«Серед німецької політичної еліти зростає бажання підписати угоду, але не будь-якою ціною»

У п’ятницю «День» у статті «Момент істини або Чому для Європи Вільнюс-2013 не повинен стати Бухарестом-2008?» писав про те, що на Заході точиться гостра дискусія, підписувати чи ні Угоду про асоціацію. На цьому тлі, досить дивною виглядала заява старшого наукового співробітника британського Королевского інституту з міжнародних справ Джеймса Шерра, який десятки років досліджує нашу країну, що ЄС не повинен поспішати з підписанням угоди про асоціацію та про зону вільної торгівлі з Україною. Дискусія на цю тему продовжується. Пропонуємо думки з цього приводу трьох європейських експертів, включаючи екс-посла Німеччини в Україні.

«ЯКЩО ВИ НЕ СКОРИСТАЄТЕСЯ НАГОДОЮ, ВОНА ВАМ ПОМСТИТЬСЯ»

Павел КОВАЛЬ, голова делегації Європейського парламенту в Комітеті парламентської співпраці «ЄС — Україна»:

Навіть пан Шерр може помилятися, хоча він представляє один із кращих аналітичних центрів. Він, зокрема, критично сприймає результат підписання Угоди про асоціацію і вважає, що це погано позначиться на відносинах між Києвом і Брюсселем. На його думку, ЄС втратить частину свого впливу на український уряд, а «Східне партнерство» втратить свій імідж.

Звісно, що Україна не повністю готова підписати Угоду про асоціацію — ми повинні враховувати не тільки добре відомі політичні та правові питання, а й економічні, в тому числі поганий стан державного бюджету. В цьому сенсі потрібно ще багато зробити. Проте сучасна міжнародна обстановка, в тому числі можлива ??друга хвиля кризи, є аргументом на користь якомога швидшого підписання Угоди про асоціацію.

Британський експерт не правий, коли він робить висновок, що підписання Угоди про асоціацію буде еквівалентно ухваленню українських «правил гри» і способу управління країною. Як він зазначає, це буде тільки початок — наступний крок полягатиме в заохоченні приєднання України до ЄС. Угода про асоціацію може бути для України й ЄС тим самим, що було Партнерство заради миру для Польщі та інших країн Центральної Європи.

Для «Східного партнерства», яке наразі не має хорошої репутації, існує шанс укладення договору з Україною та парафування подібних угод із Грузією та Молдовою. Як говориться у польському прислів’ї: якщо ви не скористаєтеся нагодою, вона вам помститься. Тобто ця гра відбувається в певний час і, отже, підписання угоди пізніше це — не рішення.

Зараз можна побачити поділ на країни, які рішуче підтримують підписання Угоди про асоціацію з Україною, і ті, які в основному є нейтральними і дещо вороже ставляться до тіснішої співпраці. До першої групи належать Польща, Литва і частково Чехія. Друга представлена ??старими країнами ЄС — Францією, Великобританією й значною частиною німецької політичної сцени.

Схоже, головне завдання полягає в тому, щоб переконати осіб, які ухвалюють рішення у Берліні, що, ймовірно, можна буде зробити тільки після виборів у Німеччині. Якщо вони не зрозуміють, що питання про підписання Угоди є геополітичним і цивілізаційним питанням, то вони зроблять історичну помилку. Ми все ще перебуваємо в тому періоді, коли кожна сторона намагається переконати іншу. Це буде випробуванням для польської та литовської дипломатії, а також і для української еліти. До саміту залишається майже чотири місяці, але вже зараз можна відчути, що відбувається гра, і ми не знатимемо результату до Вільнюса.

Я часто порівнюю саміт у Вільнюсі з самітом НАТО в 2008 році. Звичайно, контекст відрізняється — ЄС це не військовий альянс, але значення події схоже. Пройшло п’ять років, а експерти та політики досі сперечаються, чи відбулася б війна в Південній Осетії, якби в Бухаресті Україні та Грузії надали План дій щодо членства в НАТО.

