Що таке соціальний капітал?

Як «День» уже повідомляв у суботу, в Києві вперше з публічною лекцією виступив доктор Френсіс Фукуяма, директор програм міжнародного розвитку в Університеті ім. Джона Хопкінса. Політолог Френсіс Фукуяма належить до числа найбільш неординарних аналітиків Сполучених Штатів. Він входив до штабу планування Державного департаменту в бутність Рональда Рейгана й Джорджа Буша-старшого. Після книги «Кінець історії», що викликала інтерес у всьому світі, в Німеччині нещодавно з'явився його останній твір «Будівництво держав, виклик світовій політиці». В Україні він виступив на запрошення Фонду Віктора Пінчука й Консорціуму Економічної освіти й досліджень у зв'язку з реалізацією спільного проекту — створення Київської школи економіки.

Пропонуємо вашій увазі текст лекції Френсіса Фукуями.

Я дуже радий бути тут, в Україні. Це мій перший візит до цієї країни, яка подає великі надії. Я відчув чудову гостинність українців. Отже, я хочу привітати Консорціум економічної освіти та досліджень, i побажати успіхів київській Школі економіки. Я вважаю, що ідея її створення була просто чудовою, саме з тих причин, до яких я повернусь наприкінці своєї промови. Тож, я щиро бажаю вам усього найкращого!

Я вважаю, що тема моєї сьогоднішньої промови є особливо важливою для посткомуністичних держав. Це питання соціального капіталу та його продукту — суспільної довіри. Я трохи соромлюся говорити про соціальний капітал в аудиторії, де так багато економістів, тому що економістам завжди трохи важко зрозуміти таку концепцію, яка: a) не має узгодженого визначення та б) яку надзвичайно важко вимірювати. Майже десять років тому я був на конференції, присвяченій соціальному капіталу, що була організована Світовим Банком. На конференції були присутні Кен Ерроу та Роберт Соло. Спочатку проходили виступи та обговорення, а потім, наприкінці конференції, Роберт Соло, який за фахом є економістом, з дуже сумним обличчям зауважив: «Знаєте, я розумію, що це дуже важлива проблема економічної науки. Але я просто запропонував би вам обрати іншу назву, ніж «соціальний капітал». Оскільки, коли йдеться про інші види капіталу, я розумію: що це, як це вимірюється — та знаю, як представити це у економічних моделях. Отже, чому Ви не можете назвати це «суспільними стосунками», або трохи інакше?» Та, на мою думку, це віддзеркалює той факт, що термін «соціальний капітал» являє собою спробу застосувати економічну метафору для позначення певного явища, яке насправді є дуже складним. Але, незважаючи на це, на мій погляд, надзвичайно важливим було розуміння сучасного економічного життя.

Я надам своє визначення соціального капіталу. Вважаю, що соціальний капітал — це норми, неформальні норми або цінності, які роблять можливими колективні дії у групах людей. Це може бути як мала група, що складається із двох друзів, які, наприклад, допомагають один одному переїхати на іншу квартиру, або велика група, скажімо, корпорація, або у деяких випадках суспільство в цілому.

Можливо, першим, хто звернув увагу на соціальний капітал, був великий філософ Алексус де Токвіль, французький аристократ, автор книги «Демократія в Америці», гадаю, одної з найкращих аналітичних робіт, присвячених американському суспільству.

Він не використовував термін «соціальний капітал». Але, відвідуючи Сполучені Штати Америки у 30-х роках XVIII сторіччя, він помітив, що американці застосовують тe, що він назвав «мистецтвом об'єднання». Тобто, він відчув, що, на відміну від співгромадян у його рідній Франції, американці можуть об'єднуватися у різноманітні добровільні товариства: літературні клуби, релігійні товариства, групи боротьби з рабством. Це дозволяло об'єднати дії слабких людей та, на його думку, було надзвичайно важливим для успіху американської демократії. За його висловленням, то була «школа демократії», або, як міг би сказати економіст, соціальний капітал у такій формі створив додаткові моральні норми, які уможливили демократію. Та саме таке розуміння сутності проблеми слугувало певною основою для більш ґрунтовного її осмислення іншими вченими протягом декількох останніх десятиліть.

