Рубікон перейдено

Досить часто в попередні роки доводилося чути, що Україні незалежність дісталася легко. Особливо старалися росіяни, які з притаманною їм зверхністю розповідали, мовляв, самостійність вам впала на голову, коли розпався Радянський Союз. А Володимир Путін назвав останній факт найбільшою катастрофою XX століття. Звичайно, більшість українців знають, що все далеко не так, як це подає російський агітпроп.

Оголошення незалежності 24 серпня 1991 р. (в неділю Україна святкуватиме 23-тю річницю Дня Незалежності) стало логічним підсумком в боротьбі за самостійність багатьох поколінь української нації. Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-руське князівство, доба козацької Гетьманщини, Національно-визвольний рух XVIII — XIX ст., Українська революція початку XX ст., дисидентство в часи СРСР — все це віхи становлення і боротьби за самостійну Українську державу.

Але сьогодні наша країна переживає атаку на незалежність. Тому війна на Донбасі, яку розв’язала Росія, це боротьба України за збереження свого суверенітету. Цілеспрямована підготовка до вирішального стрибка Кремля, який протягом багатьох років переконував своїх громадян і весь світ, що Україна не відбулася і не може відбутися як незалежна держава, тому вона не має право на існування. Це зовнішній фактор.

А ще є внутрішні причини, які гальмували і продовжують гальмувати побудову сильної країни. Україна пережила два Майдани, які за своєю суттю були направлені на одне — ліквідацію «системи Кучми». Кланово-олігархічна структура держави, корумпованість, блат, боротьба з інакомислячими... — ось ознаки цієї системи. Перший Майдан їх не ліквідував, тому до влади прийшов Янукович, який став прикладом тупикової гілки кучмізму. Результат — другий Майдан із численними жертвами і російська агресія.

Отже сьогодні українське суспільство, особливо покоління, яке вже сформувалося за часи незалежної України, по суті веде боротьбу на два фронти — проти «системи Кучми» (внутрішній) і проти російського ворога (зовнішній). В таких умовах українські політики, яких до влади привів Майдан, не мають права продовжувати грати за старими правилами. Ціна — наша незалежність. Тим більше, коли українці наполегливо демонструють — ми відбулися як держава. Треба її захистити й остаточно утвердити.

«МИ Є СВІДКАМИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ»

Левко ЛУК’ЯНЕНКО, громадський і політичний діяч, Герой України, народний депутат України (I, II, IV, V скликань), один із авторів «Акта проголошення незалежності України»:

— Україні незалежність не дісталася легко, бо боротьба за неї тривала протягом семи століть. 1240 року монголо-татари розгромили імперію русичів, і відтоді нація постійно боролася за відродження своєї державності. На цьому семистолітньому шляху були різні історії — ми майже здобували незалежність, але не могли втримати, або здобували, та не на всій нашій етнічній території. Повністю відродити державність не вдавалося. Однак нація не забувала про це й постійно боролася за незалежність, причому з роками затятість українців збільшувалася. У середині  століття Кирило-Мефодіївське братство мало добру ідею, але учасників братства по-різному  — одного засадили в Петропавлівську фортецю, Шевченка заслали в солдати, а більшість заслали по російських губерніях на державну службу.

ХХ століття починається із більшої затятості, адже під впливом Шевченка, потім — Донцова та інших патріотичних духовних отців, нація була готова до жорсткішої боротьбі. І в період Першої світової війни ми взялися за зброю, проголосили незалежність, але не змогли втримати, бо не встигли створити велику армію. А до більшовицької армії перейшло 40 тисяч царських офіцерів, які мали імперське мислення і не хотіли «дати хохлам зовсім відірватися». Тому УНР не втрималася і її задушили, утім, кров петлюрівщини не була марною — в Західній Україні зосередилася національна ідея, бо багато офіцерів армії УНР поїхали на Волинь і Галичину, щоб підготуватися до рішучої боротьби.

Коли настав період Другої світової війни, та частина населення вже була готова до націоналістичної боротьби, спрямованої проти російської, німецької імперій, проти польських шовіністів. ОУН-УПА продовжувала боротьбу до 1956 року без будь-якої зовнішньої допомоги — це шляхетний фанатизм, яким уся наша держава може пишатися, адже це покоління було виховане в ідеї безмежної відданості самостійній Україні.

