Рік АТО. Які результати?

12 квітня — річниця від дня захоплення бандитами міста Слов’янська Донецької області. Це той випадок, коли анекдот «а москаль уже годину не спить», виявився пророчим. Росія нас не могла обігнати, але вона нас випередила в своїх планах своєчасно підготувавши відповідні пастки до яких ми потрапляли з кожним кроком. Тоді офіцер російських спецслужб Ігор Гіркін, що всіляко удавав із себе реінкарнованого білого офіцера з вусами та безликою кокардою в лобі, керував операцією з окупації цього населеного пункту. Рік — це привід згадати, що без системних прорахунків з нашого боку, така окупація майже «без шуму і пилу» навряд могла б реалізуватися. Річ, звісно, не в дарі чи вдачі полководця Гіркіна, а в тому, що таке здавання міст і селищ було підготовлено заздалегідь. Ворогу просто відкривали двері. Саме Слов’янськ закривав тоді, по-перше, території з потенційною можливістю видобування сланцевого газу, по-друге, території, де були бізнес-інтереси «сім’ї Януковича», по-третє, давав можливість відволікти увагу в той час, як російські окупаційні війська разом із найманцями поширювали свій вплив на ареал Донбасу.

Треба відзначити, що як Гіркін спокійно увійшов до Слов’янська так дивним чином і відступив до Донецька. Тоді ця інформація подавалась як вимушений відступ, хоча насправді було видно, що Гіркін, по-перше, вже не був потрібен Путіну, як лідер із сформованим ореолом переможця, по-друге, свою роль Слов’янськ тоді вже відіграв — поки армія билася за нього, Донбас був захоплений і залишалося питання хто тепер його годуватиме. Вже зараз за рік після подій у Слов’янську, той, хто колись бавився в реконструкції боїв часів Першої і Другої світових війн, сам набув певного воєнного досвіду, спокійно їздить по мирних містах Росії на новому «мерседесі» і харчується в дорогих ресторанах Москви. Звільнений Слов’янськ своєю чергою на роки відкинуто у своєму розвитку і з труднощами повертається до нормального життя.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У того ж дня під час бойових дій у Слов’янську загинув капітан спецпідрозділу СБУ «Альфа» Геннадій Біличенко. Реакцією на захоплення адміністративних будівель 13 квітня 2014 року стало оголошення Радою національної безпеки і оборони України Антитерористичної операції. Про це рішення тоді доповів в.о. президента Олександр Турчинов. Щоправда, така деталь, як залучення Збройних сил України до проведення АТО, говорила, що йдеться не про простих терористів. Терористи і їхня методика виявилися-таки не шаблонними, адже зазвичай вони захоплюють літаки, автобуси, будівлі, а ці, що без сорому і показово демонстрували триколори, захоплювали вже цілі міста.

Звичайно, тоді в це не вірилося. Здавалось, що такі захоплення обмежаться бетонними стінами адміністративних об’єктів. Дарма. По Луганську за тиждень після захоплення управління СБУ, 6 квітня, по місту вже розгулювали автоматники, а міліція намагалася зайвий раз не потрапляти їм на очі. Від гріха подалі. Ось що пише в Facebook журналіст Сергій Грішин, свідок тих подій у Слов’янську: «13 квітня 2014, я прокинувся в готелі «Україна» в Слов’янську, від гуркоту вертольотів. Вийшли на вулицю і побачили два Мі-24, що кружляли над центром... Я добре запам’ятав той жах, який побачив у очах людей у центрі. Ще вчора вони були так упевнені в собі, а сьогодні...  Готові були, як мені здалося, на все, щоби тільки той вертоліт не стріляв. І той бойовик на даху «хрущовки» з гранатометом теж перелякався. Його тіпало. І Неля Штепа, яку ми зустріли біля церкви. Впевненості в ній не було. В той момент мені здалося, що зараз ситуацію візьмуть під контроль силовики, що висадиться десант, заїдуть БТРи і проженуть погань з міста».

Узагалі роль «бабць з каструлями» для таких дійств була вкрай важлива. Вони тоді добровільно стали живим щитом. Кілька сотень таких бабусь і біснуватих мітингувальників створювали ілюзію народного протесту. Маючи можливість порівняти події на столичному Майдані та протести на сході, можу з упевненістю сказати, що якби тоді на Донбасі влада застосувала хоча б дещо з тих методів, які використала на Майдані, то від протестів не залишилося би і духу. В Києві був відвертий бунт духу і волі. Нехай спровокований і кимось використаний, але бунт природний. На сході було ремствування куплених і обманутих рабів, які поховали триколори лише побачивши гелікоптери.

Але так само як гелікоптери політали над Слов’янськом і зникли, так і над Луганськом у той день політав блакитний винищувач і кудись подівся. Події розвивалися синхронно — в Луганську тоді відбувався масштабний мітинг на який приїхав Олег Царьов з дурнуватою усмішкою пробубонівши стандартну промову і зник у дверях СБУ. Один вірмен, який був «тамадою» на тому мітингу сказав мені, що йому байдуже — Царьов, Тігіпко, Тимошенко й усі інші політики разом узяті. І я повірив йому, адже видно було, що керувалися ці хлопці зовсім уже не з України, лише координуючись на місті. За ними стояв «триколор». Тоді ж до Луганська приїхав і ще безбородий, але в береті Олексій Мозговий з величезним прапором Росії «із Москви» і пообіцяв його повісити на Луганській телевежі. В цей же час Гіркін захоплював Слов’янськ, щоб звільнити який українській армії потрібно було кілька місяців. Кілька стратегічно важливих для бойовиків місяців, за які вони міцно укріпилися на своїх позиціях. Дорога ж Ізварине — Краснодон — Луганськ — Дебальцеве — Слов’янськ виявилася жилою якою Гіркіну постачали танки і відповідне озброєння. Закрити ж кордон українські війська практично не могли, вже влітку потрапивши під перші обстріли з російської території — факт відвертої агресії сусідньої держави, який так і не став приводом для того, щоб назвати АТО війною. Більше того, вже в червні ми дозволили ворогу за 10 днів «перемир’я» наситити сповна Донбас широким спектром озброєння, яке суттєво відкинуло справу звільнення сходу. Так Донбас уже у квітні накинув на себе ярмо.

