Шпана «в особливо великих розмірах»

Тенденція 1. Президент ради профілактики підтверджує свій статус єдиного суб’єкта влади в країні.

Ні, йдеться, звичайно, не про позачергове послання Президента парламенту. Заміна президента Національної телекомпанії України обговорювалася у мас-медіа та різних політичних сферах набагато жвавіше й довше, ніж позачергова доповідь і подання бюджету, разом узяті. Сфери — вони ж серцем чують, що значуще, а що ні.

Так уже виходить, що взяття під контроль різноманітних ЗМІ — зараз найзахоплюючіше заняття у президентському оточенні й дійовий спосіб підтвердити свою важливість і потрібність для майбутньої кампанії. Маючи приклад останньої виборчої кампанії Б. Єльцина, і нашому Президенту неважко виявилося повірити в те, що другий президентський термін можна отримати, не особливо напружуючись, виключно за допомогою виборчих технологій. Змавпують щось «а-ля Лисовський і Чубайс» чи вигадають свій неповторний український шлях — не так важливо. Існує непереборне бажання зробити наступні президентські вибори суто віртуальними. Хтось дає спочатку нездійсненні обіцянки, хтось узагалі уникає обіцяти що б то не було, як би визнаючи, що й не думає пориватися до якихось світлих цілей.

Звісно, це не обман виборців, просто такий іміджевий хід. Сам електорат про це теж або знає, або явно здогадується. Дані соціологічного дослідження («День», 21.11.98) повною мірою відображають фаталізм українського населення: 50% опитаних вважають фальсифікацію результатів голосування на наступних президентських виборах цілком можливою, 19% — неминучою. Тобто за відсутністю кращого, виборець приймає існуючі правила гри «в кандидатів і їхні жертви». Але навіть в умовах віртуальних виборів не зайве пригадати, що 1994 року країна вибирала худорлявого й лисуватого шукача правди, реформатора та ідеаліста. Тепер же необхідні спеціальні зусилля, щоб роздивитися у респектабельній розтовстілій людині минулий біль за долю бідуючого народу.

Але повернемося до суті. Що б там не казали недоброзичливці, але не оточення впливає на Президента, а все-таки Президент формує собі необхідне оточення. Проміжний результат змагання між двома помічниками Президента — діючим і колишнім — виявився на користь колишнього, нинішнього народного депутата і радника. Що там виявилося першоосновою: вплив В. Сивковича послабшав і в результаті постраждав М. Княжицький чи дії останнього було використано для розхитування позицій першого президентського помічника — питання вельми заплутане. Але, як прийнято говорити у таких випадках, претендентам не варто зневірятися. Шоу триває. Пам’ятається, Ігор Бакай винайшов чудову характеристику для фаворитів Президента, коли живо описував компетентність і діловитість людей, котрі отримали зірку шерифа й владу на певній території. Зараз саме час для таких «шерифів» загарбувати «зірки» у ключових галузях — енергетиці, газі, нафті, приватизації, банках, ЗМІ. Так збираються адміністративні ресурси. За рік-півтора «шерифи» цілком можуть потрапити у немилість, позбутися доступу до «тіла». Доля всього попереднього оточення Кучми — тому доказ. Із виборчого штабу Л. Кучми зразка 1994 року з ним залишилися, мабуть, тільки В. Горбулін, В. Рижов та А. Волков, котрий знову затвердився.

Існування вибраних сповнено конфліктами з внутрішнім і зовнішнім оточенням. Ті, хто не потрапив у число ощасливлених, не відзначені Президентом, уже товпляться за дверима. Конкуренція найжахливіша. Умови боротьби — найгостріші. Але Президент винятково вдячний глядач. Важливо не те, хто виграє, важливо, щоб лідер гонки приніс свою перемогу в дзьобику й поклав на олтар перемоги Президента. Люди можуть тасуватися нескінченно, але схеми залишаються. І хто більше зможе приволокти — той і більш правий.

Хто сказав, що в країні немає центру влади? Державної волі, може, й немає, але воля Президента цілком відчутна. Розстановку груп впливу він повністю може контролювати. По суті, він спроможний створювати групи впливу й задавати їм певний вектор руху. Не міфічні інтереси елітних груп, а інтереси Президента реально формують і врівноважують інтереси всіх груп впливу, разом узятих. Усі рухаються в фарватері особистих інтересів Л. Кучми. Не якоїсь там його групи, а саме виключно його інтересів.