На крові петлюрівців і бандерівців тривала боротьба, яка набула форм шістдесятництва, і врешті, 1991 року, ми не прогавили історичного моменту й проголосили Україну незалежною державою. Але в нас не було можливості замінити окупаційну адміністрацію, яка так і залишилася. Вона потроху змінювалась, проте в цілому сутність її залишилася тією самою — це була влада, вихована в антиукраїнському дусі попередніх 70 років. Ця адміністрація, залишившись й у вищих органах влади, й на місцях, мислила радянськими, соціалістичними та промисловими поняттями, тому всі 23 роки вона руйнувала Україну, зменшивши населення із 52-х до 45 мільйонів. Але через те, що всі ці роки існувала певна свобода слова, це сприяло піднесенню національної свідомості українців. А найбільше вплинув соціальний чинник — різниця між рівнем життя більшості населення та невеличкої групки олігархів, яка стала настільки великою, що відбулася поляризація суспільства до самого краю. Різниця між нижчим і вищим шаром була більше ніж у 40 разів. Відповідно до законів соціології, це неминуче веде до революції — що й сталося.

Безпосереднім сигналом до революції став розворот Януковичем політичного курсу України із заходу на схід. У результаті народ переміг бандитську Партію регіонів і комуністів і почав творити нову владу. Але одразу з’явився новий чинник — власне Московія, яка розпочала війну проти України, що, по, суті не є несподіванкою. Москва від 1991 року мала велику частину політичної еліти, що не змирилася з відокремленням України, і планувала все для того, щоб повернути Україну під свою владу. Період правління Януковича став етапом найглибшої підготовки Росії до захоплення влади в нашій державі, тому, коли після революції формувався новий уряд, РФ розпочала проти нас війну. Вона хотіла розв’язати в нас громадянську війну, для чого готувалися провокації, включаючи пожежу в Будинку профспілок в Одесі. Москва ніколи не розуміла українців, бо це — азіатська, а не європейська країна, — в неї інша психологія, вони завжди попадали пальцем в небо, тому для них абсолютною несподіванкою стало те, що українці не купилися на провокації й об’єдналися, щоб боронити українську державність і воювати проти тієї сили, яка понад 300 років знущалася над Україною, й окрім зла нічого їй не дала.

Путін руками Януковича знищив армію, розвідку та інші силові органи, сподіваючись, що Україна не зможе захищатися, але він не знав, що сила України — не в органах влади, а в самому бажанні нації захистити свою незалежність. Справді, Росії дуже легко вдалося захопити Крим, однак далі народ почав розуміти суть справи, тому рух на Донбас виявися для РФ дуже складним. І тепер поступово російські диверсійно-терористичні групи показують українцям, що таке Москва насправді. Поступово зникають міфи про те, що Росія — це слов’янська країна, що в нас братерська єдність втрьох із білорусами, що начебто в нас спільні інтереси. Люди починають бачити, що Росія — це угро-фіно-татарська азіатська країна, ніякої демократії в них ніколи не було — навпаки, всі її зародки придушувалися, ніякої європейської культури вони не мають. Сам Путін своєю азіатською жорстокістю, брехливістю та підступністю сприяє пробудженню малоросів до розуміння української сутності. У цій крові та боях формується українська нація, бо свідомість українців — на етнічному рівні, до політичного рівня вони рідко доростали. Ця війна із Путіним допомагає українцям піднятися від рівня етнічного до рівня національного. Ми є свідками формування української нації.

Це все тяжко, адже доводиться на ходу створювати армію, яка наскрізь просякнута московською агентурою, але те, що зрад стає все менше, а відважних боротися до самої смерті більшає, стає зрозуміло, що перемогти Україну Московія не зможе. Росія в Чечні боролася роками і перемогла лише тому, що розчавила й розбомбила «Градами» все можливе. Та чеченців усього один мільйон, а українців — 45. Так, Росія — велика сила, вона в декілька разів більша від України, її армія оснащена краще, проте в сьогоднішній боротьбі українська армія поступово стає кращою. Тому я впевнений, що Україна переможе, бо Росія може розв’язати війну, але переможцем в ній вона не стане.