Після тих дивних відступів української армії зі сходу, щоб потім тисячними жертвами намагатися відвоювати своє ж, ясною стала одна істина — бандити з нами воювали не кількістю і не якістю, а нашою кволістю. Тоді в квітні вже минуло кілька тижнів з моменту анексії Криму, коли західні країни нас просили не провокувати Путіна, а потім трошки запізно уточнили, що не провокувати — це не значить не захищатися. Так ми потрапили в пастку прогнилого із середини механізму оборони — від адміністративного апарату до спецслужб і армії та легкої поведінки Європи, яка запевняла, турбувалася та непокоїлась у той час, як Україну вже кілька місяців душив російський спрут.

У цьому контексті, як не згадати події останніх днів, а саме зустріч «норманської четвірки» в понеділок, 13 квітня. Резюме цієї зустрічі, формат якої нам був нав’язаний ще рік тому замість «женевського формату» (ми погодилися, та ще й офіційно призначили переговірником одного з архітекторів нинішніх проблем — Леоніда Кучму), передбачити було не важко. Сторони знову висловили занепокоєння і попросили поводитися добре. За такою інфантильною миролюбністю стоять конкретні вимоги щодо зміни Конституції України та процес замороження конфлікту. США, на які Україна покладає свої надії в зовнішній політиці, наразі зосереджені на своїх питаннях, там, зокрема, розпочалися передвиборні президентські перегони. Та і раніше, як відомо, США, незважаючи на те що є гарантом безпеки України, фактично «доручили» питання України — Німеччині, деякі політики якої відверто демонструють прихильність до знавця німецької мови Путіна. Німеччині — локомотиву європейської економіки — зовсім не потрібен палаючий конфлікт на сході. Саме тому вона всіляко сприяє, щоб багаття Донбасу перетворилося на нехай одвічно, але тліючий попіл, а водночас і сприяє задоволенню Москви. Ми ж усіляко демонструючи виняткову слухняність крок за кроком ніжками молодої країни ступаємо в розставлену перед нами, зокрема й Мінськими угодами, пастку.

КОМЕНТАР

Юрій БЕРЕЗА, командир полку спеціального призначення «Дніпро-1», народний депутат:

«ЯКБИ МИ ЗАСТОСУВАЛИ ЗБРОЮ ЩЕ В КРИМУ, ТО НЕ МАЛИ БИ ПРОБЛЕМ З ДОНЕЦЬКОМ І ЛУГАНСЬКОМ»

— Рік назад більшість силовиків відмовилась виконувати наказ. Насиченість агентами ФСБ наших Збройних сил, СБУ і міліції був настільки високий, що просто не було кому виконувати цей наказ. І підрозділи, які зараз себе показали героїчно, тоді складали зброю. Я виступав перед ними, а вони кидали зброю і казали, що не хочуть і не будуть воювати. Я був безпосереднім учасником тих подій. І тоді тільки добровольчі загони стали на захист держави. На той момент Збройних сил у нас не було. Були частини, які називали себе українською армією, яка зараз народжується в важких муках. Були окремі офіцери, окремі генерали, але цілісної системи не було. І добровольчі загони на той момент зіграли надважливу роль. Інша справа, що зараз я б, наприклад, не заганяв добровольчі загони куди-небудь, а на основі них формував Збройні сили. Є багато батальйонів територіального захисту, які влились в певні бригади. А я б на основі цих батальйонів формував нові Збройні сили. Командири батальйонів зарекомендували себе прекрасно.

З 1991-го року ми не похвилювались за свою інформаційну безпеку, духовну безпеку і от наслідки цього ми наразі пожинаємо. В захисті ж держави, на моє переконання, мають застосовуватись лише найжорсткіші методи за для захисту територіальної цілісності держави. Акцентування на терміні АТО, а не війни, лише підкреслює що то є наш внутрішній конфлікт, а не зовнішня агресія. Ми намагаємося загравати із божевільним звіром сходу. Ми не називаємо війну війною і можливо він не піде на нас, а буде вбивати кращих наших хлопців і дівчат просто так. Є факт — прийшов знахабнілий звір, який просто «відхапав» частину території. Це те що він зробив в Криму і намагався зробити це ж в Донецьку і Луганську. Це війна, наголошую, загарбника, звіра із сходу Росії проти української держави і українського народу.

Якби ми застосували зброю ще в Криму, то не мали би проблем з Донецьком і Луганськом. Коли на твою землю приходить загарбник, то він повинен бути знищений. Ніякі перемовини чи розмови про те, що робить чужинець-окупант на твоїй землі не повинні вестися. Якщо держава хоче залишатись державою, то вона має зробити все щоб загарбник полишив її території. Росія — це «непорозуміння», а не держава, яка завжди прагнула бути «наддержавою», імперією. І воюємо ми з нею вже тисячу років. Зараз просто ми маємо черговий етап цієї війни. І я вам можу сказати з впевненістю, що цей етап найважливіший, бо якщо ми не переможемо, якщо не вистоїмо, то маємо шанс втратити державність назавжди і наступні покоління не будуть жити в незалежній Україні.