СЕРГIЙ ТУЛУБ: Iз вугiльного глухого кута виведе лише цивiлiзована приватизацiя

Haприкінці листопада — на початку грудня перші морози і перші аварії на електромережах переросли у справжнє лихо. Без струму залишилися тисячі населених пунктів, зупинився рух поїздів. Водночас відключилося вісім атомних енергоблоків з 14 діючих, і пів-України занурилося в пітьму. Адже з високих урядових кабінетів нас переконували, що країна до зими готова.

Йдучи у відставку, колишній міністр палива і енергетики України Сергій Тулуб заявляв про небажання окремих керівників Кабміну по-справжньому займатися перетвореннями в ПЕК і попереджав, що подібні дії «приведуть до того, що за світло і тепло в осінньо-зимовий період споживачі, економіка держави будуть вимушені платити монопольно високу ціну. Інакше — зупинка, темрява і холод».

— Як зараз ви оцінюєте проходження ПЕКу «через зиму»?

— Зиму ми, звичайно, переживемо, як і за попередніх урядів, що також мали проблеми. Мені б не хотілося підливати масла у вогонь критики нашого уряду і знову вступати в суперечку про достовірність даних щодо запасів вугілля, мазуту, газу. Хотів би звернути увагу на інше. Чому ми щороку сприймаємо зиму як стихійне лихо? Чому щороку вимагаємо від наших енергетиків героїзму та подвигів? Хіба це нормально? Ні. Але факт залишається фактом — сьогодні в Україні немає проблеми більш гострої, аніж енергетична. І я розумію прем’єр-міністра, який нещодавно зазначив, що без належного її розв’язання ми можемо опинитися на порозі величезних ускладнень у плані політичного майбутнього України.

— Але поки що це слова. — Так, сьогодні, на жаль, слів більше, ніж справ. А реалії такі: нині заборгованість населення за комунальні платежі, згідно з даними Держкомстату, перевищила 6 млрд. гривень. За десять місяців вугледобувні підприємства відвантажили споживачам продукції на 6 млрд. 110 млн. гривень, а оплату отримали трохи більше аніж за половину. Теплові електростанції проплатили лише 37% належних платежів, а облдержадміністрації — взагалі 6,1%.

— У цих словах, схоже, звучить гіркота колишнього міністра вугільної промисловості?

— І міністра також. Але насамперед людини, чиє життя завжди було пов’язане з вугіллям, шахтарськими колективами. Я народився в гірницькому селищі, в 17 років пішов працювати під землю. Долі було бажано підняти мене до міністра. Тож, смію вас запевнити, в чому-в чому, а у вугільних проблемах розбираюся непогано.

— Відомо, що Україна володіє значними запасами вугілля. Що ви думаєте про перспективу вугільної галузі?

— Якщо говорити про роль вугілля як енергоносія, то, на думку провідних фахівців, вона буде зростати. Це обумовлено не тільки вичерпанням запасів нафти і газу, але й постійним зростанням потреб економік країн світу.

Сьогодні частка вугілля в паливно-енергетичному балансі США та Німеччини перевищує 55%, а у світовому виробітку електроенергії до 2010 р. вона виросте до 40%. Така тенденція підтверджується зростанням видобутку вугілля у світі. Ви тільки уявіть собі: Китай вийшов на мільярд тонн на рік! Для порівняння: Україна — 80 млн. тонн. Австралія збільшила видобуток удвічі, США і Канада — в півтора раза! В багатьох країнах світу постійно закладаються нові потужності. І це в державах з розвинутими ринковими відносинами, де вміють прораховувати перспективу та віддачу від великих капіталовкладень. Така тенденція була підтверджена восени цього року на XVIII Всесвітньому гірському конгресі в США, участь у якому взяла й українська делегація, яку я очолював.

