Роздуми про об'єктивну реальність
По-черепашому повільно змінюється суспільна свідомість — феномен, що єдиний реально витинає полотно історії. Я так стверджую тому, що не вірю в героїв, які, начебто творять історію. Навколо них здіймають багато галасу. Але ким є ці герої з боку, так би мовити, особистісного підходу. Хіба герой такого гатунку свідомо не протиставляє себе натовпу з відповідним пафосом самодемонстрацій і самолюбування? Щонайменше це вказує на низьку самооцінку. Людина, очевидно, недостатньо любить саму себе, сказав би психолог. То про який гуманізм можна говорити, коли людина нездатна любити навіть себе. Особливо в контексті християнської моралі: люби ближнього свого, як самого себе.
Багато галасу здійняла ситуація виборів. А в результаті — чимало зневірених, розчарованих у власному народі, який, вочевидь, надто легко піддається маніпулюванню. Вибори наочно, до непристойності, продемонстрували стан суспільної свідомості українців. Можливо, ми ще не виросли, щоб бути повноцінним зрілим народом, нацією. Можливо...
Мені не подобається цей надмір песимізму. Бо не все так просто. З погляду діалектиків, і в найгіршому є крихта надії. Така природа речей.
У менталітеті українців виділяються не дуже приємні риси: консерватизм, крайній індивідуалізм, пасивність, боягузтво. І це сповна проявилося. Не вміють навіть правильно розпорядитись дарованою долею незалежністю. Можна начепити ярлик зневаги або спробувати відповісти на питання: «Чому ми такі?».
Наприклад, чи варто звинувачувати пересічного українця в тому, що він не вірить, ніби хтось колись буде про нього турбуватись. Адже цей пересічний українець просто не має досвіду такої турботи, він не має позитивного історичного досвіду. Українці не вірять, абсолютно обгрунтовано, в добро «згори», але хитросплетіння й підступи через маніпуляції «згори» вивчили добре. Пережили різні варіації на тему зла: війни, голодомор, геноцид. Отож, метикують вони, маємо сьогоднішню дійсність, вчорашню і можемо мати щось гірше. Ось такий вибір. Тому й обирали знайоме сьогоднішнє й знайоме вчорашнє. Своєрідне логічне рішення, вірне з позицій житейської мудрості.
Багато розповідають про демократію, переваг якої ще ніхто не відчув. Адже говорити можна скільки завгодно, а потрібно, щоб знайшовся хтось, хто покаже, продемонструє власним прикладом цінність демократії. Ф.Ніцше колись переконував, що «світ обертається не навколо винахідників нового шуму, а навколо винахідників нових цінностей і він нечутно обертається».
Господи, українці — розумна нація й доволі освічена. Це, начебто, визнають усі. До речі, ці два чинники, вочевидь, унеможливлюють деякі прогнози про те, ніби нас чекає колоніальне майбутнє таких собі дешевих рабів на чорноземних плантаціях. Ні, цю ментальну рису — високий інтелектуальний потенціал — неможливо швидко стерти з обличчя народу. Не допоможуть примітивні зарубіжні бойовики, телепередачі, що шокують своєю дурнуватістю в кращий ефірний час, засилля дешевої невибагливої преси, не допоможуть «інтелектуали»-політики, про яких народ анекдоти складає та багато інших «високопробних» явищ.
Як можна взагалі сподіватися на демократичнi реакції зі сторони народу, коли ЗМІ — органічний оплот демократії — переважно не спромоглися на них. Народ не винен, що він досить розумний, аби відчути постійну необ'єктивність наших ЗМІ, певну їх спрямованість. Тим паче — це все давно знайоме.
Парадокс, але люди нерідко відчувають справжній інформаційний голод. Люди іронізують з примітивізму преси та телебачення, давно перехворіли мильними операми, дуже точно аналізують негативний вплив агресії та неприродності з телеекранів на дітей, молодь. Запитайте в будь-якої бабки з вулиці...
Крім того, інформаційна недостатність легко заводить людей до стану фрустрації. Надто мало інформації, щоб зорієнтуватися в критичній ситуації. Саме фрустрація викликала таку «чисто українську» пасивність, громадянську апатію, страх очікування гіршого, які скрізь спостерігаються сьогодні. Слід зазначити те, що фрустрація — хвороба, а не ментальна особливість нації. Вона досить швидко лікується. Варто лише, щоб попереду загорівся нехай маленький, але реальний маячок надії.
По-черепашому повільно трансформується суспільна свідомість народу. Не потрібно багато галасувати. Краще будемо вести мову про справжні цінності в контексті інтелектуальної спроможності українських людей. Адже слід пам'ятати, що зненацька, коли вже, здається, все враховано, може прийти Велика Черепаха й кимось поживитися.
