Самовідчуття громадян України за рік до президентських виборів

Чотири роки минуло відтоді, як країна обрала своїм Президентом Леоніда Даниловича Кучму. Через рік нові вибори. Практично в усіх країнах світу напередодні цієї доленосної події починають підбивати підсумки та робити прогнози.

Сьогодні не час говорити про того, хто конкретно може стати наступним президентом, але вкрай важливо побачити настрої, надії та тривоги тих, хто братиме участь у виборах. Центр стратегічних комунікацій, починаючи з грудня 1994 року, щороку проводив соціологічні дослідження, вимірюючи «температуру» суспільства.

І сьогодні ми хочемо познайомити читачів з результатами опитування цього року.

ЖИТТЯ БЕЗ ПРАВА НА НАДІЮ, АБО РОЗГНІВАНИЙ ЕЛЕКТОРАТ

Важливий показник настрою людей — порівняння їхнього нинішнього становища з життям до реформ.

Тут тенденція стала вже з 1993 року — «зараз гірше, ніж раніше». Цього року 46,8% повідомили в опитуванні, що живуть «значно гірше», ніж до 1991 року, і 27,5% — «трішки гірше». Сумарно виходить 74,1%. Ця цифра різко відрізняється від аналогічної 1993 року — вона виросла майже на 10%. Водночас збільшилася й кількість тих, хто вважає, що тепер живе краще, ніж до перебудови, з 17,2% до 19,8%.

Дослідження також показали, що за останні 4 роки погіршився загальний настрій людей. 5,6% охарактеризували свій настрій як «спокійно-впевнений» (1994-го — 6,4%), 32,4% переживає, але вірить, що незабаром все налагодиться (41,8%). І водночас різко збільшилася кількість респондентів із пригніченим настроєм. Так відчувають неспокій і роздратування — 29,2% (22,1%). Побільшало й охоплених почуттям тривоги, страху, безвиході — з 19,8% 1994 р. до 32,8% сьогодні.

Найоптимістичніше оцінюють нинішню ситуацію представники молоді, а в соціально-професійних групах — студенти, підприємці (дрібний і середній бізнес), працівники торгівлі й побутових послуг, інформаційної сфери.

Найкритичніші — представники старшого віку, працівники села, безробітні, робітники державних підприємств (особливо легкої промисловості й машинобудування), пенсіонери та військовослужбовці.

Особливо слід виділити психологічний настрій жителів південно-східного регіону. Його характеризують як украй песимістичний із переходом час від часу в агресивне незадоволення.

Серед безлічі проблем, які створюють дискомфорт у жителів міст цього регіону, необхідно виділити такі:

— цілковите беззаконня, всесильна влада злочинців, їхнє «братство» та родинні відносини з міською владою (73,2%);

— абсолютна незахищеність простих людей, як від бандитів-мафіозі й інших злочинців, так і сваволя начальників-бюрократів (від начальника жеку до мера і його поплічників) (72,1%);

— постійні затримки та хронічна невиплата зарплат, пенсій, стипендій (62,8%);

— падіння рівня життя до критичної межі, за якою стоять злидні (62,3%);

— загроза безробіття (61,2%).

За минулий після 1991 року час виросло нове покоління, яке, по суті, не жило свідомим життям у радянському соціально-політичному просторі. Для них це вже просто міф, а не біографічний факт. Ще два роки тому всі виконувані дослідження фіксували гострий страх значної частини молоді перед можливістю повернути країну до старого режиму. Антикомуністична пропаганда плюс безліч інших чинників зробили свою справу.

Та наприкінці минулого року в проведених соціологічних дослідженнях молодіжної аудиторії дедалі сильніше почали з’являтися нові паростки романтизації значної частини того, що залишилося за межею радянського періоду.

Масове уявлення молодих людей про те, що таке демократія, виглядає так: 32,6% — добре жити матеріально: 31,8% — упевненість у завтрашньому дні; 24,3% — рівність усіх громадян.

Отже, основна частина наших співгромадян налаштувалася на гірше. При цьому лише кожен десятий опитаний виключає, що можливі найближчим часом соціально-економічні потрясіння торкнуться його особисто. А 2/3 населення країни не тільки не виключають цього, а практично переконані в цьому.

Частка людей, котрі негативно оцінюють ситуацію в країні, досягла 90%. Це практично відповідає показнику 1993 року.

При цьому майже 62% переконані, що нинішній уряд не зможе запобігти подальшому погіршенню соціально-економічної та фінансової ситуації у країні цього року.

Похмурий характер соціальних очікувань має в своїй основі яскраво виражене матеріально-економічне підгрунтя.

