Розмови про демократію, або «Телеполювання» на держсекретаря
...Все почалося з того, що пані держсекретар прибула до студії на кілька хвилин раніше, ніж планувалося. До честі Ганни Безулик і Данила Яневського — вони постаралися якось заповнити цей час «черговими запитаннями» (на інші, грунтовніші, просто могло не вистачити часу). «Як Вам сподобався Київ, Україна?» Коли ж пані Олбрайт поділилася своїми враженнями від України та її столиці, зовсім несподівано з’ясувалося, що у ведучих запитань до неї більше немає. Д.Яневський поцікавився у студії, чи немає у неї запитань до гостя, однак масовка вслід за ведучими вважала за краще зберігати мовчання у глибині студії. А ефір усе ніяк не починається. Уявляєте собі трагізм ситуації? М.Олбрайт дещо розгубилася, оскільки передбачала, що молоді українці у студії просто жадають «демократичної просвіти» і спілкування з нею.
Г.Безулик та Д.Яневський неприродно мовчали, пані держсекретар дещо збентежено перебирала папери і оглядала студію, а глядачі з цікавістю розглядали заокеанського гостя... По-моєму, єдиною людиною, яка не ніяковіла у ситуації, що склалася, був «табуйований» пан з особливим поглядом на всі проблеми (у тому числі, і на держсекретаря США) — Микола Вересень, який, подібно до своїх, колег наполегливо мовчав. Коли Д.Яневський поцікавився у нього, чи не бажає він запитати що-небудь у пані Олбрайт, нищитель усіляких табу сказав мовби жартома, що у нього зараз має бути щось подібне до ланчу і, крім того, ці п’ять хвилин поза ефіром йому ніхто не оплачує. Важко судити, наскільки вдалим був жарт (залишається сподіватися, що його не переклали пані Олбрайт), але ситуації він не поліпшив. Одним словом, контакт у студії було налагоджено і обстановку для цікавої бесіди було створено вже на самому початку ту, що треба: як то кажуть, розмовляй — не хочу...
Розмовляти, слід вам сказати, мали намір про демократію. Та от безпосередньо про стан демократії в Україні і про ставлення США до процесів демократизації в Україні у контексті взаємовідносин двох країн поговорити якось і не вийшло. Я не сперечаюся, що всі теми, які зачіпалися під час передачі, важливі, актуальні, «особливі», «табуйовані» тощо. Навіть більше, за великого бажання можна прив’язати їх до демократії. Наприклад, заглибитися в розгляд гендерних проблем у США, помудрувати на тему «А що було б, якби Україна не здала ядерної зброї?», пройтися по темах зобов’язань «великої сімки» перед Україною за закриття ЧАЕС і конкретно США за відмову України від участі у «Бушерському проекті». Я навіть готовий припустити, що «королівське запитання» М. Вересня: «Коли приїде в Україну пан Клінтон? Я це запитую тому, що до Вашого приїзду прибрали вулиці у Києві, і тому цікаво, коли місто буде очищене від сміття?» посіло б перше місце у хіт-параді інтересів не тільки двірників. Та все ж таки цікаво було б дізнатися і про щось інше, а саме: як сприймається американським керівництвом демократія в Україні (зрештою приблизно таку тему було запропоновано для обговорення у програмі). Зокрема, хотілося б почути, чи не намічається корекція курсу американського керівництва щодо підтримки України як країни «ризикової демократії» у зв’язку з: а) приходом у деяких пострадянських державах до влади авторитарних режимів (деякі країни Середньої Азії та Закавказзя, та ж Білорусь) — попри продекларовану підтримку демократичних процесів у цих державах з боку США; б) неефективним використанням Україною західної економічної і фінансової допомоги; в) процесом системної деградації, що триває в Україні, незважаючи на те, що країна є третім реципієнтом американської допомоги у світі; г) постійним наданням коштів під наміри, що декларуються, а не під конкретні заходи.
У зв’язку з цим хотілося б дізнатися також про ставлення пані Олбрайт до думки про те, що існуюча практика підтримки «демократії через державу» вже вичерпала себе, і тепер треба підтримувати не владні структури, а інститути громадянського суспільства (цю точку зору поділяє значна частина американської бізнесової та політичної еліт, досить чітко вона була висловлена відомим фінансистом Дж. Соросом). Більш того деякі західні фінансисти і політики висловлюють останнім часом думки, що кредити «за геополітичне положення» лише розбещують українське керівництво і від цієї практики треба відмовлятися. А що думає з цього приводу пані Олбрайт?