Незалежно від того, як завершиться ця дискусія, результат саміту в Бухаресті є однією з найбільших помилок, яку західні політики зробили в останнє десятиліття. Ніхто не любить визнавати свої помилки, і світові лідери не є винятком. Сказавши «ні» щодо надання ПДЧ Києву і Тбілісі означало залишити їх на тому самому місці на карті. Зараз ми намагаємося вирішити цю проблему, але ми будемо відчувати наслідки Бухареста впродовж тривалого часу. Я сподіваюся, ми не будемо відчувати наслідки Вільнюського саміту, якщо Угоду про асоціацію не буде підписано.

«ВИ НЕ МОЖЕТЕ ПОВЕРНУТИСЯ В МИНУЛЕ. НАВІТЬ ПРЕЗИДЕНТ ПУТІН МАЄ ЦЕ ЗРОЗУМІТИ»

Дітмар ШТЮДЕМАНН, екс-посол Німеччини в Україні:

— Справді, Україна ще не виконала основні правила і принципи Європейського Союзу, особливо це стосується верховенства права. Але українське політичне керівництво може легко довести, що воно зробить необхідні кроки для подолання цього дефіциту.

Я виступаю за підписання Угоди про асоціацію та Зону вільної торгівлі у Вільнюсі. Мій багаторічний досвід обіймання посад у багатьох країнах свідчить, що остаточні кроки в напрямку демократизації та вкрай необхідної модернізації для вашої країни можуть бути легше підтримані європейцями, коли відносини між Україною та ЄС ѓрунтуються на спільній, юридично зобов’язувальній правовій основі.

Європейські лідери, в тому числі, звичайно, канцлер Німеччини, усвідомлюють важливість підписання цих угод у Вільнюсі. Але, як на мене, небезпечно і неправильно перекладати відповідальність тільки на європейців. Україна повинна виконувати свою роль. Не слід змішувати наявну ситуацію з рішенням НАТО 2008 року в Бухаресті. Тодішнє рішення було ухвалено на основі конкретної на той час ситуації в Грузії та Україні.

Я переконаний, що Україна спроможна досягти прогресу в усіх сферах трансформації, де ви досі відстаєте. Це історичне завдання для вашого керівництва і для всіх українців. Усе дуже просто: альтернативи не існує. Ви не можете повернутися в минуле. Навіть президент Путін має це зрозуміти.

«ПІДПИСАННЯ УГОДИ МОЖЕ ДОПОМОГТИ СТИМУЛЮВАТИ РЕФОРМИ...»

Аманда ПОЛ, політичний аналітик і програмний директор Центру європейської політики, Брюссель:

— Я цілком погоджуюся з Джеймсом Шерром, що Україна не готова до підписання угоди про асоціацію з ЄС. Україна не виконала більшість критеріїв, встановлених ЄС у грудні 2012 року, хоча українське керівництво продовжує стверджувати, що європейська інтеграція є пріоритетом. Якщо це дійсно так, то їхнє визначення пріоритетів відрізняється від інших країн. Дії уряду, а також відсутність зусиль і політичної волі для проведення реформ, що їх вимагає ЄС, створюють враження, що влада не дуже зацікавлена в інтеграції в ЄС.

ЄС перебуває в складній ситуації, адже ні в кого немає ніяких сумнівів, що Україна є ключовим партнером, регіональним гравцем і важливою складовою «Східного партнерства». Але є багато невизначеностей та ризиків. Підписання Угоди може допомогти стимулювати реформи; надалі співпрацювати з Україною і надати підтримку українському суспільству, проєвропейськи налаштованим політикам і реформаторам. Це також може означати й те, якщо ситуація в країні далі погіршуватиметься, то ніхто не буде в змозі вказати пальцем на ЄС і звинувачувати євроспільноту, що вона не робить усього можливого, щоб допомогти Києву.

Однак підписання Угоди з країною, яка навіть не поворушила пальцем для виконання необхідних критеріїв, є ризикованим не в останню чергу через те, що ЄС може втратити довіру, пішовши на поступки Україні. ЄС заявляє про себе як клуб цінностей, то йдучи на поступки Україні, тоді як інші країни «Східного партнерства» виконали необхідне домашнє завдання, він посилає неправильний сигнал.

