Розсекречений Микола Хвильовий

«Трагічний адепт революції» — так Іван Дзюба назвав колись Миколу Хвильового, натякаючи на поступове, під тиском обставин, розчарування письменника в революційному романтизмі. Це визначення, на моє переконання, набуде особливого значення з появою цієї книжки. І справа не лише в розчаруванні, а й у глибшому розумінні того, що саме революція та влада, яку вона породила, створили нестерпні умови для життя письменника, поступово заганяючи його в те коло, виходу з якого, по суті для нього не було. Проте для Хвильового існували воля та вибір, відповідальність і моральний вимір. Він не дав себе перетворити на слухняну жертву: розчахнутий навпіл між комунізмом і Україною, Хвильовий сам поставить крапку у власній біографії своїм пострілом у скроню 13 травня 1933 року.

У 2009 році були розсекречені документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) з так званої справи-формуляра на Хвильового. Якщо висловлюватися лапідарно, то це просто концентровані інформації різного характеру, акумульований «компромат» на ту або іншу особу, за якою співробітники комуністичної спецслужби пильнували певний (короткий або довгий) час, «намічаючи» цю особу для якихось наступних дій (арешту, знищення, використання проти інших тощо). Повідомлення інформаторів, агентурні донесення, робочі зведення, спецповідомлення, перлюстроване листування та багато інших матеріалів — неодмінне «меню» будь-якої справи-формуляра. Все це є і в теці, «присвяченій» Миколі Хвильовому.

Ця тека розкриває ключові детермінанти трагедії Хвильового, етапи її визрівання, характеристики й до певної міри її наслідки. Зі сторінок справи-формуляра, себто із документів організованого ЃПУ тотального стеження за Хвильовим (якому чекісти присвоїли псевдо «Вальдшнеп», напевно, через те, що письменник за життя був пристрасним мисливцем), постає не лише позбавлений будь-якої ідеалізації «реальний» Хвильовий, постають і ті, хто (через різні обставини) його ненавидів, зневажав або просто ставився до нього як до конкурента. Цих людей використовували чекісти для збирання потрібних інформацій, формування певного образу Миколи Хвильового. Цей чекістський конструкт, що виразно постає зі сторінок книжки, цілком «вмонтовувався» у визначений більшовиками спектр небезпечних для режиму «ворогів». Надруковані документи дозволяють також відчути особливості часу, події якого вони відбивають, той колорит, який неможливо відтворити за допомогою, скажімо, дат чи цифр. Ось чому цю книжку можна читати і як своєрідний детектив, де в центрі інтриги неординарна й яскрава особистість Миколи Хвильового.

Працюючи свого часу із аналогічною справою, заведеною на Михайла Грушевського, я не мав жодного сумніву, що вона виникла закономірно, а її поява була детермінована самою (одіозною для більшовиків) особою колишнього лідера Української Центральної Ради. Після повернення Грушевського з-за кордону навесні 1924 року в комунізовану Україну тодішні можновладці мали всі підстави не довіряти своєму колишньому політичному супротивнику, вбачаючи у його думках і діях «подвійне дно».

Хвильовий був членом партії з 1919 року, нібито (як подейкували) встиг навіть послужити у ЧК (цей міф дехто повторює й нині, хоча ця версія не має жодного документального підтвердження). Тим не менш і цей «пролетарський письменник», як висловлювалисья в ті часи, був чекістами для чогось «намічений». Мене шокувало те, що на Хвильового, який у травні 1933 року завершив свою (оприлюднену ще в часи горбачовської «перебудови») передсмертну записку заздоровницею на чeсть Компартії, завели справу-формуляр. Він (за чекістською новомовою) проходив «за забарвленням обліку» («по окраске учета») як «націонал-шовініст». Ще більш цікаво і симптоматично те, що у справі є документи, які стосуються періоду до 1930 року (власне з 1927 року). Вони підтверджують: Хвильовий значно раніше був у полі зору ЃПУ, а ще точніше важливої складової частини цього відомства — політичного контролю.

Проте у 1930 році чекістський інтерес до яскравої особи Хвильового вступив у нову фазу: стеження за ним набуло тотального характеру. До речі, в історії зберігання справи були цікаві моменти. У січні 1947 року у МЃБ УРСР до неї зверталися у пошуках «компр. матеріалів». Цілком вірогідно, що це могло бути через розпочату тоді чергову кампанію шельмування «українських націоналістів». У квітні 1955 року справу було визнано такою, що не має «оперативної та історичної цінності». Саме тоді, через 22 роки після самогубства Хвильового і, що дивовижно, саме 13 квітня (13 — це було улюблене число письменника), справу припинили і вирішили знищити. Проте не знищили. Залишили в архіві як таку, що має «історичне значення». У 1977 році справу знову переглянули й залишили на зберіганні.

Неодноразове перечитування справи-формуляра переконало: ключовою причиною кривавого «happening’у», влаштованого для себе Хвильовим 13 травня 1933 року, була його перманентна внутрішня амбівалентність, психологічний розлам, гра, що її спробував вести письменник із системою та (зрештою) із самим собою. Ця гра виявилася фатальною.

