Росія демонструє світу свою суть

Минулими вихідними в Росії відбулися дві визначні події, що залишилися майже непомітними в українських ЗМІ. А даремно. Адже «меморіальна вакханалія» пов’язана не тільки з минулим, скільки з днем сьогоднішнім. У Орлі встановили пам’ятник Івану IV Грозному. А в цей же час мешканці російської столиці стали свідками чергової «грандіозної» патріотичної акції — на Боровицькій площі в самісінькому центрі Москви розпочалося встановлення пам’ятника Великому Київському (ще раз: Київському!) князеві, Хрестителю Русі Володимиру Святославичу. «Розмах» споруди неабиякий: витрачено 25 тонн бронзи, використано 20 величезних металевих конструкцій (висота «московського» Володимира — 17,5 метра), декілька суперпотужних тягачів. Скульптор — Салават Щербаков; ініціатор зведення цього імперського ідола — російське військово-історичне товариство, добре відоме своїми агресивно-шовіністичними поглядами.

В чому сенс цього дійства? Річ у тім, що Путін та його оточення чудово розуміють: коли народ (не лише як етнічна спільнота, але й як відкрита, інклюзивна духовна цілісність) знає, за що він воює, що саме він захищає (роль історії тут є колосальною) — перемогти такий народ є неможливим. Духовний ресурс є важливішим за матеріальний та військовий.

ПАМ’ЯТНИК ІВАНУ ГРОЗНОМУ В ОРЛІ ЯК МЕМОРІАЛІЗАЦІЯ ОПРИЧНИНИ / ФОТО З САЙТА ORELSREDA.RU

Отже, навіщо путінські імперці витрачають величезні кошти, резерви, час і зусилля в потугах «довести», що є якась «спільна історія» Росії та України — це більш-менш зрозуміло. Проте все ж таки вражають масштаби, цинізм, нахабство, й, одверто кажучи, дурість цих рейдерських зусиль.

Хіба українці не знають, що наш, києво-руський Великий князь Володимир Хреститель (був при владі у 980—1015 роках) помер у Берестові під Києвом за 132 (!) роки до заснування «сельца малого» Москви (навіть якщо прийняти офіційну дату цієї події, 1147 рік)? Інша річ, що складається таки враження, що та війна за історичну спадщину, яка була розв’язана Путіним значно раніше від 2014 року — ця війна цікавить нашу владну «еліту», м’яко кажучи, мінімальною мірою. Інакше чим пояснити її прикру байдужість й пасивність на тлі імперських фальсифікацій Москви? Невже це стосується лише історично зрілих наших співгромадян, зокрема, читачів «Дня», яким, після «Сили м’якого знака», «Повернення в Царгород» та « Сестри моєї, Софії» геть не треба читати лекції з цієї проблематики? А от декому «нагорі», здається, не завадило б.

Саме чіткість нашої історичної пам’яті і є запорукою того, що всі зусилля Кремля рейдерськи захопити нашу історію, зробити Володимира Хрестителя «российским» князем будуть марним і ми — при виконанні цієї умови — зможемо сказати: «Не трать, Москва, сили!». Адже полям битв військових завжди передують, і продовжують, і супроводжують їх поля битв ідейних, інформаційних та культурних.

А взагалі можна стверджувати, що ця акція з «русифікації» Володимира Святославича є абсолютно наочним віддзеркаленням сьогоденної Росії, її проблем, фобій та хвороб. І тут слід обов’язково згадати про ще один пам’ятник, зведений щойно в Росії (в Орлі) — Івану ІV Грозному. Тамтешній губернатор з пафосом проголосив, що ця акція — свідчення «повернення Росії до власних джерел» І з цим можна цілком погодитись! Якщо Володимир Святий — це приклад рейдерського захоплення української спадщини Росією, то Іван Грозний — кат, синовбивця (всупереч тому, що стверджує орловський губернатор, чомусь переконаний, що в часи царя Івана вже існував славетний «град на Неве»), тиран, релігійний бузувір, винуватець Великої Смути 1605—1612 р. р., і, зрештою, полководець-невдаха (програв важливу для Московії Ливонську війну) — оце справді своє, «исконное», московсько-татарське. Ось де витоки так званої Московської Русі. І правий відомий російський кінорежисер Павло Лунгін, який застерігає: (www.novayagazeta.ru): «Не викликайте дух лиходія. Не грайте з вогнем, це небезпечна гра, жертвами якої ви самі можете стати».