Щиросерда дурниця чи ФСБ-шна провокація?

Ліворадикальні політики України та інтелігентська «тусовка», яка контактує з ними, скористалися маршем пам’яті вбитих у Москві 19 січня 2009 року російськими неонацистами адвоката Стаса Маркелова та журналістки Анастасії Бабурової для того, щоби проголосити намір встановити у Києві пам’ятник жертвам расистського насильства. Для цього збираються провести міжнародний мистецький конкурс із залученням до журі художників і мистецтвознавців. Організатори цієї акції передбачають шалений спротив із боку націоналістів різного ґатунку та бюрократії, але вважають, що йдеться про високоморальну дію, яка сприятиме моральному очищенню політики.

На мою ж думку, йдеться або про дурість, або про провокацію. А радше, про поєднання того й іншого, коли ліворадикальну інтелігентську публіку використовують, як то кажуть, «утемну» в дуже брудній політиці.

Cпершу погляньмо на ініціаторів цієї акції з політичного середовища. Це невеликі, але дуже галасливі і з гарними міжнародними зв’язками ліворадикальні активісти, котрі полюбляють крокувати вулицями під гаслом «Нет фашизму, нет капитализму!» Це гасло є дещо перефразованим лозунгом товариша Сталіна «Разгромить фашизм, свергнуть капитализм», під яким він проводив колективізацію й організовував Голодомор. Саме ця політична настанова, яка була програмною для партій Комінтерну, відкрила Гітлеру шлях до влади, оскільки головний удар комуністів, які намагалися на початку 1930-х вкотре вже розпалити революцію в Німеччині та всій Європі, був спрямований проти «соціал-фашистів» (тобто соціал-демократів). Ну, а далі Сталін відкликав це гасло й оголосив себе головним антифашистом...

Агов, де вони, марші нинішніх «антикапіталістів», присвячені пам’яті жертв ГУЛАГу та боротьбі проти всіх різновидів тоталітарного соціалізму, проти більшовизму й нацизму, фашизму й маоїзму? Немає й ніколи не було.

А от із націоналізмом вони борються невпинно, постійно ототожнюючи його з нацизмом, — і в цьому також продовжуючи сталінську лінію.

Відтак про моральність ця публіка мала б мовчати.

Тим більше, коли йдеться про подібні ініціативи.

Що, Київ є міжнародним центром расизму? Що, в Україні з провідних партій хтось сповідує расистську ідеологію? Що, українці б’ють на вулицях євреїв за те, що вони євреї, а африканців — за те, що вони африканці? Фактом є лише поодинокі випадки подібного насильства, і то варто ретельно розібратися, хто саме чинить злочини на міжрасовому та міжетнічному підгрунті — чи українці, чи палкі прихильники «Русского мира», котрі вважають своє українське громадянство чимось випадковим і скороминущим.

Ба більше: ось важливе для нашої теми повідомлення інформагенцій від 13 грудня 2012 року. Того дня посол Ізраїлю в Данії Артур Авнон рекомендував євреям, які перебувають у Копенгагені, подбати про те, щоб їх не можна було ідентифікувати за національною приналежністю. «Ми радимо ізраїльтянам, котрі прибули до Данії та прагнуть відвідати синагогу, не надягати кіпу і таліт доти, доки вони не ввійдуть у будинок. Крім того, не слід носити цей головний убір, а також прикраси у вигляді Зірки Давида і голосно говорити на івриті ні на одній із вулиць міста», — цитує слова посла французьке агентство новин AFP. Напередодні невідомі особи атакували ізраїльське посольство в Копенгагені. Вони закидали його будівлю пляшками із запалювальною сумішшю й обмалювали стіни антисемітськими графіті, де євреї були названі «дітовбивцями». А в інтерв’ю ізраїльській інформагенції JTA Міхаель Гелван, глава Скандинавської єврейської ради безпеки, розповів, що у відповідь на їхні скарги поліція Копенгагена визнала своє безсилля у боротьбі з антисемітами і наполегливо рекомендувала приховувати свою приналежність до єврейства. Скажіть, будь ласка, що-небудь подібне діється в Україні? Так, за минуле десятиліття було кілька випадків нападів на вбраних у кіпу й таліт юдеїв, але, перефразовуючи Зеєва Жаботинського, зазначу, що кожна нація, в тому числі й українська, має право на власних ідіотів...

До речі, про ідіотичні речі. Мабуть, головним аргументом у звинуваченні діячів «Свободи» в антисемітизмі з боку певних вітчизняних та міжнародних кіл є вживання ними слова «жид» та похідних від нього. Натомість партійні активісти відхрещуються від звинувачень в антисемітизмі, наполягаючи, що це слово органічно притаманне українській мові, ба більше — воно фігурує у лексиці Тараса Шевченка. По-перше, після Голокосту, після вживання цієї лексеми нацистами й їхніми поплічниками (а потім і сталінськими пахолками у неформальній агітації проти «космополітів» у 1949—1953 роках) органічність слова «жид» для мовлення цивілізованої української людини дуже сумнівна. По-друге, посилання на словник Шевченка дуже ризиковане: адже у цьому словнику відсутнє слово «українець», натомість слово «малоросіянин» не має жодних негативних конотацій. Воно й не дивно: згадаймо, коли написала Леся Українка своєму дядькові Михайлові Драгоманову: «Ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства»», — у березні 1891 року! Щоправда, свій псевдонім Лариса Косач прибрала 1884 року, але то був одиничний акт, а зміна самоназви всього націєтворчого інтелектуального прошарку відбулася й на Галичині, й на Наддніпрянщині пізніше, на зламі 1880—1890-х років. Висновок простий: мова змінюється, етнічні самоназви також, відтак прийнятні колись імення тих чи інших народів після зміни самоназви можуть стати образливими.

Отже нинішня «філологічна» ескапада «Свободи» — це граничний ідіотизм, якщо не більше (у цьому та інших своїх текстах автор вживає терміни «ідіот» та «ідіотизм» не у медико-клінічному, а у філософсько-політологічному сенсі; мудрі греки в добу Античності вживали слово «ідіот» для позначення персонажу, органічно нездатного на свідоме політичне життя, на управління державою, не має значення, в ролі рядового виборця чи урядовця; одне слово, ідіот — це громадянин, неспроможний бути гідним громадянином).

А тепер повернімося до пам’ятника. Йдеться про елементарну двоходову комбінацію, стандартну для спецслужби сусідньої країни: якщо після того, як будуть створені оргкомітет та міжнародне журі з побудови пам’ятника жертвам расизму в Києві, демократичні політичні сили України виступлять проти цього, буде розгорнута шалена кампанія в європейських ЗМІ (ще більша, ніж напередодні Євро-2012): дивіться, українці — расисти, вони не визнають злочинів на міжрасовому ґрунті й не хочуть за них каятися! Якщо ж цей пам’ятник буде споруджено, то його показуватимуть і говоритимуть: дивіться, українці — расисти, вони самі це визнали, і хоча й каються, але нещиро (бо ж можна не сумніватися у тому, що будуть протести проти подібного пам’ятника...). Ну, а в тому, що й на Заході, й у нас вистачить «корисних ідіотів» (Ленін), котрі безплатно працюватимуть на Кремль та Луб’янку, сумніватися не доводиться — надто багато прикладів цього маємо.

І, до речі, ця провокація спрямована не тільки проти «націоналістів», якими певні ліворадикальні діячі звуть — услід за Сталіним — усіх, кому болить доля України; вона спрямована і проти чинної влади, щоби дискредитувати її остаточно та замінити відвертими кремлівськими гауляйтерами...