ХТО ВИНЕН? І ХТО ПОРЯТУЄ?

Одним із визначальних чинників у подальшому формуванні суспільної свідомості є два стереотипних узагальнення.

Перший — кого сьогодні населення звинувачує у сформованому катастрофічному рівні життя. Другий — з ким пов’язує свої надії на вихід із кризи.

Спектр оцінок досить різноманітний. Від КПРС і Горбачова, котрий розвалив Радянський Союз, і до демократів, західноукраїнських націоналістів разом з поетами, письменниками тощо. Та при цьому необхідно виділити базові несучі. Особливо в частині тенденцій. Порівняно з 1994 роком зміни стались і досить серйозні. На грудень 1994 року рейтинг винних виглядав так: Л.Кравчук (як Президент) — 22,4%; мафія — 25,7%; КПРС, радянське керівництво до перебудови — 18,6%; демократи-перебудовники — 21,2%.

Сьогодні на першому місці, як і раніше, залишається Президент, тепер уже Л.Кучма, але показник цей збільшився до 39,6%. До 14,6% знизилася критика мафії, до 7,6% — комуністів, до 12,6% — демократів.

Стосовно надій на «рятувальників», то тут також є досить істотні моменти. 1994 року лише 9,6% вважали, що це зможуть зробити комуністи, знову прийшовши до влади. А тепер на комуністів покладають надії вже 17%. На Захід — приблизно 8,2%, на демократів — 5,6%. Значно побільшало людей, котрі пов’язують свої надії з підприємцями й бізнесменами, — з 3,2% до 10,1%. З’явилися й нові, а точніше забуті старі орієнтири. Близько 22,5% вважають, що Україну з кризи може вивести тільки «сам народ, трудящі, якщо візьмуть у свої руки владу».

У свідомості приблизно 44% населення залишаються глибокі стереотипи колишніх радянських людей. Вони переконані, що існує «змова світового імперіалізму проти України й усіх держав колишнього СРСР», що «вільний продаж землі й підприємств — є продаж Батьківщини», що «справедливість полягає в чесному перерозподілі», що «бізнес — це завжди обдурювання», що «багаті люди аморальні», що «порядок важливіший від індивідуальної свободи», а «від реформ завжди страждають лише прості люди».

Постійною константою і чотири роки тому, і тепер є стала недовіра людей до уряду. Та якщо 1994 року уряду довіряли 8,6%, то сьогодні — лише 2,9%.

Розглядаючи причини нинішньої кризи, близько 55% опитаних із вищою освітою вважають, що причини його не зовнішні (криза в Росії й Азії), а внутрішні: непрацююче виробництво, глобальне крадійство та непомірні витрати держави на себе. Ось лише деякі найтиповіші висловлювання: «Пенсії сьогодні в перерахунку на дореформені рублі в 4 — 5 разів нижчі від радянських, зарплата основних мас працюючих менша мало не на порядок». «У лікарнях немає ліків, простирадл, бинтів, закриваються сотні дитячих закладів, а влада витрачає сотні мільйонів на реконструкцію Палацу «Україна» й інших непершочергових об’єктів». «Криза зручна для влади — можна легко підвищити податки, запровадити нові, підрізати соціальні витрати».

Усі ці цифри свідчать, що народ незадоволений владою загалом. У майже 70% сформувалося переконання, що основні інституції суспільства «діють не на користь народу», «їх очолюють корумповані та професійно непідготовлені лідери, котрим не можна довіряти, позаяк вони живуть тільки своїми інтересами, а на людей, країну, майбутнє їм наплювати».

НАРОД І ВЛАДА: БЕЗ ПРАВА НА ВЗАЄМНІСТЬ

Влада не може існувати без суспільства. Бо вона завжди «при». У будь-якій нормальній країні влада старається не втрачати контакту з суспільством, пам’ятає про нього, ставиться до нього шанобливо. Знаменні слова, написані Сергієм Вітте, коли він був російським міністром фінансів: «Кожне суспільство має право вимагати від влади, аби ним задовільно керували, сказати своїм управителям «правте нами так, щоб нам зручно жилося». Проте бюрократія думає зазвичай інакше й воліє відповідати на таку вимогу «ні, ви живіть так, аби нам зручно було керувати вами, й навіть платіть нам хорошу платню, щоб нам весело було керувати вами: а коли ви почуваєтеся ніяково, то в цьому винні ви, а не ми, бо не вмієте пристосовуватися до нашого управління, і тому, що ваші потреби несумісні зі способом правління, якому ми служимо».

