Шлях до "сірої зони"
Цього року в Україні відбувається серія незнаних тут досі міжнародних військових навчань. Почалася вона в липні й має завершитись у жовтні спільними українсько-російськими військово-морськими маневрами "Редут". Цьогорічна активність міжнародних навчань у чорноморському реґіоні Східної Європи пов`язана з ухваленням російсько-натівського засадничого акту й хартії про особливе партнерство України з НАТО. Ці угоди зафіксували реальний баланс сил у Європі, який склався на цей час. Росія та Захід відмовилися від взаємної конфронтації та поділу Європи на зони впливу без урахування позиції зацікавлених країн (як це було, скажімо, 1945 року в Ялті). Захід знайшов формулу, яка дозволяє країнам Європи самим визначатися, до якої саме системи безпеки вони бажають приєднатися - до європейської, основою якої є євроатлантичні структури, передусім НАТО, чи до Ташкентського договору з Росією на чолі. Угоди підписано, й розпочалася велика геополітична гра за те, хто до якої системи безпеки належатиме.
Три східноєвропейські країни - Польща, Чехія та Угорщина - вже визначилися. Більшість інших країн, зокрема, й країни Балтії, теж подали заявки до НАТО, активно беруть участь програмі "Партнерство заради миру", отож до "сірої зони", до буферу між блоками вже не потраплять. Залишається Білорусь, Україна, Молдова.
Втім, Білорусь визначилася, приєднавшися до оборонного союзу з Росією і тим ізолювавши себе від міжнародних контактів у галузі безпеки. А Україна, якщо судити з того, хто брав і братиме участь у міжнародних військових навчаннях, намагається підтримувати партнерські стосунки з усіма державами. Але це лише на перший погляд.
У підписаній нею хартії чітко зафіксовано, що НАТО бере на себе зобов`язання підтримувати незалежність і територіальну цілісність нашої країни. У відповідності з цими зобов`язаннями й проводяться міжнародні маневри, в тому числі "Сі бриз-97". Вони мали відбутися в Криму як підтвердження того, що НАТО та європейські структури стоятимуть на сторожі територіальної цілісності України. Але потім їх було перенесено на територію Миколаївської області, стояло навіть питання про те, щоб відмовитися від них узагалі. Ініціатива була не з боку НАТО, а українська, і спричинила її заява Росії, що вона проти цих маневрів, оскільки Крим є сферою її життєво важливих інтересів. Домігшися від українського керівництва перенесення маневрів, Росія наочно продемонструвала, що Україна належить не до вільної європейської спільноти, а до сфери впливу Росії, і український суверенітет над кримською територією є частковим.
Тимчасом Росія була участником міжнародних миротворчих маневрів на Балтійському морі, а також, на запрошення центральноазіатських країн, у міжнародних навчаннях в Казахстані "Центразбат-97". В них брали участь підрозділи військово-повітряних сил і парашутно-десантні підрозділи Сполучених Штатів Америки, Казахстану, Узбекистану, Киргизстану. І, видно, американських парашутистів у Центральній Азії Росія не вважала загрозою своїй безпеці - а от гуманітарний караван із продовольством у Чорному морі їй дошкулив би.
Очевидно, що Росія перейша до всановлення нового рівня військової інтеґрації. Ташкентський пакт фактично розпадається. Казахстан, Узбекистан, Киргизстан створюють реґіональну систему центральноазіатської безпеки, куди Росію не запросили. І вона поклала стратегічною метою створити оборонний союз із трьох країн: Росії, Білорусі й України, який стане основою для створення нової Російської імперії на засадах "слов`янського братерства". Міністр оборони Росії генерал Ігор Серґеєв не випадково перед недавнім візитом до України заявив про необхідність створення єдиного оборонного простору Росії та України. Домогтися приєднання України до спільних військових зусиль Росії з Білоруссю було його головною метою. Одна з ланок цього плану - навчання "Редут". Вже сама назва говорить про те, що це не миротворчі, а відверто військові навчання. В гуманітарних навчаннях "Сі бриз-97" брало участь шість кораблів із боку іноземних держав і п`ятнадцять наших. Натомість "Редут" буде військовими маневрами, яких не проводили в Чорному морі ні Радянський Союз в останні роки свого існування, ні країни СНД. В них братиме участь близько 100 кораблів (із них половина - бойові), з`єднання берегових сил, військово-повітряні сили. Буде здійснено висадку десанту російської морської піхоти, а українські моряки прикриватимуть цю висадку на території Криму. Все це спочатку йменувалося "протидесантною операцією", потім - "миротворчою", але про яку миротворість тут може йтися? Може, вгамування екстремістів і сепаратистів? Чи не російських сепаратистів гамуватиме в Криму російський Чорноморський флот? А чи не ймовірніше, що він їх захишатиме?
Побачивши, що виходить політична нісенітниця, як не щось гірше, ініціатори маневрів перейшли до леґенди про пошуково-рятувальні операції на морі. Але братимуть в них участь не пошукові судна, а армада бойових кораблів, вправляючись задля порятунку потопельників у ракетних та артилерійських стрільбах.
Справжня мета цих навчань для Росії полягає в тому, щоб підтвердити своє військове панування в Чорному морі, а Україна їй у цьому допомагатиме як її військово-політична союзниця.
"Сі бриз-97" фінансували Сполучені Штати Америки. Крім загального фінансування, американська сторона надала нам близько 700 тисяч доларів на обладнання військових містечок, де вони проводилися. Навчання, в яких брав участь 21 корабель, коштували понад мільйон доларів. Можна уявити, скільки коштуватиме вихід у море півсотні кораблів і бойові стрільби в рамках "Редуту" - а Росія фінансуватиме тільки свою частину витрат. То скільки заплатить український платник податків? І це тоді, коли наш оборонний бюджет тільки на 30% задовольняє потреби Збройних сил України.
Проте річ не тільки в грошах. Військові навчання не є суто армійським заходом: це також і політична акція - оголошення внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу, якого дотримується держава. Що кажуть дії України про її геополітичний вибір? Вона, заручившися ґарантіями НАТО й міжнародної спільноти, водночас, хоч як це дивно, демонструє небажання того, щоб Захід цих ґарантій дотримувався. Перенесення місця міжнародних миротворчих навчань, участь позаблокової країни у суто військових міжнародних маневрах засвідчують непослідовність української політки. Свідомо чи несвідомо Україна підриває довіру до себе з боку НАТО як до стратегічного партнера, сама себе заганяючи в "сіру зону", в буфер між Росією та НАТО з переважним впливом Кремля. А отже, якоюсь мірою повторюючи долю Білорусі.