Жодної з цих тем виразно не прозвучало. Зате, трохи абстрагувавшись від навколишнього оточення, цілком можна було уявити, що дискусія відбувається десь наприкінці 80-х років, і представник демократичної країни переконує «простих радянських людей» у тому, що демократія — це те-то і те-то і це «те-то», за великим рахунком, непогане. Тим часом, поганий чи хороший, але у нас вже є майже десятирічний власний досвід «ходіння у демократію», під час якого Україна побудувала «демократію з українським обличчям». Тому набагато цікавіше було б почути конкретні оцінки сьогоднішнього стану української демократії, а не міркування перехожих з вулиці про теорію демократичного устрою а-ля два відеоряди, продемонстровані «1+1» цього вечора.
Судячи з попередніх виступів М.Олбрайт, той рівень, на якому відбувалася зустріч у студії «1+1» — явно для неї виявився занизьким. У зв’язку з цим є можливість укотре задуматися над питанням: у чому полягає проблема нашого телебачення. Чи тільки в тому, що у нього немає повної свободи говорити і робити все, що завгодно? Ось, був же прямий ефір, але за винятком трьох-чотирьох запитань (одне з них — Г.Безулик про підтримку США зусиль реформаторського уряду Ющенка і запитання зі студії про місце України у планах США після приходу до влади у Росії Путіна), цікавої, глибокої і гострої передачі не вийшло. Можливо, головна проблема для нашого ТБ все-таки у тому, ЩО і ЯК сказати і показати, і коли «не можна», і коли «можна»?
Що стосується проблеми «ЯК», то тут знову ж таки виходимо на тему професіоналізму українських тележурналістів. Варто нашим доморощеним «зіркам» вийти за межі кола місцевих залицяльників і шанувальників, як вся «зоряна позолота» відразу кудись зникає, а на перший план виходить проблема нестачі справжнього професіоналізму. Так це було під час прямих мостів з Росією та Польщею минулого року, так це було зовсім нещодавно в «Епіцентрі» за участю пана Караганова і т.п. Мабуть, професіоналізм починається з уміння налагодити контакт із гостем у студії, у тому числі підтримати, якщо треба, «світську бесіду», а не напружено мовчати. І закінчується якістю підготовки матеріалу (тих же сюжетів) і умінням витримувати напрям і рівень передачі. І ще дуже велике питання, наскільки поєднуються «приколи у стилі табу», які продемонстрував М.Вересень на початку передачі, з духом і рівнем зустрічі з держсекретарем США. Іноді ставало навіть шкода, що у студії немає В’ячеслава Піховшека, який уже точно постарався б загнати чергову жертву у черговий «п’ятий кут» (хоч уявити у кутку «залізну леді» Олбрайт не дуже й легко). Та, зрештою, що краще — розбещеність і невміння витримати передачу у заданому напрямку чи «хепі-центр» з п’яти кутів — Бог зна. На мій погляд, все це різні грані особливостей національного телеполювання.
Чесно кажучи, я йшов зі студії з досить складним і неприємним почуттям. Не лише через те, що особисто не зміг задати жодного запитання з викладених вище. Головним чином тому, що такі або подібні запитання не поставив хтось інший. Зате поговорили. І можна сказати, про демократію. Повертаючись до Ж.Еллюля, закінчу його думку, наведену вище. Обмін сурогатами спілкування і торгівля дублікатами власних масок — ось що обурювало і пригнічувало його у поточного крою суспільстві. При цьому він мав на увазі семантичнo повноцінні конструкції, а не їх замінники, які називаються зараз джанком чи спамом. Тому чергова порція теледжанку навряд чи сприятиме поліпшенню настрою. Хоча... деякі студенти, які були присутні на зустрічі, раділи після її закінчення. Та не тому, як пройшла програма, а тому, що кава у студії класна і на шару. При цьому дехто мав намір вирушити найближчим часом на «Табу» М.Вересня, про що довго і цікаво говорили. Так що передача «Джанки про демократію» відбулася. З чим нас усіх можна від усієї душі привітати. І як говорить відомий телемен: «І так далі, так далі, так далі...»
