Роман КУПЧИНСЬКИЙ: «Український народ має робити ставку на справедливість»
З іншого боку, середньостатистичний українець нині майже не знає, що думають про нього та його країну в світі (думки зарубіжних високопосадових осіб, що приїжджають з візитами, не враховуються, оскільки дипломатія живе за своїми законами).
Кореспондент Центру журналістських досліджень Марина Пирожук поспілкувалася з людиною, котра об’їздила майже весь світ і знає його не з чуток.
Роман Купчинський — американець українського походження. Народився 1944 року у м. Відні. 49-го року переїхав з родиною до Америки. 1964-го вступив до Лонгвіналдського університету на факультет «Політологія». Посеред навчання його забрали на війну у В’єтнам, де він прослужив рік командиром піхотного взводу. Після війни закінчив університет. З
90-го року — директор української служби радіо «Свобода». Іронічний та самокритичний Роман Купчинський вважає, що багато своїх проблем Україна створила сама, а для того, щоб їх вирішити, має докласти передусім власних зусиль.
— Як ви оцінюєте політичну ситуацію в Україні?
— Її треба оцінювати не ізольовано, а в комплексі. Якщо розглядати політичну ситуацію в колишніх радянських державах, то ми бачимо, що відколи розвалився СРСР, у Росії більше хаосу, аніж в Україні. Водночас там здійснюється більше так званих реформ. Так звані реформи — тому, що ані в Росії, ані в Україні справжніх ринкових реформ не відбулося. Однак політична ситуація в Росії завжди була складніша. Візьмімо війну в Чечні, де загинули тисячі російських солдатів та невинних людей. В Україні, слава Богу, і на хвалу Україні, такого не було — ані в Криму, ані тоді, коли були певні спроби відірвати від України східний регіон, ані у мовному чи національному питанні. Тобто ситуація в Україні більш стабільна, аніж, скажімо, в Росії чи Білорусі.
— То яке ж реальне місце України в світі?
— Поки що дуже сумнівне. Світова спільнота спостерігає за розвитком подій в Україні, але поки що не довіряє їй. І це — природно. Політична та економічна верхівка України зараз менш за все займається впорядкуванням економіки в державі, що є основою стабільності та надійності. Високопосадові чиновники воюють за право володіння державними багатствами, причому кожен хоче відвоювати найбільше можливостей керувати та контролювати. Найцікавіше, що ця затяжна конкуренція за владу та власність ніяк не поєднується з бажаннями вилікувати економіку країни. Нині всі високопосадові чиновники говорять про кризу, але ніхто нічого не робить. І якщо такий стан ще трохи затягнеться, то Україна може стати небезпечною державою. Міжнародний валютний фонд, який досі панькався з Україною і готовий був вислуховувати усілякі виправдовування та аргументи на зразок «у нас тривала криза, тому ми не можемо так легко виконати ваші умови, себто справитися з цією кризою», може врешті-решт відвернутися безповоротно.
— В нашій країні говорять про величезне геополітичне значення України в світі, і в Європі зокрема. Однак європейська спільнота не дуже поспішає приймати Україну до своїх лав реально. Чи є в України майбутнє в європейській спільноті?
— Так, є. Навіть у Росії є майбутнє. Але щоб це майбутнє прийшло, треба його плекати, треба йти до майбутнього реальним здоровим шляхом. Не можна йти в майбутнє з переконаннями, що землю не можна віддавати у приватну власність. Це не є майбутнє. Це — абсурд. Майже в усьому світі визнали, що земля має бути об’єктом купівлі-продажу. Навіть у комуністичній Польщі земля була в приватній власності, тому Польща ніколи не переживала таких сільськогосподарських криз, які були в Україні та Росії. Для того, щоб Україна стала європейською державою, вона повинна зробити багато стрімких кроків уперед, і не на папері та на словах, а — реальних. Вона має переконати світову спільноту в своїй значимості в світі. Для цього треба конкретизувати свої орієнтації. Якщо Україна хоче стати повноцінним членом Європи, то треба конкретно сказати: ми є європейська держава й ідемо шляхом розвитку в Західну Європу, як це зробила Чехія, Польща, Словаччина, Угорщина. І не орієнтуватися на нестабільну Росію. Це — принципове питання. І якщо Україна ці бар’єри подолає, тоді вона матиме шанси.
— Україна обрала новий парламент. Чи «тягне» його склад на професійний? Хто нині прийшов, на ваш погляд, у політику?
— Різні люди. Думаю, що серед них є й чесні люди. Є й такі, яким потрібен мандат для вирішення своїх проблем. Професійним парламент назвати не можна. Дуже мало юристів в українській політиці, які б могли писати нормальні закони. 95% людей американського Конгресу — це юристи, тобто люди, котрі розуміються на законах. В Україні більшість депутатів взагалі не знаються на законах та юридичних питаннях.
Потім, як можна було обрати головою ВР людину, котра економічно неграмотна? І не лише економічно. Послухайте, як він говорить...