СФЕРИ ЗАСТОСУВАННЯ

Можливість неформального співробітництва має велике значення для економіки, політики та суспільства в цілому. Я лише коротко охарактеризую ці сфери його застосування. Звичайно, що у сфері економіки люди можуть співробітничати, застосовуючи формальні правила, контракти, правове регулювання в цілому, яке ми вважаємо дуже важливим у системі формальних правил, що створюють можливості для співробітництва між людьми. З іншого боку, якщо люди є чесними, вони користуються певною взаємністю та не діють безпринципно, коли мають таку можливість. Це суттєво знижує рівень так званих операційних витрат. Через це загальні витрати на ведення бізнесу знижуються. Також це має позитивний вплив на економіку та покращує здатність людей співробітничати у якості підприємців, для вирішення проблем i для життя в цілому. Та навіть в умовах найрозвинутішого правового суспільства, наприклад, у Сполучених Штатах, існування суспільної довіри, на мою думку, досі має вирішальне значення з причин, до яких я повернуся трохи пізніше. У політичному житті ця можливість співробітничати у рамках правового суспільства, знов- таки, має вирішальне значення для того, щоб демократія насправді була дієвою. Я вважаю, що тут, в Україні, ми можемо знайти свідчення цього явища. Оскільки саме така здатність співробітничати у політичних об'єднаннях, групах, що об'єднані спільними інтересами, неурядових організаціях, засобах масової інформації, профспілках та інших формах організацій забезпечує чесність уряду. Якщо демократичний уряд не контролюється зовнішніми групами та зовнішніми державними структурами, у нього насправді немає мотивації для того, щоб не бути корумпованим, відгукатися на побажання громадян тощо. Та я вважаю, що однією з надзвичайно приємних несподіванок початку цього XXI сторіччя є те, що громадянське суспільство, яке, на думку багатьох людей у Сполучених Штатах, було відносно пасивним в Україні, раптом активізувалося у період помаранчевої революції. Це спричинило дуже важливий вплив на якість демократичного уряду, дуже суттєво підвищуючи вимоги до його відповідальності та, звичайно ж, до можливості зробити його більш прозорим.

Нарешті, соціальний капітал має важливі напрямки застосування у самому суспільстві. Саме соціальний капітал дозволяє соціальним групам, церквам, неурядовим організаціям надавати послуги — у галузі освіти, охорони здоров'я, та забезпечувати всі види соціального захисту для решти суспільства, без потреби звертатися безпосередньо до урядових структур. Зокрема, у Сполучених Штатах, багато соціальних послуг не перебуває у компетенції держави. Одна з причин того, що Сполучені Штати мають відносно мало державних програм соціального забезпечення порівняно із Західною Європою, полягає у тому, що велика кількість соціальних послуг надається безпосередньо іншими частинами громадянського суспільства. Таким чином, існування соціального капіталу є дуже важливим в усіх цих вимірах.

Однак, на жаль, це не завжди так. Наприклад, пригадаємо одне із широко відомих досліджень, присвячених регіону з низьким рівнем соціального капіталу, яким завжди була Сицилія та південні області Італії взагалі. Великий політолог Едвард Бенфілд у дослідженні, присвяченому маленькому місту на півдні Італії 50 – х років XX сторіччя, аби описати існуючі там соціальні норми, вигадав термін «аморальна сімейність» («amoral familism»). Він зазначав, що існує певна спільна норма, якої дотримуються люди. Її можна сформулювати приблизно так: «Ти маєш співробітничати лише із членами своєї основної родини та намагатися використовувати всіх інших. Оскільки, якщо ти першим не будеш використовувати їх, то вони будуть робити це з тобою.» Та він помітив, що у селі, дослідження якого він проводив, було практично відсутнє громадянське суспільство, добровільні об'єднання будь-якого типу, на відміну від північних областей Італії, де існувало набагато більше таких груп.