Думаю, що в контексті наведеної цитати є відповідь, чому в нашого населення таке негативне ставлення до влади.

Судячи з оцінок опінії, реальна влада в Україні значною мірою належить кримінальним структурам мафії, так вважає 48,5% громадян, а також чиновникам, держапарату 24,8% і «приватному капіталу» 37,2%.

Тим часом реальну владу в руках Президента бачать лише 14,6% опитаних, Верховної Ради — 9,2%, уряду — 11,4%, силових структур — 12,8%, місцевих органів влади — 10,1%.

Вельми цікавий і такий поворот в оцінці влади. Лише 11,8% припускає, що влада діє в інтересах самого Президента, 10,2% — уряду. Водночас близько 22% вважають, що вона працює на благо кримінальних структур, 24,8% — комерсантів, 20,2% — в інтересах Заходу.

78,9% вважає, що інтереси народу й усіх основних груп населення влада загалом не захищає, 58,6% — правосуддя в Україні не справедливе й не захищає права й інтереси громадян.

Стало вже звичним, що між гілками влади є антагоністичні суперечності. Проте ця аксіома вимагає певного уточнення та розвитку.

Уточнення перше. Антагоністичні суперечності є не між гілками влади, а між лідерами, керівною верхівкою. Саме ця частина гілок влади постійно провокує конфлікти, які згодом переносяться на все суспільство. Принаймні так думає 58% опитаних депутатів, 49,2% — урядовців і 63% — керівників промислових підприємств.

Уточнення друге. Немає взаємності між значною частиною представників управлінського апарату виконавчої влади і його керівництвом. 59,6% опитаних працівників Кабінету Міністрів та обласних адміністрацій не згодні з курсом свого керівництва.

Уточнення третє. Посуті, нерозв’язними є антагонізми промислових центрів, які виникають між призначеними Президентом головами обласних адміністрацій і всенародно обраними мерами міст. Так вважає 44,3% опитаних, більше того, майже 2/3 опитаних працівників міських мерій вважають винуватцями всіх сьогоднішніх бід центральну владу.

Відносини між громадянами та владою сьогодні стають дедалі конфліктнішими. Більше того, зона суспільної незгоди вже охоплює глобальний простір.

Причини соціального протесту добре відомі. Численні опитування громадської думки стало фіксують одні й ті самі проблеми, які постійно непокоять населення.

Хоча соціального терпіння українському народу не позичати, суспільство підходить до небезпечної межі соціально-психологічного вибуху.

При цьому хотілося б загострити увагу на новій тенденції, яка «засвітилась» у вересні цього року. З 32% на початку року до 68% у вересні зросла кількість тих, хто вважає, що уряд вже не може при проведенні економічних реформ розраховувати на терпіння народу. У середньому кожен сьомий (14,5%) житель України, а на південному сході кожен третій (32,3%) схильний до участі в різних акціях протесту. Це майже втричі більше, ніж, приміром, 1997 року.

АГОНІЯ ПРОТЕСТУ

Можливий соціальний протест дедалі більше набирає агресивних, деструктивних рис. У масовій свідомості міцнішає думка не лише про мітинги протесту, збори, демонстрації, пікетування, а й про голодовки, страйки та «марші протесту» в Київ, обласні центри.

Небезпечний для суспільства симптом полягає в тому, що приблизно у 12,2% населення вже сформувалася психологічна установка на незаконні, протиправні дії — «захоплення» підприємств, організацій, установ (так налаштовано 1,8% опитаних), перекриття автомобільних доріг і залізниць (2,1%), стихійні бунти (1,6%), озброєні акції протесту (1,4%) тощо. На соціальній арені з’явилися «буйні» й їх не так уже й мало. А це вже досить небезпечно для забезпечення громадського спокою.

Тим паче, що бацилою агресивного незадоволення, посуті, уражені всі соціальні верстви, професійні групи й регіони.

Продовжуючи почату тему, докладніше зупинюся на так званому «синдромі Бєляєва». Суть його: під Нижнім Новгородом майор Бєляєв на знак протесту проти хронічних невиплат зарплати й аморального безгрошів’я вивів свій танк із розташування частини і приїхав протестувати на головну площу сусіднього містечка. Акцію майора стихійно й негайно підтримало населення.

Вчинок майора Бєляєва означає, що військові в Росії підійшли до тієї небезпечної для країни і для них самих межі, коли армія може без наказу залишати казарми, аби висловити свій протест і незгоду з тим, що відбувається.

Оцінка вчинку Бєляєва з боку офіцерів української армії не є обнадійливою. Майже 80% опитаних про неї знали, і більше половини з них були на боці майора. 65% оцінюють своє моральне й матеріальне становище як жахливе.

