Що робитиме з Україною президент Лужков
Більш аніж переважна більшість тих, хто підтримав «Великий договір», розглядали його, принаймні на словах, як крок до возз’єднання росіян, українців і білорусів. Програма-максимум — зібрати їх усіх у єдиній державі, програма-мінімум — залучити Україну до російсько-білоруського союзу.
Мабуть, лише усвідомлення обмеженості економічних, військових і зовнішньополітичних ресурсів Росії змушує її політиків визнавати Україну — але до пори до часу. Тільки-но РФ поверне собі хоча б частину колишньої величi, першою, проти кого вона буде повернута, стане Україна, себто Малоросія. Ні про який термін давності в цьому випадку і мови бути не може. Питання про возз’єднання може бути поставлено через 10, 50 — та хоч через сто років! Постало ж воно в середині XVII століття після чотирьох століть роздільного існування Русей, які, до речі, тоді різнилися незрівнянно більше, аніж тепер, після 350-літнього варива в одному казані.
У тій або іншій формі воно може з’явитися на порядку денному вже через півтора роки — після президентських виборів у Росії (не виключено, що і раніше, через півроку — після аналогічної події в Україні). Два з п’яти кандидатів, які мають зараз найбільші шанси на перемогу — Лужков і Лебедь — виступили проти договору. Як мінімум один з них, Юрій Лужков, прийшовши до влади, не виключено, заявить про вихід з нього або викрутить руки конституційному суду з метою домогтися визнання документа таким, що суперечить основному закону РФ. Зрозуміло, що Київ не може не враховувати такий несприятливий прогноз і вже зараз має вибудовувати «лінію оборони». Для цього необхідно посилювати західний вектор у зовнішній політиці. Однак будь-який найменший крок України у бік США, Європи, НАТО відтепер буде роздуватися Лужковим до рівня події, рівноцінної ледь не оголошенню війни Росії. Московському меру важливий тепер будь-який аргумент, навіть притягнутий за вуха, для того, щоб довести правоту своєї різко негативної позиції щодо «Великого договору»: говорив же він, що його ратифікація дасть Києву путівку в НАТО. Тому тепер і треба мобілізувати всю пропагандистську машину на створення образу України як ворожої Росії держави. Антиукраїнська кампанія Лужкова спонукатиме Україну до профілактичних заходів на випадок його приходу до влади, а мер кожний такий крок Києва стане використовувати для аргументації бiльш жорстокого підходу до України — от і замкнене коло.
Завдання це для Лужкова досить легке. Критерієм дружності для Росії є повне їй піддакування на міжнародній арені й одностороння гіпертрофована зовнішньополітична орієнтація на Москву. Все, що виходить за ці рамки, — вже ознака ворожості, з точки зору середньостатистичного російського політика. Ну про що далі говорити, якщо навіть дуже часті зустрічі Леоніда Кучми з Олександром Квасьнєвським викликають ревнощі Москви! Еталон друга — наїжачений на весь світ Лукашенко, і Мілошевич, котрий, подібно землетрусу, вже десять років струшує Балкани.
Втім, існує й інший сценарій поведінки Лужкова щодо України. Програна ним кримська кампанія дозволить президенту Лужкову (якщо він, звісно ж, ним стане — що далеко не очевидно) вести діалог з Києвом ніби з чистого листа, посилаючись на те, що в лютому 1998 року севастопольська сторінка була перегорнута всупереч його, меровому, бажанню. Він зробив усе, що міг, аби залишити Севастополь за Росією, але тепер поїзд пішов, і відносини потрібно будувати з урахуванням цієї тяжкої втрати. Є, до речі, деякі підстави вважати, що Лужкова стали непокоїти українофобські риси у його власному образі, і він зізнався, що в матчі «Реал» — «Динамо» уболівав за останнє, як за «нашу» команду. Однак відомо, що для росіян всі українці, за винятком «ополячених» галичан — «наші».
Яка лінія з двох названих переважить, зараз сказати важко: дуже вже багато невідомих, із них як мінімум три ключові — жовтень-99 (президентські вибори в Україні), грудень-99 (думські вибори в РФ), липень-2000 (президентські вибори в Росії). Попереду — туман. Цікаво, яку картину побачимо, коли він розсіється.