Зараз усі звертають увагу на те, що парламент переважно лівий. Але проблема теперішнього парламенту навіть не в його «полівінні». У Франції, в Італії є комуністичні партії, і потужні партії, але жодна з них не збирається об’єднуватися з Росією. Тут проблема не в ідеології. Українські ліві сили у переважній своїй більшості мають комплекс яничар; вони не є українські, а далі вважають, що вони є частиною якоїсь всесоюзної компартії. Більшість представників лівих сил у парламенті виступають російською мовою. А недавня історія, коли українська делегація приїхала до Росії обговорювати українсько-російські стосунки? Ліві сили Росії заявили, що Україна не існує як держава, а українські ліві не заперечили цьому, що свідчить про те, що їм це подобається. Це — абсурд!
Не краще себе поводить і українське найвище керівництво, яке перед світовою спільнотою удає, що воно нібито щось робить. Тобто Президент своїми указами та заявами хоче засвідчитись як реформатор-творець і часто нарікає, що йому заважає парламент. Однак світ бачить, що це трохи не так. Відсутність контакту між Президентом та парламентом — це ситуація штучна і скоріше свідома. Всі хочуть мати владу, але ніхто не хоче її скеровувати на справу. Всі одне одного критикують, але ніхто не пропонує конструктивних методів вирішення проблем. Кожен дбає про свої особисті інтереси.
Я гадаю, що зараз рейтинг парламенту серед населення дуже низький. І не тільки парламенту. Можна на пальцях перерахувати компетентних людей і в інших сферах. Скажімо, у Міністерстві сільського господарства зібралися люди рівня голів колгоспів, які не хочуть мінятися самі й міняти систему. Під час приїзду до Києва віце-президента США Альберта Гора різні міністерства України робили подання з пропозиціями щодо реформ у своїх галузях. Мінсільгосп не подав жодної пропозиції. Їм — байдуже!
Ще один факт. Днями одна німецька газета надрукувала список 10 найбагатших людей у Донецькій області. На першому місці стоїть Юхим Звягільський, який все життя просидів у вугільній промисловості. Як це можна зіставити зі страйком шахтарів, котрі місяцями не отримують зарплатні?
— Чи є, на ваш погляд, нині в Україні сили чи окремі політики, які спроможні витягнути Україну з кризи і на яких може покластися народ?
— Думаю, що є. Я вважаю, що Україну можна вивести з кризи. Україні треба шукати правильних шляхів виходу з кризи. Згадаймо Німеччину, де німецькі соціал-демократи підняли країну на ноги з руїн. Завдяки їм було вирішено питання соціальної справедливості, запрацювала податкова система, яка захищала народ, а не оббирала його... Таких вдалих механізмів було багато. Думаю, що такий розвиток для України цілком можливий. А демагогія чи з правого, чи з лівого боку ні до чого доброго не призведе.
— Тобто, ви вважаєте, що нам треба робити ставку на соціал-демократів?
— Треба робити ставку на справедливість. Українським соціал-демократам треба будувати свою організацію й конкретизувати свою мету.
— Трохи відхилімося від політики. Що вас, американця, найбільше вражає в українській ментальності?
— Мене найбільше дивує, що українці досі сподіваються на якесь соцзабезпечення. Вони досі стоять у чергах на квартири, чекають та вимагають від держави якоїсь допомоги. Такого немає ніде. Якось я спілкувався з добродієм, що очолює недержавну спілку видавців. Я у нього запитав, чому так мало на українському ринку книжок українською мовою? Він каже, що це провина держави, яка не підтримує видавничу справу. Чому держава має підтримувати недержавну видавничу справу? Ти — керівник, думай, працюй і вирішуй проблему сам.
Якось я також приїздив в Україну, коли Народний рух України вимагав від держави під офіс Будинок вчителя. Як можуть антикомуністи взагалі вимагати чогось від держави? Заробіть собі самі кошти й купіть. Всі хочуть щось отримати задарма.
Звичайно, у вас соціальних проблем багато, і вирішувати їх набагато важче, аніж будь-де. Люди не мають можливості взяти в банкові кредит, скажімо, на 25 років, щоби придбати собі помешкання чи щось інше.
Водночас, українці є дуже вільні. Середній українець набагато вільніше мислить, аніж, скажімо, прибалтієць чи чех. Інша річ, що думка та свобода середньостатистичного українця не збігаються з офіційною позицією держави, яку формують окремі політичні діячі й подають як загальнонаціональну.
— Чи не важко зараз працювати службі радіо «Свобода», коли таємниць майже немає, всі про все говорять, знають...
— Не про все знають ваші ЗМІ. Багато речей чомусь обминають. Наприклад, що говорять про Україну в Західній Європі, в Америці. Рідко яке видання має своїх кореспондентів за кордоном. Державні телерадіокомпанії їх не мають. Комерційні радіо цілодобово крутять музику, інколи розбавляючи коротенькими новинами. Тобто Україна в інформаційному плані до певної міри ізольована. Ви не маєте правдивої інформації про ставлення світу до вас.
Проблема багатьох ваших ЗМІ в тому, що їм бракує коштів. Через це інформаційний обсяг неповний. Україна — це не лише Київ.
— Які українські газети ви читаєте?
— «Зеркало недели» та газету «День».