Отже, сьогодні не можна виключати ситуацію, коли разом із шахтарями військові також захочуть постукати касками об бруківку Хрещатику...

Ясна річ, в основі таких умонастроїв головним рушієм є безвихідь. Саме вона робить людей готовими до активного протесту, навіть розуміючи його безперспективність для себе та країни. А від безвиході, як відомо, лише один крок до несвідомих форм масової поведінки, яка проявляється за законами соціально-психологічного зараження.

І ще, коли шахтарі, пенсіонери, представники бюджетної сфери й інших професій на знак протесту проти свого злиденного становища, невиплати зарплати здійснюють піший похід на Київ, перекривають дороги, проводять інші акції громадянської непокори, то це віддзеркалює не тільки рівень їхнього відчаю, а й говорить, що вони вже не бачать іншого шляху, інших можливостей, аби привернути увагу влади.

У контексті цієї проблеми відзначимо можливі дії в боротьбі за свої права. Передусім — участь у виборах. Так от, 26,2% опитаних вірять, що їхня участь у виборах Президента, Верховної Ради може вплинути на ухвалення важливих рішень. 18,4% — готові взяти участь у помітних публічних акціях, які можуть привернути увагу преси, всього населення, зрештою — влади, і розв’яжуть їхні проблеми.

Нагромадження сили протесту відбувається переважно за рахунок викривання ринкових спрямувань і поширення «позитивних» чуток: «соціальний вибух неминучий», «бюджет обрушився», «податки не стягнуть», «страйк шахтарів зупинити не вдасться», «уряд втратив контроль над ситуацією», «гроші МВФ не дасть» тощо.

Свій внесок у розжарення обстановки вносять і ЗМІ. Контент-аналіз місцевої й регіональної преси (було проаналізовано 52 районні, міські та обласні газети 5-ти областей) показав, що абсолютна більшість їх за тематикою опублікованих матеріалів головною мішенню зробили уряд, Президента і запроваджувані реформи. Кожен другий матеріал помалу реабілітує колишню систему господарювання та колишній порядок.

ПОЛІТИКИ ТА ПАРТІЇ У НАС НЕ В ПОШАНІ...

Песимістичний характер нинішніх економічних настроїв явно вплинув на політичні симпатії. Передусім, це позначилося на ставленні населення до політичних партій і відомих політиків країни.

Результати минулих парламентських виборів досить точно віддзеркалили рівень авторитету кожної партії в суспільстві.

Сьогодні розклад підтримки такий: 27 — 30% орієнтуються на ліві партії, 12 — 16% — національно-демократичні, 8 — 12% —центристського штибу, а решта 50% — ставляться до партій абсолютно байдуже.

І все-таки потрібно звернути увагу на одну дуже важливу деталь.

У будь-якому, навіть дуже політизованому суспільстві, відсоток громадян, котрі систематично беруть участь у політичній діяльності, вельми незначний. Політично активна меншість спроможна істотно впливати на пасивну більшість. Дослідження свідчать, що приблизно лише одну соту частину громадян можна віднести до категорії політичних активістів.

За нашими даними, розподіл «активу» у секторах політичного спектра говорить про перевагу лівих сил навіть більшою мірою, ніж підсумки минулих парламентських виборів: більше половини українського політичного «активу» орієнтовано на ліві політструктури. Приблизно 30% припадають на націонал-демократів, але вони мають значно менший сегмент електорату.

Стосовно віри населення в те, що та чи інша партія, прийшовши до влади, може вивести країну з кризи, то тут цифри не перевищують 15% для Компартії України, а для решти лежать у межах 3 — 8%.

Значно впала довіра й до політичних лідерів. Порівняно з жовтнем 1997 року, відзначено падіння рейтингу довіри до Л.Кучми, В.Пустовойтенка, О.Мороза. І лише в О.Ткаченка майже на 7% відзначено зростання.

Зрештою, в цивілізованому суспільстві здавна існує переконання: що менше позначаються на простих людях перипетії політичної гри, то краще. Полум’я сильних політичних пристрастей розгоряється в людині лише із просуванням її щаблями партійної кар’єри. Тепер уже добре всім відомий Дж. Оруелл півстоліття тому так писав про політичні погляди англійців: «майже ніхто з них не вірить, що нагорі всім вистачить місця, та й у будь-якому випадку більшість і не хоче нагору — вона хоче постійної роботи та справжніх шансів для своїх дітей». Такими ж міркуваннями, безумовно, керується й абсолютна більшість громадян нашої країни.

№209 31.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»