажучи, погано відповідають «високим ідеалам».
Дратує часто вживаний штамп «ми стояли на Майдані»! Стояли… Ну й що з того? А де революційна дія? Щоправда, примусили Верховну Раду прийняти ухвалу про скасування результатів фальсифікованих виборів, без сенсу блокували Адміністрацію і Кабмін. В основному ж були дискотека, «танок на Майдані Конго» та полум’яні промови вождів у антрактах. Де «революційна творчість мас», наприклад, «ради робітничих, бізнесменських, базарних etc. депутатів», спроможні взяти на себе всю повноту влади та відповідальності за націю?! Понадіялися на «революційну еліту»? Обрали Помаранчевого Царя і Революційну Принцесу? Але Цар і його «бояри» зрадили «ідеали революції» та торгуються з «кучмократами», а Принцеса виявилася «не при ділі»!
У дитячій пригодницькій книжці Аркадія та Бориса Стругацьких «Обитаемый остров» є така думка: «Ідеали через те й називаються ідеалами, що перебувають у разючій невідповідності з дійсністю… У порядку є свої закони. Ці закони виникають із прагнень величезних людських мас, і мінятися вони можуть також лише зі зміною цих прагнень». Коли колишній прем’єр Юлія Тимошенко почала своє фірмове шоу щодо боротьби з корупцією та відновлення зневаженої справедливості, стало очевидним, що річ не лише в «підлих олігархах». Нещодавно новий голова Служби безпеки Ігор Дріжчаний визнав, що якщо раптово скасувати корупцію, в Україні все зупиниться, бо корупція в нас замінює механізми законного і справедливого розв’язання питань. Найстрашнішою навіть є не так корупція у верхах, як масова деградація в низах. «Розгул демократії» у нас рано чи пізно приведе до соціального запиту на чергового «пахана в олігархічному сходняку», який за допомогою криміналітету й особового складу численних «органів правопорядку», що морально деградував, наведе в країні порядок «за поняттями» і забезпечить те «економічне зростання», про яке мріють деякі «розумники»... В ім’я «світлого майбутнього» нашому обивателеві треба не сподіватися на президентів, прем’єрів та іншу «еліту», а вести важку, виснажливу війну зі своєю ж психодуховною деградацією. І ще не факт, що «перемога буде за нами»!..