Отриманий емпіричним шляхом факт щодо причин різниці у продуктивності праці, яка спостерігається в південних та північних областях Італії протягом багатьох років, був дуже добре задокументований Робертом Патнемом із Гарвардського університету. У багатьох відношеннях, вплив соціального капіталу, який останніми роками поширюється у різних частинах світу, можна проілюструвати великою кількістю прикладів. Наприклад, це можна спостерігати в Азії, оскільки усі країни Східної Азії дуже стрімко розвиваються протягом останніх декількох десятиліть. Однак природа цього зростання у різних частинах Східної Азії, на мою думку, є зовсім різною, саме через різні елементи соціального капіталу. Як правило, ми сприймаємо цей регіон як однорідний конфуціанський культурний регіон. Однак насправді це не так. Наприклад, Японія, на мою думку, з цієї точки зору абсолютно відрізняється від Китаю. Я вважаю, що в Китаї сутність соціальної системи конфуціанства полягає, у своїй основі, в певній ідеології щодо родини, згідно з якою зобов'язання та взаємні стосунки між членами групи, об'єднаної родинними зв'язками, є більш важливими, ніж зобов'язання перед безособовою владою, якою є держава. Так, наприклад, у традиційному китайському суспільстві, якщо ваш батько вчинить злочин, поліцейські постукають у ваші двері та запитають: «Де твій батько?» — кожний, хто дотримується традиційної філософії конфуціанства, скаже: «Не видавай свого батька, бо зобов'язання перед батьком важливіші за зобов'язання перед державою.» Дуже цікавим є вплив цього явища на організацію підприємств у Китаї, оскільки у частинах Східної Азії, в яких існує вільний ринок — а саме, у Гонконгу, Тайвані та тих частинах Народної Республіки Китай, де були проведені ринкові реформи, більша частина підприємств є сімейними підприємствами. Звичайно, сімейні підприємства є джерелом бізнесу та підприємництва майже у будь-якому суспільстві. Але дуже цікавий факт, який стосується цих регіонів Китаю, полягає у тому, що ці підприємства залишаються сімейними підприємствами за формою, навіть якщо вони зростають. Наприклад, у Гонконгу протягом тривалого періоду з 50-х до 90 – х років XX сторіччя середній розмір фірми, що вимірюється кількістю співробітників, фактично знизився. Причина цього полягає у тому, що у цій системі культурних цінностей сімейному підприємству досить важко приймати інших членів, яких наймають на роботу лише завдяки їх професійним та управлінським здібностям, і довіряти цим людям, замість того, щоб просто наймати родичів, яким можна довіряти з причин, коріння яких слід шукати в національній культурі. Отже, наприклад, у третьому поколінні китайської родини бізнесменів діти йдуть вивчати історію культури або щось інше. На цьому етапі сімейне підприємство, замість того, щоб об'єднатися у ієрархічну структуру управлінців із професійною системою керування, розпадається, та його замінює інший сімейний бізнес, який піднімається знизу. Це не означає, що економіка Китаю не може зростати; але промислова структура цього регіону є сприятливою для фірм порівняно малого масштабу. У Японії існує абсолютно інша ситуація. Японія ніколи не була суспільством із конфуціанською системою цінностей. Отже, зобов'язання, які японці відчувають до безособових державних органів влади, завжди є важливішими, ніж зобов'язання перед родиною. Тому у такій ситуації, коли ваш батько вчинив злочин та поліцейські хочуть знати, де він, у японському суспільстві ви зрадите свого батька, тому що ваші зобов'язання перед державою важливіші за зобов'язання перед родиною. Та, з моєї точки зору, однією з причин, завдяки якій Японія на порівняно ранньому етапі індустріалізації змогла створити корпорації дуже великого масштабу, якими управляли ієрархії професійних менеджерів, було насправді глибоко вкорінене в японській культурі негативне ставлення до непотизму (кумівства). Це полягало у тому, що компанію не віддавали своїм дітям замість того, щоб приймати на роботу людей, яких обирають завдяки їхнім професійним якостям. Та саме через це у процесі індустріалізації у Японії виникли такі гіганти як «Міцубіші», «Міцуї», «Сумотомо», які виросли з невеликих сімейних підприємств, та вже наприкінці XIX сторіччя були великими компаніями з ієрархічною структурою управління. Цей контраст між Японією та Китаєм відтворений у багатьох інших частинах світу. Якщо, наприклад, ви поїдете у Латинську Америку (а я роблю це досить часто), ви зрозумієте, що в економіці практично кожної країни Латинської Америки від половини до двох третин національного валового продукту контролює група компаній, які перебувають під контролем 10, 20 або 30 провідних родин. Та знов, як і у Китаї, ви побачите особливу структуру промисловості, де існують конгломерати, що займаються різним бізнесом, без будь-якої очевидної взаємодії поміж собою. Наприклад, це може бути туристичне агентство, сталеливарна компанія та підприємство роздрібної торгівлі — їх всіх буде об'єднувати не певна економічна логіка, а те, що ними володіють різні члени великої родини. Ця промислова структура пустила дуже глибоке коріння у політичну структуру. Ті ж самі компанії, як правило, проводять у цих суспільствах досить олігархічну політику.