У той же час Україна, що перебуває у значній енергетичній залежності, продовжує робити безповоротні для майбутнього кроки щодо своєї вугільної галузі. Почалося це, щоправда, не сьогодні. З 70-х років у зв’язку з політикою освоєння східних районів, що проводилася тоді в СРСР, видобуток вугілля поступово переміщався в напрямку нових родовищ. У результаті «всесоюзна кочегарка», як раніше називали Донбас, практично залишилася без капіталовкладень. Було припинено будівництво нових шахт, реконструкція і технічне переобладнання діючих. Адже вугледобувні підприємства — практично єдині у своєму роді — повинні розвиватися перманентно. Ситуація пролонгувалася до наших днів. Припинення фінансування призвело до того, що динаміка всіх основних показників роботи шахт України набула негативного спрямування. При цьому до об’єктивних чинників додалася ще низка суб’єктивних, обумовлених непослідовними, а іноді й суперечливими кроками урядів. До них, насамперед, потрібно віднести скасування державних дотацій (відновлених згодом на новій основі), неефективну цінову політику щодо вугільної продукції, часті зміни структури управління в галузі, постійні кадрові перестановки у вищій ланці керівництва. Через відсутність глибокого попереднього аналізу, квапливість у прийнятті важливих рішень, що, між іншим, нерідко характерне й для нинішнього уряду, не були прораховані наслідки надання всім без винятку шахтам права юридичної особи, передчасного перетворення багатьох із них на акціонерні товариства. На тлі загальної економічної кризи все це спричинило стрімке зростання дебіторської і кредиторської заборгованості, накопичення величезних боргів щодо виплати заробітної плати. В жодній іншій галузі народного господарства вони не досягли такої величини, як у вугільній — 1,8 млрд. гривень.

— Проблему боргів пов’язували з приходом у вугільну галузь посередників. Це питання і сьогодні є актуальним для галузі?

— Ще три роки тому навколо шахт буквально вилися численні посередницькі структури, які в обмін на вугілля надавали різного роду послуги, часто сумнівного характеру, постачали матеріали та обладнання за завищеними цінами. В галузі діяло понад 1000 комерційних фірм та фірмочок, які паразитували на шахтарській праці. Матеріалами численних перевірок були підтверджені факти зловживань, економічних злочинів. Саме на цей період припадають найвищі темпи зростання всіх видів заборгованості, а також страйків шахтарів та інших акцій протесту.

Терпіти таке становище було просто неможливо. Тому керівництвом Мінвуглепрому того часу спільно з облдержадміністраціями, профспілками, науковими працівниками було розроблено обгрунтовану багатоетапну політику і розпочато реалізацію відповідних заходів, спрямованих на принципове змінення характеру взаємовідносин між учасниками вугільного ринку. Нам вдалося переламати ситуацію — на зміну ситуативним взаємовідносинам, господарським угоза рахунок залучення недержавних інвестицій. І ось результат — до 1 грудня виконано річний план. Видобуто понад 4 млн. тонн вугілля. В 1,5 раза більше, ніж минулого року! Введено в дію 6 нових високомеханізованих очисних забоїв. Чітко виконується програма розвитку. Повністю виплачується не тільки поточна зарплата, але й частково гасяться минулі борги. На початку цього року фахівцями Міністерства палива і енергетики в розвиток політики, що нині здійснюється, було підготовлено проект Указу Президента України «Про особливості приватизації та оренди збиткових вугільних шахт». На жаль, він не знайшов належної підтримки в Мінекономіки, Фонді державного майна, Кабінеті Міністрів.

Сьогодні процесу роздержавлення галузі треба задати новий темп і розвинути нові форми господарювання. За позитивними прикладами не треба далеко ходити. В Росії групою «Сибірський алюміній», що приступила до управління холдинговою компанією «Кузбассразрезуголь», було застосовано тактику централізації управління, фінансових потоків, матеріально-технічного забезпечення. Результатом стало викорінювання бартерних і залікових схем, зростання продуктивності праці і заробітної плати шахтарів. Подібного можна чекати й від приватизації поки єдиної такого роду в Україні шахти «Комсомолець Донбасу».