Отже, День Незалежності в сьогоднішніх умовах війни — це свято. Інша річ, що це свято в нас пов’язано із чорною жалобною стрічкою на прапорі. День проголошення незалежності в будь-якій країні є найбільшим національним святом — так само, як і для України. Однак нинішні обставини святкування, коли наша держава втрачає на війні молодих хлопців, та й взагалі цілі міста від варварської російської агресії, — все це зобов’язує українців менше веселитися й скромніше відзначати День Незалежності. Поряд із розумінням величі свята необхідно не забувати, що відбувається воно в сумний день жорстокої війни.

«НЕЗАЛЕЖНІСТЬ МИ ВИБОРЮЄМО В ДАНИЙ МОМЕНТ»

Володимир ПАРАСЮК, сотник Євромайдану, командир 4-ї роти батальйону «Дніпро»:

— Проблема в тому, що ми незалежні лише на документі, а в свідомості ще ні. Тому свою незалежність ми виборюємо в даний момент. Зараз ми ведемо боротьбу проти Росії, щоб назавжди відірватися від імперії і поставити на цьому жирну крапку, заявивши, що ми є суверенна та незалежна держава.

Я не знаю, якими можуть бути святкування цього Дня, коли на сході гинуть наші побратими — кожен день віддають життя найкращі сини України. На мою думку, коли в країні є хоч найменша тривога, то треба приділяти увагу саме їй — не може бути такого, що одні веселяться, а інші помирають. Якщо у нас є проблеми, ми маємо бути єдині, і це не просто «схід і захід разом», це означає спільне вирішення всіх проблем.

Тому в День Незалежності треба приділити найбільше уваги тим людям, які цю незалежність виборюють. Не треба пафосних дійств чи якихось військових парадів — краще ці танки та БТРи відправити на схід, щоб українським солдатам було на чому захищати державу.

Якщо дивитися в корінь святкування Дня незалежності, то країни завжди хизуються потужністю держави, силою військових. Але коли в нашій країні війна, то саме тоді відбувається укріплення незалежності, а вся військова потужність має бути на сході. Тому Президент має вийти і сказати, що вся наша гордість, всі наші українські сини сьогодні на Донбасі — треба допомагати їм, треба забезпечувати добробут їхнім сім’ям. А танці та гульки можна організувати в будь-який інший час після перемоги над Путіним.

ПОКОЛІННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ. В НЕДІЛЮ, 24 СЕРПНЯ, НА ХРЕЩАТИКУ ВІДБУДЕТЬСЯ ВІЙСЬКОВИЙ ПАРАД ЗА УЧАСТЮ ЗАГОНІВ УСІХ ПІДРОЗДІЛІВ ЗСУ, СЕРЕД ЯКИХ ЗВЕДЕНИЙ БАТАЛЬЙОН ІЗ АТО, ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ НАЦГВАРДІЇ, МВС, ДПСУ, КУРСАНТІВ ВІЙСЬКОВИХ ВИШІВ, А ТАКОЖ ОНОВЛЕНОЇ ТА НОВІТНЬОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ТЕХНІКИ / ФОТО РЕЙТЕР

Але варто відзначити, що сьогодні однозначно підвищується та усвідомлюється значення незалежності. Проблема, яка є в державі, пробудила українськість в усіх наших громадянах — всі зрозуміли, що таке Україна, що таке Росія, що немає ніяких «слов’янських братів». Сьогодні підвищився рівень патріотизму та самооцінка української нації — прості громадяни почали поважати один одного, дослухатися, ми стерли дуже багато стереотипів, нав’язаних нам політиками за всю нашу історію. З кожним роком ми будемо все більше цінувати цю незалежність й усвідомлювати її цінність. Зрештою, незалежність стосується кожної людини — її свободи в діях та думках, тому це перемога кожного всередині себе.

У нас є синьо-жовтий прапор, тризуб та гімн України — це найбільша наша гордість, яку треба прославляти на весь світ. І сьогодні дуже приємно бачити на сході, як люди вивішують національні символи, як вони горнуться до цього, що вони починають чітко розуміти, де ворог, а де побратими, які хочуть їм допомогти.