Я вважаю, що це одна з причин високого рівня корупції серед посадових осіб у багатьох країнах Латинської Америки. Наприклад, бразильці кажуть, що одні моральні норми існують для родини, а інші для вулиці. При цьому рівень моральності, що людина виявляє стосовно людей, яких вона не знає, відрізняється від того, як вона ставиться до членів власної родини. Та саме з цієї причини у Бразилії, особливо у її бідних північних регіонах, існує ця фатальна комбінація сімейного олігархічного бізнесу та дуже корумпованих політиків цієї частині Латинської Америки. Таке явище повторюється та приймає різні форми у різних частинах світу. У Китаї групи, об'єднані родинними зв'язками, є надзвичайно великими. У мешканців півдня Китаю можна отримати інформацію про ряд поколінь, оскільки люди відстежують своїх предків — до єдиного спільного предка — величезну кількість поколінь. І завдяки цьому можна робити свій вибір з великого резерву робочої сили. У мешканців південних областей Італії співробітництво не виходить за межі основної родини, і тому являє собою надзвичайно обмежений можливий різновид суспільного співробітництва.

На такі спостереження щодо культурної різниці у організації промисловості можна відреагувати просто: «Це — несучасні суспільства. У них не розвинуте сучасне правове регулювання, тоді як організація кожного сучасного суспільства базується на формальному комерційному коді та судовій системі. Для ведення бізнесу ви не повинні покладатися на своїх двоюрідних братів та сестер, родичів та шкільних друзів.» Я вважаю, що великою мірою це правда. Одне з великих перетворень, яке ми намагаємось здійснити у процесі розвитку — це встановлення набору формальних правил, які роблять ділові стосунки прозорими, а також роблять відносини між громадянином та урядом відповідальними та прозорими тощо. Тому ми не оспорюємо той факт, що у багатьох аспектах ми хочемо замінити соціальний капітал формальними інститутами. Однак навіть у Сполучених Штатах, навіть у високотехнологічному постіндустріальному суспільстві можна побачити результати впливу соціального капіталу, які сприяють певним видам підприємницької діяльності. Анна Лі Саксініан, яка є викладачем Відділення містобудівного проектування у Барклі, провела дуже цікаве порівняльне дослідження розвитку Силіконової Долини та району Шосе 128 у Бостоні. Вона, по суті, стверджує, що саме завдяки соціальному капіталу Силіконова Долина у Сполучених Штатах стала таким джерелом підприємництва, генератором інноваційних ідей, яким повною мірою так і не змогло стати Шосе 128.

Та причина цього була, насправді, дуже цікавою. Основою цього, перш за все, були не споріднені стосунки, а скоріше певна культура Району Затоки (Bay Area), де люди використовували, наприклад, те, що вони мали однаковий рівень освіти. Наприклад, попередником більшості компанії цього регіону, що спеціалізуються у галузі напівпровідників, є компанія під назвою «Fair Child Semiconductor». Отже, багато людей, які стали промисловими гігантами цього регіону, насправді були колегами. Багато хто з них разом вчилися на інженерному відділенні у Стенфорді або Барклі та мали дружні стосунки між собою. Але, думаю, будь-яка людина, яка знає, що таке програмні продукти з відкритим вихідним кодом, або яка знайома із загальною культурою Силіконової Долини, усвідомлює, що існує певна норма щодо взаємодії. Ця норма певним чином, можливо, походить з культури хіпі 60-х років XX сторіччя, та велика увага в цій культурі приділяється обміну цінною інтелектуальною власністю.

Існує відома історія, у якій задіяні компанії AMD та Intel, два гіганти у галузі виробництва комп'ютерних процесорів. Компанія AMD отримала певне капітальне обладнання на шість місяців раніше за Intel. Протягом декількох наступних місяців інженери розбирали цю машину на частини, задля того, щоб зрозуміти принцип її роботи. Та коли інженери компанії Intel отримали такі машини, вони просто пішли до своїх колег у компанію AMD та сказали: «Як ви приводите цю машину до дії?» Інженери з AMD розповіли їм про це. Отже, якщо ви подивитесь на цей факт у контексті раціональної моделі максимізації корисності, ви не побачите у цьому жодного сенсу. Ці компанії були абсолютними конкурентами. Тому в них не було ніякої причини надавати інтелектуальну власність своєму конкуренту. Але ж вони це зробили. Та причина, з якої вони це зробили, була пов'язана з існуючими нормами. Існувала певна норма щодо взаємного обміну... І знов, те саме полягає у основі операційної системи Linux. Усі ці програми свого часу надавалися безкоштовно, та всі ці коди ставали загальним надбанням через припущення, що ця норма взаємного обміну у кінцевому підсумку забезпечить переваги та допомогу, що була надана іншим людям, повернеться у формі інтелектуальної власності, яка буде легкодоступною для використання. Саксініан приводить аргументи на користь того, що це є основою. Ви знаєте, вважають, що компанії у Силіконовій Долині є надзвичайно розрізненими, та що там існують умови жорсткої конкуренції, але вона стверджує, що саме цей різновид соціального капіталу — обмін інтелектуальною власністю між інженерами — у довгостроковій перспективі, був одним із тих факторів, які сприяли розвитку Силіконової Долини.