— Але на ринку енергетичного вугілля поки немає подібного прецеденту?

— Так, фінансово-економічна ситуація на шахтах, що видобувають енергетичне вугілля, дуже важка. Ефективність роботи, якість продукції, орієнтованої в основному на внутрішній ринок, повністю залежать від стану справ в енергетиці. Тому для шахтарів важливо, щоб усіляко підтримувалося і знаходило свій розвиток все те позитивне, що було привнесено в господарський механізм рішеннями нинішнього уряду. аніж це передбачено бюджетом на 2001 рік, сум. А з грошима у держави туго. Який вихід із становища?

— Державні дотації об’єктивно необхідні вугільній промисловості будь-якої країни, де обмежена конкурентними цінами виручка від реалізації вугільної продукції не покриває витрат на вугледобування. Шахтам України протягом останніх років з бюджету виділялися серйозні (з огляду на можливості країни) субсидії. Але треба розуміти, що вони навіть теоретично не могли забезпечити необхідні для подолання кризи трансформації. До того ж, дії уряду щодо фінансової підтримки галузі багато в чому зводилися нанівець рівнем оплати вугілля його споживачами. Шахтарям роками платили тільки 15—30% вартості відвантаженого вугілля. Всі розуміють, що відбувається з людиною, яка тривалий час отримує п’яту частину встановленої для неї зарплати. На такі собі харчі, може, й вистачить, а ось одяг, взуття швидко зношуються, стають абсолютно непридатними. Із шахтами справи йдуть ще гірше. Відсутність нової техніки в забоях, а вона підлягає ремонту в середньому раз на рік, призводить до простоїв. Відповідно до технології видобування вугілля забої постійно переміщаються в просторі, і припинення їх роботи означає, що гірничий тиск, підземні води, температура, агресивне повітряне середовище швидко знищать не тільки забої, штреки, квершлаги, але й можуть стати причиною екологічних катастроф на поверхні. Тому своєчасна комплектація робочих місць, їх постійне обслуговування є для галузі, по суті, життєвою технологічною необхідністю.

Стосовно ж обсягу державного фінансування передбаченого на наступний рік, то я вважаю, що позиція кожного, хто думає про забезпечення енергетичної безпеки країни, має бути однозначною — сума повинна бути збільшена. Вважаю, що в уряді повинні чітко розуміти: для нас науки — логістики. Крім того, повинна чітко запрацювати система економічної перепідготовки вищої ланки керівників. Я згадую, як не був затверджений московським міністерством вугілля на посаду технічного директора об’єднання (і це після роботи директором шахти), оскільки був за спеціальністю не простим гірничим інженером, а інженером-економістом. Що ж, довелося закінчити гірничий технікум, а в середині 90-х захистив «технічну» дисертацію. Для поглиблення своєї освіти я також закінчив Академію суспільних наук у Москві. До речі, вважаю надзвичайно важливим набуття керівниками галузі і основ політичної освіти. Тільки тоді можна буде плідно працювати з регіональними політиками, з такими грамотними лідерами профспілок, як В.Турманов, М.Волинець, Н.Волинко.

Ефективний топ-менеджмент, готовий запропонувати дійові проекти розвитку шахт, візьме участь у конкурсах на передачу шахт в управління, очолить приватизовані шахти.

— Чи є сьогодні цілісна стратегія розвитку вугільної промисловості?

— Останнім часом на цю тему було писано-переписано... Домагаючись вирішення низки найважливіших поточних проблем — стовідсоткової сплати за вугільну продукцію, погашення дебіторської і кредиторської заборгованості, уряд повинен обгрунтувати шляхи розвитку як усього ПЕКу, так і вугільної промисловості зокрема. Ми ще не маємо стратегії структури енергобалансу країни. Судіть самі. Газ уже сьогодні не найефективніше паливо за ціною. Вугілля вітчизняних виробників може бути дешевшим і відповідати вимогам за якістю. Інша річ, сьогодні слід чітко знати, з чого починати, щоб завтра наше вугілля стало дешевше за імпортне.