Я відібрав для публікації 62 документи із справи формуляра С-138, що зберігається в ГДА СБУ. Це практично все, що є в теці, оскільки формально згадана справа, заведена у 1930 році, поповнювалася недовго. Всі документи (за винятком копій двох посмертних записок) друкуються вперше мовою оригіналу за сучасним правописом зі збереженням стилістичних особливостей. Мій приємний обов’язок подякувати всім співробітникам ГДА СБУ, які сприяли появі цього видання.

До участі в цьому проекті я запросив постійного автора газети «День», доктора філологічних наук, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимира Панченка. Наші з ним статті, вміщені перед документальною частиною, сподіваюся, допоможуть контекстуалізувати і концептуалізувати теми і сюжети, що містяться в документах.

До книги додано диск із фільмом режисера Ірини Шатохіної «Цар і раб хитрощів». Про це хочу сказати окремо. Документальна стрічка створена Національною телекомпанією України і значною мірою базована саме на унікальному матеріалі зі справи-формуляра на Миколу Хвильового. Відтак фільм унаочнює, «оживляє» те, про що можна прочитати у книжці «Полювання на «Вальдшнепа».

Тут мушу пригадати, що ще на початку 1990-х років я вперше бачив і навіть читав справу-формуляр на Миколу Хвильового. Проте тоді мені (в силу певних і не від мене залежних обставин) не вдалося ретельно попрацювати й надрукувати розвідку на основі згаданої справи. Згодом, зізнаюся, не було й особливого бажання. І ось саме створення документального фільму про Хвильового, до роботи над яким у 2008-2009 роках мене залучила режисер Ірина Шатохіна в якості співавтора сценарію, консультанта та ще й ведучого, надало імпульс, підштовхнуло мене до ретельного і всебічного опрацювання справи Хвильового, до розуміння неординарності й неоднозначності його особистості, його літературного доробку.

Ось чому я вдячний пані Ірині. Вдячний і професору Гарвардського університету Григорію Грабовичу за його публікацію про суїцидні мотиви у творчості та житті Миколи Хвильового, яка також стимулювала мій інтерес до того, а що ж «було насправді», як Хвильовий моделював і розігрував найстрашніший спектакль у власній біографії? За слушним зауваженням Григорія Грабовича, коли в СРСР було заборонено хоч трохи прихильно згадувати про Хвильового (а це забуття тривало до горбачовської «перебудови»), як не дивно, саме Хвильового в науковому та паранауковому дискурсах «з-поміж українських письменників паплюжили найдужче — значно більше, ніж Винниченка та Грушевського і безперечно більше, ніж відверто визнаного ворога-націоналіста Донцова».

Окрема і щира подяка директорці видавництва «Темпора» пані Юлії Олійник, яка без вагань підтримала цей видавничий проект, доклала чимало зусиль для його реалізації і — вибачте за прозу — вклала кошти, щоб мої спочатку цілком ефемерні задуми матеріалізувалися в найкращому сенсі слова, себто у вигляді книжки.

«Перш за все, треба визнати прилюдно: М.Хвильовий не просто розумна, а надзвичайно розумна людина. Крім того, він надзвичайно хитра й дипломатична людина. І якраз у цій надмірності — його слабке місце. Чайковський був «царем і рабом мінора», і так само М.Хвильовий — «цар і раб хитрощів». Дякуючи перевазі дипломатування над безсторонньо-розумовими здібностями, з Хвильовим трапилося те, що визначається формулою: «сам себе перехитрував».

Це — не традиційне донесення секретного співробітника. Це — уривок з розлогого, ретельно відредагованого машинописного тексту під назвою «Нове амплуа Миколи Хвильового», що зберігся у справі-формулярі. Схоже на статтю, що мала в черговий раз «викрити» Хвильового (в даному разі у зв’язку з виходом журналу «Літературний ярмарок»). У тексті, там, де пояснення в дужках, можна побачити авторський криптонім «Л.С.». Проте в даному випадку головне не це. Цікаво те, наскільки правомірно автор тексту називає Хвильового «царем і рабом хитрощів».

Тут не місце давати характеристики літературному шляху Хвильового, але цілком очевидно, що упродовж цього шляху, потрапляючи у скрутні політико-ідеологічні ситуації (а часом свідомо заводячи себе у них, як у випадку з літературною дискусією середини 1920-х років), Хвильовий завжди намагався «переграти» владу. Логіка його поведінки була приблизно такою: треба офіційно покаятися — «спокутую» провину, вимагають офіційно щось визнати — «визнаю». Такою була ціна збереження внутрішнього інтелектуального суверенітету, захисту кола однодумців, на яких спирався, зрештою — ціна можливості жити й працювати далі.

Ось чому не слід поспішати судити Хвильового за критеріями сьогоднішнього часу, точніше, перепрошую, вчорашнього. Бо про день сьогоднішній у незалежній державі під назвою «Україна» — розмова має бути окрема.

А завершу одним слівцем. Ось воно — «мамулуватість». Це чистої води хвильовізм, це слівце Миколи Хвильового. І означало воно для нього невпевненість, страх, невміння. Читаючи жахливу справу-формуляр, я чомусь увесь час згадував це слово. Ним позначена, замаркована біда сучасної української інтеліѓенції, яка таки, схоже, дочекається, що Київ перейменують на Донецьк. Такої біди у Хвильового не було. Так, він ішов на компроміси, але ніколи не продавав землю, яку любив.

Добрий урок для всіх нас.