«СЬОГОДНІ ВЕЛИКУ РОЛЬ У РОЗВИТКОВІ ДЕРЖАВИ ВІДІГРАЮТЬ ЇЇ ОДНОЛІТКИ»

Андрій ЛОХМАТОВ, журналіст, ровесник незалежності України, Миколаїв:

— День Незалежності давно вже повинен стати для України чимсь більшим, ніж простим святом. Це має бути найголовніше свято для держави, навіть за сьогоднішніх умов війни. Тому я дуже злий на Управління культури в наших регіонах, які не розуміють його сутності і ставляться до нього дуже формально, — як до рядової події, схожої на 1 травня: квіти, промови, мітинги і феєрверки. Тому й люди слабкіше відчувають важливість цієї події. Але це той День, який ми зобов’язані відсвяткувати хоча б для того, щоб відчути важливість самого поняття незалежності.

Я гадаю, мої погляди на незалежність України зараз дуже сходяться з поглядами багатьох людей, особливо мого покоління і особливо зі сходу країни. Зараз люди, наприклад, у Слов’янську і Краматорську усвідомили, що таке незалежність.

Цей рік я вважаю переломним — саме зараз з’ясувалося, що всі 23 роки ми не розуміли цінності незалежної держави — у нас було притуплене розуміння незалежності, яке частенько впиралося в примітивний «ура-патріотизм». Але ми усвідомили, що можемо в будь-який момент втратити Україну, і тому від сьогоднішніх днів вестиметься відлік нового етапу нашої незалежності — коли суспільство почало розуміти її абсолютно по-новому.

Війна, яка сьогодні ведеться на сході, розкрила дуже багато проблем — все, що люди замовчували і вуалювали, спливло. Кожен сказав все, що думає і ми це зараз розгрібаємо, але це прискорило процес розвитку країни.

Сьогодні також відчувається і наша відмінність — молодих людей, що народилися в Україні, від людей, що мешкали в СРСР. І проявилася ця відмінність у тому, що ми відчуваємо відповідальність за свою країну. Люди старшого віку не розуміють, що Україна — це їхня держава. Вони отримали її вже будучи зрілими, тому рідною вважають іншу країну — Радянський Союз. А наше покоління виростало разом з Україною, ми відчуваємо рівнобіжність цього розвитку і, в той же час, відповідальність за Україну. Тому сьогодні велику роль у розвиткові держави відіграють саме її однолітки, без активної участі яких проблем буде ще більше.

«23 РОКИ МИ ВИРОЩУВАЛИ ЛЮДЕЙ, ДЛЯ ЯКИХ СВОБОДА — ЦЕ ПРАВО НА САМОРЕАЛІЗАЦІЮ»

Олександр ПАСХАВЕР, президент «Центру економічного розвитку»:

— Україна існує. Нас не знищили, хоча багатьом хотілося. І я б не сказав, що наша спроможність не в кращій формі порівняно зі східно-європейськими країнами. Саме тому, що Україна відбулася як держава, вона потребує ще досить великої роботи. Нинішня війна — це якраз процес, що доводить світу, що наша держава доконаний факт. Ми не піддаємося досить сильному ворогові. Ні кордони, ні країни не утворюються лише тому, що хтось їх так чи інакше намалював або випадково розпалася якась імперія. Аби бути незалежною з усіх поглядів, країна має довести своє існування, завоювати право на суверенітет, чим ми й займаємося.

Становлення триває 23 роки — це дуже маленький період для історії. Ми вирощували людей, для яких свобода — це необхідна умова їхньої ефективної роботи, право на самореалізацію. Причому все це проходило в системі нереформованої економіки, що зумовлено історією. По-перше, в молодій Україні не було буржуазії. Коли країна в 90-х пішла шляхом ринкового господарства — господарства з’явилися, але ринкових суб’єктів не було. У короткий термін влада намагалася прибрати ці розбіжності. Але не вийшло. Досі в Україні триває тенденція формування потрібного прошарку людей. Якщо він не переможе зараз, то країні доведеться ще раз повставати, як це вже було двічі. Створення нової людини, здатної захищати суверенітет і забезпечити ефективне функціонування країни, — це і є головне завдання для України.