Але швидко цю проблему вирішити неможливо. Потрібна копітка, грамотна робота. І тільки політики-популісти можуть давати обіцянки поліпшити ситуацію за півроку — за рік. Подібні заяви вважаю надто несерйозними.

Наприклад, минулого року Кабінетом Міністрів було прийнято програму розвитку та фінансового оздоровлення підприємств вугільної промисловості, але до її послідовної реалізації практично не приступили. Не стали для органів виконавчої влади документами дійсно державного значення й інші ними ж затверджені рішення, які повинні підлягати безумовному виконанню. Більше того, протягом тривалого часу «програми» використовувалися на різних рівнях тільки як інструментарій досягнення політичних цілей.

Мені уявляється абсолютно правильним, що уряд, кваліфікована команда Міністерства палива і енергетики на чолі з Сергієм Єрмиловим, глави адміністрацій «вугільних» областей прагнуть розробити концептуальні підходи до розвитку вугільної промисловості. Та чи можна розпочинати цю справу не із серйозної, копіткої роботи, що консолідує всі політичні сили, включаючи профспілки, керівників, підприємців, а із заяв про те, що у вугільній промисловості панує тіньовий сектор, що це найбільш корумпована галузь. Я, природно, не можу стверджувати, що всі наявні ресурси сьогодні використовуються ефективно, що в галузі немає місця економічним злочинам, недбалості, зрештою, просто безграмотності. Однак говорити про «саботаж», за допомогою якого регіональні клани намагаються поставити на коліна уряд, можуть тільки люди мало обізнані або такі, що роблять це з певною метою. Тому потрібно не тільки проголошувати добрі справи, але й наближати їх спільними діями трудових колективів, керівників усіх рівнів.

— Чи можна сьогодні спиратися в цьому на співробітництво з облдержадміністраціями?

— В цьому нами було накопичено дуже хороший досвід. Спільно з керівництвом Львівської та Волинської областей свого часу було наведено порядок у соціальній сфері Львівсько-Волинського басейну, ефективно запрацювало об’єднання «Волиньвугілля». За участю Донецької облдержадміністрації утворилася компанія «Добропольвугілля», завдяки чому видобуток збільшився в 2,5 раза. Плідно співпрацюючи з владою Дніпропетровської області, стало на ноги «Павлоградвугілля», було введено в дію сучасну за всіма параметрами шахту №6-42.

— З деяких публікацій випливає, що ви є противником аукціонного продажу коксового вугілля. В чому причина такої позиції?

— Почнемо з того, що ще на початку 1998 року з метою визначення шляхів формування ринків вітчизняного вугілля розпорядженням Кабінету Міністрів було створено робочу групу кваліфікованих фахівців, яку я очолював. Головним результатом її роботи став висновок про необхідність створення вугільної біржі. Було визначено відповідні принципи, механізм біржової торгівлі, умови проведення торгів, передбачено захист державних інтересів. Рішення, запропоновані робочою групою, були затверджені двома постановами уряду. Створена державна акціонерна компанія «Вугілля України», головним завданням якої є запровадження аукціонів на вугільну продукцію. Мінвуглепром відразу ж приступив до їх поетапної підготовки. І якщо ми сьогодні говоримо про запровадження аукціонів на вугілля, то це і є результатом проведеної тоді роботи. Інша справа, що сьогодні дії керівництва мають бути вивірені, враховувати зміни ситуації у зв’язку з початком етапу приватизації, передачі шахт в управління. Треба також врахувати статичність ринку вугільної продукції, а також досвід та наслідки проведення нафтових і газових аукціонів.

— Що, на ваш погляд, повинно стати головним, основоположним принципом стратегії розвитку галузі?