У ПОСТКОМУНІСТИЧНОМУ СВІТІ ІСНУЄ ДЕФІЦИТ САМЕ НЕФОРМАЛЬНИХ НОРМ

Тепер, ми потрапили до іншої частини світу. Мені здається, що в усіх посткомуністичних країнах існує особлива проблема, пов'язана із соціальним капіталом та довірою, через спадщину марксизму-ленінізму. Марксизм-ленінізм був політичною системою, яка навмисно пристосована для виснаження соціального капіталу. Теорія полягала у тому, що партія та держава є центральною організаційною структурою всього суспільства, і що держава потім буде навмисно порушувати існуючі зв'язки, які утримують разом профспілки, підприємства, церкви, різноманітні приватні організації, та замінювати ці горизонтальні зв'язки між звичайними людьми вертикальним зв'язком між громадянами та самою державою, торкаючись навіть зв'язків у головному осередку суспільства — родині. Таким чином, ви можете пригадати Павлика Морозова... Здається, у Москві, як мені відомо, був пам'ятник — я не впевнений, чи досі він там є, чи досі він існує... Але подумайте про це. Павлика Морозова вшановували за те, що він здав свою родину НКВС. Отже, це ще один повчальний приклад того, що лояльність по відношенню до правлячої верхівки є більш важливою, ніж будь-який різновид вертикальної лояльності. На жаль, більшовики мали можливість культивувати такі норми протягом 70 років, та зруйнувати (існуючі)... Знаєте, передусім слід відзначити, що Російська Імперія у 1917 році, на мою думку, була відносно слабкою з точки зору соціального капіталу, порівняно з країнами Західної Європи. Те громадянське суспільство, яке тоді фактично існувало, було навмисно зруйноване у процесі комодитизації держави комуністичною партією. Отже, після падіння комунізму, у цій частині світу був набагато сильніший дефіцит соціального капіталу, i це мало різні прояви: наприклад, відсутність верховенства закону. У вас є офіційні правила, але, я думаю, будь- яка людина, що розуміє принцип дії правової системи, усвідомлює, що тут присутній надзвичайно важливий нормативний компонент. Якщо люди на верхівці судової та політичної ієрархії не керуються нормою, що каже: ти сам маєш підпорядковуватися закону — то ніхто на нижчих сходинках ієрархії не підпорядковуватиметься закону. Тому на надзвичайні складнощі, які виникали під час створення нормативної основи формальної системи у цій частині світу, великий вплив мало виснаження неформального соціального капіталу, тобто навичок співробітництва. Рівень злочинності (звичайної злочинності, мафії та вуличної злочинності), який зріс після падіння комунізму, на мою думку, був ще одним свідченням того, що єдиними засобами регулювання, які існували для людей у багатьох комуністичних країнах, були формальні репресивні заходи, що здійснювались поліцією. Та після того як цей апарат зник, у людей не було внутрішніх цінностей, завдяки яким люди хочуть бути законослухняними незалежно від того, чи спостерігає за ними поліція.