У плані розвитку економіки ще не настав переломний момент для реформ. Якщо розглядати історію революцій, то клас, що переміг, рішуче береться за перетворення. Поки я не бачу цього у нас. До речі, Майдан не висунув нових політиків, тому процес триватиме. Усередині народу ще не накопичена енергія, не створений прошарок рішучих людей, які приведуть до структурних змін. Хоча рівень досягнутого дозволяє пишатися зробленим.

«ЗА ВЕСЬ ПЕРІОД НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ, ЗАРАЗ ПАТРІОТАМИ СЕБЕ ВВАЖАЄ НАЙБІЛЬШИЙ ВІДСОТОК ГРОМАДЯН»

Ірина БЕКЕШКIНА, директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Iлька Кучеріва:

— День Незалежності — це певний рубікон життя. Для мене це набагато більше, ніж просто державна незалежність — з нього почався відлік свободи та можливостей, яких не було в Радянському Союзі. Наприклад, мені нова Україна надала такі можливості, і не тільки мені, інша справа, що чи вміють люди використовувати ці можливості.

Безумовно, за останній час в українців змінилися погляди і на Україну, і на Росію. Те, що зросли патріотичні настрої, зафіксувала група «Рейтинг», але і без соціологічних даних це є очевидним. Раніше соціологи стандартно поділяли Україну на захід та схід або на 4 регіони: центр, захід, північний схід та південь. Але зараз південь та те, що називається «м’який схід» — Дніпропетровська, Запорізька області — стали ближчими до центру. Зараз реально виділяються та стали ще більше відрізнятися Донбас та Крим.

Останнім часом — в липні-серпні — мені доводилося бувати в містах південно-східної України — в Дніпропетровську, Нікополі, Миколаєві, Херсоні, і до цього ніколи не було такого, щоб люди самі по собі вивішували національні прапорці на балконах, на машинах, приватних фірмах. По-друге, ми бачимо, що люди фактично йдуть помирати за Україну.

Так історично склалося, що за незалежність нашої держави боролися, але це була незначна частина людей. Більшість сприймала це просто як даність: раніше жили в СРСР, а зараз — в незалежній Україні. Тепер виявилося, що цю незалежність треба боронити, і вона раптом стала цінністю.

В соціології проводять визначення ієрархії важливого. Людині важливе повітря, але на якому місці воно буде? — не на першому. На перших місцях будуть зарплата, робота і інші елементи соціального забезпечення. Але коли раптом виявиться, що немає чим дихати, то повітря стане цінністю — №1. Так і з незалежністю — коли з’явилася загроза її втрати, для багатьох людей вона виявилася цінністю.

Зараз, за весь період існування незалежної України, патріотами себе вважає найбільший відсоток громадян. Щоб зберегти такий патріотичний підйом, держава повинна розуміти, що вона існує для своїх громадян, а не навпаки — коли громадяни живуть для тих людей, які складають державний апарат. Людина повинна мати реальну можливість впливати на стан справ у суспільстві — для цього є механізми, які повинні запрацювати.

Сьогодні дійсно дуже складний час. І розумієш, що ніщо хороше не дається просто так — за все добре та позитивне треба працювати або боротися. Може бути дарунок долі, щось може впасти з неба, але на це не треба розраховувати. Все прекрасне необхідно здобувати, і, на жаль, сьогодні ми здобуваємо це людськими життями.

Сьогодні ми здобуваємо незалежність, і після цього ми станемо іншими. Рубікон перейдено — ми більше ніколи не будемо в якійсь подобі «Русского мира». Ми з кров’ю вириваємося з колишнього «совка».

ДО РЕЧІ

Згідно з останніми результатами опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг», 86% опитаних українців вважають себе патріотами своєї країни. При цьому однозначно характеризують себе як патріотів 50%, ще 36% — швидше «так», ніж «ні». 6% не вважають себе патріотами, 8% — не змогли визначитися. Кількість людей, які вважають себе патріотами, збільшилася з 81 до 86%, а порівняно з 2010 роком — з 76 до 86%. Загалом 76% опитаних підтримали б проголошення незалежності України, якби сьогодні перед ними постав такий вибір. Водночас 12% не підтримали б, ще 12% — не визначилися. Абсолютна більшість опитаних (64%) відповіли самі собі на запитання «Хто я такий?» — громадянин України.

Підготували Дмитро КРИВЦУН, Наталія БІЛОУСОВА, "День"