— Логіка бізнесу є такою, що мільйони інвестуються в розвиток (у даному випадку — видобування коксового вугілля) тільки в тому випадку, якщо є зацікавленість у товарі, що отримується. Годі уявити собі, щоб приватний капітал розвивав «Мінвуглепром» без бажання одержати прибуток. І той, хто називає це «пилососом», просто не розуміє сенсу ринкових відносин. Сьогодні важливо порозумітися з потенційними інвесторами, погодити з ними шляхи покриття дефіциту державної підтримки шахт, створити привабливі правила гри. Водночас, щоб попередити можливі негативні наслідки, необхідно додати процесу переходу шахт на нові форми господарювання цивілізованого характеру, поставити його в умови і підпорядкувати правилам, виробленим державою. Зрештою, шахти повинні належати тільки тим, хто кревно зацікавлений у процвітанні як галузі загалом, так і вугільних регіонів нарізно.

Головним принципом стратегії, на мій погляд, має стати формування ядра, перспективної групи шахт, які забезпечать народне господарство країни економічно ефективними обсягами конкурентоспроможного вугілля. Такий підхід дозволить водночас створити цивілізовану програму реструктуризації (зокрема закриття шахт) на перспективу. Її метою повинна стати, крім іншого, концентрація наявних фінансових можливостей на повному завершенні ліквідаційних робіт, що вже виконуються. Вдумайтеся в цифри — сьогодні у стадії закриття знаходяться 82 шахти і розрізи, на наступний рік передбачено зупинити ще 25. Однак, починаючи з 1996 року, роботи по закриттю було профінансовано тільки на третину. Чи це не причина екологічних катастроф у Стахановському і Центральному районах Донбасу, життєвих трагедій не тільки шахтарів, їхніх сімей, але й багатьох інших людей, які живуть у шахтарських містечках? І з огляду на енергетичну безпеку не можна штучно створювати ситуації, коли на зміну потужностям, що вибувають, не вводяться нові. Важливо глибоко вивчити це питання, визначити більш досконалі критерії віднесення шахт до безперспективних. Державне і громадянське значення рішень про закриття шахт повинні попереджати будь-які спекуляції щодо цього питання і грунтуватися тільки на висновках фахівців. І, зрештою, я хотів би сказати наступне. Шахтарі — це люди, які оточують мене все моє життя. Нерідко дехто уявляє їх собі тільки як силу, здатну «примусити» поважати свою працю. Для мене ж це «своєрідне братство», яке, попри всі труднощі, щодня спускається глибоко під землю, щоб у найтяжчих умовах забезпечити нас теплом і світлом. Ще зовсім нещодавно шахтарів називали «гвардією праці» — і це були не просто слова. Про престижність шахтарської праці дбала вся країна. А сьогодні за рівнем зарплати шахтарі на 18-му місці. Сьогодні грошей не вистачає не те що на формений одяг — на спецовки, рукавиці, засоби індивідуального захисту... Країна в несплатному боргу перед родинами загиблих, інвалідів, яким доводиться довго чекати регресні виплати. І цей борг необхідно повертати, зокрема й турботою про налагодження сучасної системи управління вугледобувними підприємствами, здатної забезпечити шахтам ефективність, а шахтарям та їхнім сім’ям — гідне життя. дам, що укладалися спонтанно, прийшли довгострокові зв’язки з великими фінансово-промисловими компаніями — інвесторами, покликаними забезпечити сталий розвиток шахт. І це в умовах фінансової кризи 1998 року, падіння світового ринку металів. Ми усвідомлювали, що така форма господарювання — тільки перший крок в організації ринкових відносин, але, погодьтеся, побудувати взаємовигідні зв’язки з кількома такими компаніями, на відміну від сотень, державі набагато легше. До речі, термін-схема «вугілля—кокс— метал», що часто вживається сьогодні в пресі, не є чимось новим для економіки. До її реалізації вугільні і металургійні «генерали» прагнули вже давно, а вченими прораховувалися можливості створення міжгалузевих об’єднань. Про це можна було прочитати в економічних виданнях ще 70-х років. Реальне запровадження в 1999—2000 роках дало негайну віддачу — виросли обсяги видобутку вугілля і продуктивність праці, рівень оплати коксового вугілля «живими» грошима досяг ста відсотків. Своєчасно стала виплачуватися поточна заробітна плата, а головне, почало здійснюватися поступове технічне переозброєння основних технологічних процесів вугледобування.