Дуже цікаво поглянути на суспільство із високим рівнем соціального капіталу, яким, на мою думку, є Японія. Японія є однією з найбезпечніших країн у світі. З точки зору звичайної злочинності вона є безпечною не тому, що є велика кількість поліцейських на душу населення, або багато драконівських покарань. Я вважаю, ця країна є безпечною великою мірою завдяки тому, що сусіди приділяють увагу однe одному та здатні встановити порядок на основі неформальних норм, не вживаючи офіційних примусових заходів. Вважаю, що у посткомуністичному світі існує дуже гострий дефіцит саме таких неформальних норм. У цьому полягає проблема. Є питання: що необхідно робити для того, щоб отримати більший соціальний капітал? Якщо цей аналіз проведений правильно, як слід розвивати ці норми та поновити певний рівень довіри між громадянами, з одного боку, та між громадянами й урядом, з іншого. На мою думку, це є однією з найскладніших проблем. Та я поясню вам, чому ця проблема є складною з точки зору державної політики. Соціальний капітал може створюватись у економічній системі. Якщо ви вивчатиме стандартний вступ до теорії ігор, ви будете знати, що у класичній дилемі в'язнів, за якими уважно спостерігають, рівновага Неша не створює оптимальних суспільних умов. А у так званій «дилемі в'язня, що повторюється», спостерігається поступова еволюція норми взаємодії. Простіше кажучи, все це означає, що у процесі звичайної взаємодії між людьми існуватиме власна зацікавленість кожного у розвитку норми щодо взаємодії, оскільки, у кінцевому підсумку, якщо ви пам'ятаєте про те, яка людина була чесною, це створює підґрунтя для суспільної довіри. Але умови, за яких таке спонтанне встановлення довірчих стосунків є можливим, є дуже специфічними.

Елеонора Остром у своїй книзі, призначеній спільним ресурсам, у різній формі зазначає, що цей принцип краще за все спрацьовує в маленьких співтовариствах, які є обмеженими, стабільними та порівняно однорідними відносно етносу, релігії та інших диференціюючих чинників. Тому спонтанне створення такої довіри не відбувається у різнорідних, великих співтовариствах глобального типу. З чим же залишаєтесь ви? Вважаю, ви залишаєтесь з відносно обмеженим набором засобів, які дозволяють збільшувати рівень соціальної довіри. Насправді, дуже велике значення має правильне розуміння ролі держави. Це пов'язано з тим, що роль держави може або зруйнувати соціальний капітал, або створити основу для соціального капіталу, залежно від ступеня або засобу її втручання у суспільство. Ми вже проходили такі ситуації, коли держава, яка забагато втручається у суспільство, руйнує соціальний капітал. Таким був весь досвід марксизму-ленінізму. Французька держава, що призвела до виникнення суспільства з низьким рівнем довіри, була іншим прикладом, коли централізований державний апарат приймав на себе надто багато функцій, які слід було залишити ринку або громадянському суспільству. Тому у довгостроковій перспективі це мало негативний вплив на можливість добровільного співробітництва між людьми. З іншого боку, відсутність держави, відсутність базових формальних правил, які надають такі базові суспільні блага, як безпека на вулицях або верховенство права, або відсутність набору формальних правил, на основі яких люди можуть взаємодіяти, також є дуже шкiдливою для соціального капіталу. Оскільки саме така сукупність формальних рамок, що обмежують людську поведінку, потім дозволяє спонтанно встановлювати довірчі стосунки та певні норми між людьми. Таким чином, мені здається, що правда полягає у тому, що соціальний капітал часто є результатам нераціональних чинників: спільної релігії, спільної етнічної приналежності, або, наприклад, спільного травматичного досвіду, який отримала певна нація, що породжує суспільство, в якому люди розуміють один одного та працюють один з одним тощо. Не можна використовувати це як питання державної політики. Але можна створити умови, за яких є кращі можливості для спонтанного створення довірчих стосунків.

Я не знаю, яким із цієї точки зору є становище України. Але, звичайно, позитивним моментом є те, що зараз у вас є активне громадянське суспільство, яке в дуже важливий момент політичного протистояння змогло привести український уряд до відповідальності. Та гадаю, що у довгостроковій перспективі... Знаєте, я вважаю, що це народження, це початок розвитку соціального капіталу у вашому суспільстві. Отже, я лише хочу підкреслити, що якщо вам потрібний більший суспільний капітал, підтримуйте його. Та ще я обіцяв повернутися до питання освіти. Останнє питання полягає у тому, що соціальний капітал нерідко є продуктом особливого типу освіти. Професійна освіта є не просто передачею певних фактів, знань та методик. Це також процес навчання моральним нормам, завдяки яким професійні стандарти є вищими за власні інтереси професіонала. Це i є свого роду визначенням професіоналізму. Я насправді вважаю, що одна з переваг, яку надає така вища освіта, полягає у тому, що вона культивує певні норми, які знов-таки стають важливим джерелом соціального капіталу. Та, мабуть, через це я знов повертаюсь до вашого проекту, до Консорціуму економічної освіти та досліджень (EERC) та до тієї гарної роботи, яку ви здійснюєте у процесі надання освіти новому поколінню професійних економістів України. Дякую вам.