Незважаючи на те, що Україна є важливою частиною «Східного партнерства», успіх або невдача у Вільнюсі не повинні залежати від України. Інші історії успіху — в тому числі позитивна роль, яку наразі ЄС відіграє в перетворенні Південного Кавказу, — мають бути відзначеними. Я вважаю, що цього року велика кількість міністрів і посадовців ЄС мало не ставали навколішки, намагаючись допомогти керівництву України допомогти собі. Якщо Угоду про асоціацію не буде підписано, то це прямий наслідок непоступливості України та відсутності реформ. Таким чином не можна Вільнюс-2013 порівнювати з Бухарестом-2008.

Ангела Меркель — жорстка особа і досить чітко заявила про німецьку позицію щодо України. Німеччина — разом із рештою країн-членів ЄС — твердо вимагає, що Україна повинна домогтися прогресу в ситуації Тимошенко, а також у виконані інших критеріїв. Це важливо, тому ігнорування цього факту завдасть шкоди авторитету ЄС.

Те, що сталося в Грузії 2008 року, було трагічним. Але немає жодної гарантії, що цього не сталося б, якби в Бухаресті було підписано План дій щодо членства. Справа виглядає так, що Грузії було обіцяно членство в НАТО, і цю обіцянку має бути виконано, інакше виглядає, що буцімто Росія має право вето на розширення НАТО.

«СЕРЕД НІМЕЦЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ ЗРОСТАЄ БАЖАННЯ ПІДПИСАТИ УГОДУ, АЛЕ НЕ БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ»

Штефан МАЙСТЕР, старший науковий співробітник, Європейська рада із зовнішніх відносин, Берлін:

— Гадаю, що технічно пан Шерр має рацію, що за нинішніх умов ЄС не повинен підписувати угоду, тому що український уряд не виконав цілу низку умов, особливо в таких областях, як розвиток демократії, вільної преси, рівного доступу опозиції до політики, корупція і так далі. Після підписання угоди, як ми знаємо з досвіду таких пострадянських країн і нових держав-членів, як Болгарія і Румунія, ЄС втратив важливий інструмент втілення своєї політики і тиску на процес реформ.

Водночас ЄС дуже зацікавлений у підписання Поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі (DCFTA) з Києвом, в тому числі Угоди про асоціацію, тому що це дасть поштовх реформам в України, що відповідно допоможе їй наблизитися до ЄС з точки зору політики, суспільства та економіки. Оскільки пострадянські еліти не мають реального інтересу, щоб змінити свою політичну й економічну поведінку, ЄС повинен змінити власну політику. Відтак Брюссель повинен зосередитися на процесі імплементації, тому підписання DCFTA це — тільки перший крок і початок процесу. Але цей процес потребує значно суворішої політики ЄС, з критеріями, оглядами, санкціями. ЄС повинен зосередити свої дебати на тому, як реалізувати DCFTA після підписання, а не на самому підписанні. Гадаю, що це неправильна дискусія, оскільки вона не відображає реалії пострадянських еліт та інтереси ЄС у регіоні.

Зрозуміло, що в ЄС глави держав-членів є більш важливим, ніж лідери ЄС. Вони вирішують, чи ЄС підпише угоду, чи ні, а лідери ЄС більш відповідальні за імплементацію рішень. Я думаю, що деякі люди в ЄС подібно до Штефана Фюле і розуміють важливість підписання цієї угоди, а деякі — ні. Те ж саме вірно щодо лідерів країн-членів ЄС, у декого з них є свої інтереси, і вони бачать важливість, як наприклад Польща і країни Балтії. Деякі країни критично ставляться до цього, але все більше мають інтерес до підписання угоди, як, наприклад, Німеччина. Деякі країни не мають жодного інтересу до цього питання.

Щодо позиції Меркель, це залежить від того, як український уряд здійснюватиме свою політику, просуватиме процес реформ, розвиватиме відносини з Росією, а також від того, що буде з Юлією Тимошенко. Серед німецької політичної еліти зростає бажання підписати угоду, але не будь-якою ціною.

Рішення щодо ПДЧ у Бухаресті було прагматичним, оскільки деякі «західні» держави не хотіли конфліктувати з Росією з цього питання. І Україна та Грузія були червоною лінією для Росії.