Взяти хоча б холдингову компанію «Краснодонвугілля». Адже саме на її шахтах вирували найбільші політичні пристрасті. Думаю, громадськість ще пам’ятає, як справедливі, по суті, шахтарські акції було використано певними колами для спроб політичної дестабілізації країни... А з минулого року в Краснодоні почала виконуватися регіональна програма технічного переозброєння технології вугледобування

При цьому треба залишатися реалістами і пам’ятати, що проголошувати гасла про стовідсоткову оплату легше, аніж їх реалізовувати. Мені здається, що саме накопиченням знань про фактичний стан справ в економіці можна пояснити рішення уряду про поновлення заліків у системі підприємств ПЕК, за заборону яких він відчайдушно боровся на початку року. На мій погляд, важливо лише, щоб такі схеми були прозорі і впорядковували саме раціональні взаємовідносини. Все інше — лише сьогочасна політична риторика. Перехід від товарообміну до грошових платежів обіцяє бути тривалим, оскільки багато в чому залежить від темпів реструктуризації економіки країни загалом.

Водночас необхідно всіляко класти край і викорінювати будь- які елементи антиринкової адміністративної системи ручного управління в ПЕК, що стало таким поширеним явищем останнього часу.

— Чи може «енергетична» складова вугільної промисловості становити інтерес для приватного бізнесу?

— Природно. Підприємці не можуть не розуміти, що інтерес енергетиків до вугілля буде стабільним і буде навіть зростати, а це означає збереження ринку. Навіть у Росії — країні, багатій на газ і нафту, — останнім часом готується переведення деяких електростанцій з газу на вугільне паливо.

— Зрозуміло, що після остаточного формування платоспроможного ринку енергетичного вугілля бізнес у цій сфері дасть істотні прибутки. Але сьогодні вугільна галузь потребує дотацій. Шахтарі, пікетуючи Верховну Раду, вимагають виділення більших, державні дотації галузі — це не подачка і навіть не одноразова допомога. Такою повинна бути державна політика, спрямована на забезпечення енергетичної безпеки країни. Але нам, природно, не варто сподіватися, що в бюджеті раптом знайдуться багатомільйонні кошти на розв’язання всіх проблем.

— Глухий кут?

— Суми, яких бракує, можуть дати недержавні інвестори. Важливо тільки, щоб були чітко визначені джерела, необхідні обсяги і, що найголовніше, розроблений механізм, нормативно-правова основа дійсного їх залучення в галузь. Зрозуміла, прозора і, ясна річ, не фіскальна процедура передачі вугледобувних підприємств в управління, концесію. Приватизація повинна залучити тих, кого сьогодні відносять до серйозних вуглетрейдерів, показати їм, що перехід до рангу власників, робота на перспективу — це економічно вигідно. А це, в свою чергу, дасть реальні гарантії забезпечення енергетики якісним паливом, створення нових, продуктивніших робочих місць, віру в те, що світло і тепло будуть у наших будинках постійно.

— Ефективне роздержавлення вугледобувних підприємств передбачає наявність і прихід до управління висококваліфікованих фахівців ринкової економіки. Але якраз саме їх у галузі, судячи з міри шуму, і не вистачає.

— На жаль, кадрова проблема у вугільній промисловості справді стоїть дуже гостро. На шахтах працює багато класних фахівців, як кажуть, «технарів». Проте ефективне вирішення завдань галузі вимагає залучення фінансових менеджерів, маркетологів, застосування нової