Зрештою, починаєш сильно сумніватися, а чи здатні групи впливу, що так жваво метушаться, визначити власні, не оглядаючись на діючого «гаранта», стратегічні інтереси в політиці? Певно, мову потрібно вести не про еліту, а про якусь «переделіту», яка все ще перебуває в стані політичного інфантилізму. Поки що залишаємо питання відкритим.

Тенденція 2. «Потрібна держава — рішуча й гнучка. Спроможна відповідати інтересам найширших народних мас і проводити в життя волю пануючого класу».

Ця думка — продукт не вітчизняного товаровиробника. Так висловився про власні стратегічні цілі в «Комсомольской правде» за 19.11.98 Лев Черной, не дуже «засвічений» ЗМІ російський олігарх, особливо відомий в області металургії. Цей уже другий виступ Л. Черного у пресі наробив чимало галасу в російському бомонді. Незвичність ситуації в тому, що Черного досі не було помічено в якихось політичних діях. Приділити увагу цій декларації хотілося б тому, що вона більш «стратегічна», ніж, наприклад, послання нашого Президента, тим більше, що обидва виступи побачили світ одного й того ж дня. Так що бажаючі могли порівнювати їхній зміст, що називається, у ході.

Насамперед Л. Черной однозначно прираховує себе до класу держателів влади й декларує повну й беззастережну відповідальність цього класу за долю країни перед народом та історією. По суті, таким пануючим класом капіталісти стають тільки тоді, коли вміють висунути історичний проект, який підтримує народ. З його точки зору, відбувається зіткнення двох декларацій: або утримання й зміцнення влади, або «присмоктатися до бюджету й халявити, як до 17 серпня 1998 року». Друге, власне, й не влада зовсім, а тимчасові правителі. Ці «щури» втечуть із накраденим за кордон — залишаться реанімувати Росію лише істинні капітани капіталу. Вони-то й повинні об’єднатися у певний союз найбільших капіталістів і досягнути угоди з владою, відкинувши обслинювання запитання, хто головний: капітал чи влада. Вони рівноправні. При цьому не йдеться про якісь «залізні руки» — «авторитаризм у Росії обернеться не порядком, а хаосом». Йдеться про міжстановий договір, поки «бунт маси» не змів усе разом. Резюме: «Добродії, час дорослішати!»

Загалом Л. Черной вимагає легального права участі в ухваленні державних рішень для великого капіталу. І обгрунтовує свої претензії наявністю позитивної програми модернізації держави. Значення такого просторового викладу в тому, що висловлене у маніфесті з цілковитою певністю торкається не тільки Росії, а й України. Виправдовуватися фразами типу: народ має ту владу, на яку заслуговує, — може сам народ, але аж ніяк не ті, хто вважає себе правлячим класом. Це ж марення — вважати себе чимось на зразок викидня виборчих настроїв маси.

Динамічність російської політики після кризи 17 серпня цілком з’ясовна гостротою ситуації: йде підготовка до виборів. Однак як по-різному люди готуються. Поки у нас триває чвара за «зірки» шерифів, у Росії намагаються сформулювати ідеологію побудови держави.

Тенденція 3. Фракція Партії зелених України — індикатор загальнопарламентських настроїв.

Парламентська фракція зелених знову порадувала відвертістю висловів. Цього разу Ігор Кирюшин («День», 19.11.98) із милою безпосередністю «молодого» політика, як на попередньому тижні його колега В. Хмельницький, висловив те, що не дає спокою багатьом депутатам-претендентам на урядові портфелі. За його версією, зелені готові піти в уряд, оскільки «навколо прем’єра сьогодні перебувають не його люди» (стежте за думкою: саме його люди, ймовірно, серед зелених), але з однією умовою — залишити за собою депутатські мандати. Хвацько, чи не правда! І головне, наболіле ж питання. Чогось не додумали батьки—укладачі Конституції й закону про народного депутата. Це щось, між тим, бачить кожен зацікавлений спостерігач. Тому цитуємо далі: «... хочемо бути застрахованими... Оскільки єдине, що може чекати колишнього міністра, віце-прем’єра, — це кримінальний розгляд». Це що — оцінка результатів діяльності чи така вдячність вітчизни кращим своїм синам? Чи просто нормальні побоювання з приводу власної безпеки? Чому це не втрачає актуальності — дивись сказане вище.

№225 24.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»