Що робити?

Декому, з тих, хто віддає перевагу телевізору, може здатися, що позачергові чергові вибори вирішать усі питання і країна, нарешті, заспокоїться. Парадокс же в тому, що вибори питань не вирішать, а країна, на відміну від своїх політиків спокійна.

Вибори майже взагалі не були потрібні. Майже — тому, що тільки у випадку переконливої перемоги БЮТ вони будуть мати хоч якийсь сенс. Мається на увазі варіант, коли «контрольний пакет» акцій буде належати БЮТ та цей блок спроможеться створити таку конституційну більшість, яка унеможливить подальше блокування роботи парламенту шляхом відмов від мандатів депутатів. В будь-якому іншому випадку збережеться штучна ситуація «політичного» розколу країни при будь-яких коаліційних форматах, а значить і подальшу невизначеність вищого керівництва країни щодо її можливих шляхів розвитку.

Існує думка, що народ, як і в 2004 році вийде з акціями протесту. Навіть майдани знову займають.

Парадокс в тому, що громадяни, на словах виступаючи на захист «своєї» політичної сили, насправді не стануть захищати цю політичну силу: певну — ландскнехтову — частину народу вже «розбестили» грошима, перевозячи її до Києва на участь у «своїх» акціях, а певну — ідейну — частину, як це тепер говориться, «кинули» після відомих «помаранчевих» подій. Чомусь думається, що грошики на перманентні політичні акції непримиренні політичні супротивники на вітер кидати не стануть.

А ситуація двовладдя, а точніше, «пореформеного конституційного» тривладдя буде «тиснути» на політичну свідомість «верхів».

«Обирання» керівників і, навіть, «губернаторів» знизу? Народу нічого не дасть. Найближчий керівник буде, як, власне, і завжди, кивати нагору; а на горі, сучасні Васісуалії Лоханкіни, надувши щоки, будуть важно розмірковувати щодо глобальних проблем, відправляючи відписки вниз для розбирання. Так було, так і є. Крім того, практика «спускання» місцевого керівника згори з подальшим «затвердженням» унизу накріпко закріпилась у свідомості «низів» ще з часів колишнього СРСР.

Питання лише в тому, скільки часу може продовжуватись український варіант перманентних установчих зборів під виглядом виборів та універсалів.

Навіть цікаво: караул не втомився?

Маємо не демократію, маємо звичайнісінький базар. До того ж — безвідповідальний базар, телевізійний базар у прямому ефірі. Усі, без виключення, політики, майже цілодобово присутні в усіх передвиборчих заходах.

Всіх цих політиків вже скільки разів бачили, чули та читали...

«Show must go on».

І хочеться запитати на цьому базарі: «У вас єсть точно такой жє, но с хорошєй рєпутацієй?»

— Нєт?

— Будєм искать...

Все те, що відбувається зараз можна охарактеризувати як охлократичне прикриття олігархічного режиму правлення: розбиваються наметові містечка, розгортаються пересувні сцени, залучається натовп для нібито «народного» прикриття жадоби влади.

Це досить легко перевірити. Досить скористатись методом загальновідомого рішення Соломона — розрізати дитину навпіл.

Певен, що жодна партія не буде заперечувати, що любить Україну, наче рідну дитину.

Пропоную вибори, які безперечно, треба проводити, вважати ІНДИКАТИВНИМИ. Тобто, всі депутати від всіх партій, які пройдуть в парламент, зберуться тільки на перше засідання Верховної Ради, припинять повноваження Ради минулого скликання та не будуть більше збиратися, створивши умови для законних підстав розпущення новообраної Ради. Зрозуміло, що партії, які, насамперед, люблять себе у владі рішуче відмовляться від цієї пропозиції, чим покажуть народу справжє своє обличчя. Ніякі «говорильні» обгрунтування не повинні сприйматися серйозно.

Президент, який, відверто кажучи, не користується загальнонародною підтримкою, повинен подати у відставку та перед тим ввести в дію «путинський» варіант передачі влади невідомому широкому загалу політику.

Вибаче — ЛЮДИНІ.

Людині, репутація якої не заплямована участю в ніяких сучасних політичних акціях. Людині, яка рішуче поведе країну по шляху розвитку та процвітання, керуючи технічним тимчасовим урядом.

Точаться дискусії щодо напрямків цього шляху: промосковський чи прозахідний.

Відзначимо: напрямок цього шляху — проукраїнський, але з основною орієнтацією на західні цінності при збереженні усіх добросусідських відносин.

Цінностей східного напрямку Україна скуштувала, видається, достатньо.

ХАМСТВО ВЖЕ НАБРИДЛО!

ВЕЛИЧЕЗНИЙ БЮРОКРАТИЧНИЙ АППАРАТ НАБРИД!

Вибачте, але не хочеться більше: «Сапогами по мордє...»

Нам би нашого Рузвельта...

Політологи, звісно, можуть закинути версію цивілізованої піночетизації суспільства. І, хоча це не так, але це все ж значно краще сталінізації оного.

Економічний напрямок.

Зараз тільки і чути: економіка, зростання, інвестиції...

Замість всього цього потрібно лише створити (хоча б на заміну збільшеної кількості віце-прем’єрів та заступників міністрів) Міністерство впровадження винаходів. І все.

Завдання цього Міністерства: винахіднику платити за реєстрацію винаходу і всіляко впроваджувати зареєстрований винахід. Заохочення прийому всіх виникаючих ідей в країні. Тобто, задіяти наявний бюрократичний аппарат на результат, а не не на добре задокументовану відсутність результату.

Оце і є головні інвестиції України: закладення власної потужної інтелектуальної бази. Народ допоможе.

В іншому випадку, випадку загрози перманентної політичної бодяги, не виключено введення в дію сценарію, який був описаний в романі «Сім днів у травні» Флетчера Нібела та Чарлза Бейлі.

А я, про всяк випадок, піду перечитаю «Шість днів Кондора» Джеймса Греді.