Сканування інформпростору

Останнім часом в Україні надзвичайно актуалізовано проблему свободи слова і політичної цензури. Вбивства журналістів, їх добровільні звільнення з редакцій та телеканалів, створення журналістського страйкому, «темники» — мало який день не додає нової інформації до цього списку. Щоб врешті решт зреагувати на больові сигнали медіа-простору, завтра у Верховній Раді України відбудуться парламентські слухання на тему «Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова та цензура в Україні». Своїм поглядом на ситуацію зі свободою слова в Україні та рецептами по вдосконаленню інформаційної політики в Україні з «Днем» поділився голова Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України Іван ЧИЖ.

— Якими, на вашу думку, є ключові проблеми, що існують на сьогодні в інформаційному просторі України?

— Найсерйозніша, яка зачіпає усіх присутніх на українському медіа- ринку — це суперечливість законодавства і значною мірою відставання його від процесів, які відбуваються. (Хоч українські закони не гірші від законодавства наших держав-сусідів — а в чомусь ми навіть випереджаємо його за унормованістю певних систем). Візьмемо таку складову сучасного інформаційного простору, як Інтернет. Це всесвітня мережа, з якої кожен може почерпнути інформацію, яка його цікавить. Разом з тим, це середовище у нас невнормоване. В законодавстві не виписано навіть, що це таке. Стінгазета, яка розповсюджується на весь світ? І за розповсюджену інформацію в якій ніхто не несе відповідальності? Безумовно, інтернет-середовище потребує унормування. Але коли про це заходить розмова, відразу виникає шквал заперечень та упереджень, мовляв це наступ на свободу слова. При цьому всі розуміють, що безконтрольне поширення інформації інструктивного характеру, як, наприклад, створити вибухівку або як вживати наркотичні чи психотропні засоби, є недопустимим.

Проблема стосунків у трикутнику «журналіст — видавець-засновник — редактор», пов’язана з цензурою чи свободою слова. Завжди були конфлікти між творчою особистістю та редакторами. Редактор завжди був у певному розумінні цензором — він для того й існує, щоб правити матеріали. В сьогоднішньому законодавстві це прописано, але тільки певною мірою, бо менеджерські, продюсерські функції, функції засновника не прописані в законах з урахуванням нинішньої ситуації. Медіа-проект часто створюється як проект бізнесовий, який має приносити прибуток, але з часом він стає політичним проектом, і акценти зміщуються. А визначити, де межа того, що називається редагуванням, програмною політикою і цензурою, дуже важко. І хоч в нашому законодавстві чітко прописана заборона на цензурування (І Конституцією, і законами про інформацію, про телебачення і радіомовлення, і іншими), в реальному житті ми часто не бачимо конкретних механізмів притягнення до відповідальності за цензуру.

Інша проблема. Сьогодні ми розглядаємо масу прикладів, коли судова система виступає не провідником європейського права, а його нівелювачем. Були випадки, коли якийсь суддя ображається на окрему публікацію і нищить видання або обслуговує конкретну бізнес-групу. Але це не можна називати цензурою. Унтер- пришебеєвщина була за всіх часів. І кожен локальний факт може перерости у явище, якщо їх розглядати сукупно. Але я можу з усією відповідальністю стверджувати, що це не є державна політика. Це є прикрі винятки з державної політики, винятки, які дуже серйозно шкодять іміджу України, з якими треба боротися. Комусь дуже вигідно, особливо зважаючи на необхідність усунення України як конкурента в широкому сенсі — від економічного до політичного і геополітичного, — педалювати тему так званої цензури.

— На вашу думку, «редакційна політика» і «цензура» — це одне і те ж?

— В принципі, так, але в першому випадку — це розумне редагування, а в другому — дурне, на шкоду. Редагування — це завжди втручання. І цензура — це також втручання, обмеження. Але редагування — це втручання з метою поліпшення, щоб матеріал заграв всіма гранями. Я дуже любив ще в пору своєї журналістської юності, коли мене редагував мій покійний вчитель Тимофій Максимович Мазурок, заступник редактора районної газети. Тому що особливо на початкових етапах я бачив поправлені ним свої статті у газеті, і розумів, стільки це редагування додає матеріалу. А людина, яка читала газету, думала, що це журналіст такий талановитий. Тому редагування — це завжди на поліпшення. Іноді, правда, скорочення дуже болісно сприймається журналістом, але газетна площа має свої межі, і з цим треба миритися. А що стосується цензури — то це обмеження і заборона конкретної думки в конкретному матеріалі або взагалі заборона матеріалу. У нас сьогодні немає жодних правових основ для існування такого типу обмеження.

— Але цензура існує?

— Думаю, що існує. Але коли вона існує в конкретному редакційному колективі в конкретних відносинах з видавцем, то вона носить ознаки внутрішньої цензури або самоцензури журналіста. До речі, я за дев’ять місяців роботи в Комітеті ні від однієї інституції влади — ні від Президента, ні від прем’єра, ні від спікера — не отримував указівок на якесь ущемлення ЗМІ. А оскільки ми є єдиний орган державної влади, на який покладено формування інформаційної політики, її регулювання, то я можу цим самим проілюструвати, що в Україні насправді існує свобода слова. Але щоб вона була повною, необхідно створити певні економічні, соціальні умови. При цьому журналіст повинен пам’ятати, що кожне слово, яке він продукує, відбивається на іміджі держави.

— Як повідомили інформагенства та інші ЗМІ в парламенті створений альтернативний профільному оргкомітет з підготовки слухань по свободі слова під керівництвом Олександра Зінченка. Ви, як стверджують окремі ЗМІ, є заступником голови цього комітету. У зв’язку з чим виникла необхідність створення альтернативи? І як би ви могли прокоментувати слова Миколи Томенка про те, що метою створення оргкомітету є «спроба зірвати проведення слухань» і, як сказав секретар журналістського страйкому Андрій Шевченко, «перетворити їх у фарс і здійснити цензуру уже на фазі підготовки»?

— Цей оргкомітет не альтернативний. Він очолюється заступником голови Верховної Ради і вбирає в себе головну складову, якій доручено готувати ці слухання — парламентський профільний комітет. Що абсолютно логічно і нормально. Парламентські слухання насправді не є чимось унікальним і винятковим, в тому числі й щодо інформаційної сфери. Такі слухання були в 1997, 1999, 2000 роках. Це ціла система, певний механізм уточнення проблемних питань, і в тій чи інші сфері і на основі цього вироблення перспективи законотворення. В 1999 році слухання по свободі слова тривали два дні.

Сьогодні не можна перетворити слухання в однозаданість, в певне прокрустове ложе вкласти надзвичайно багатогранну, багатоаспектну проблему інформаційної сфери України. Бо, за великим рахунком, вирішення потребує не лише проблема цензури, але й інформаційної безпеки. Потрібно вирішити, що є насправді інформаційне поле України, хто на ньому «оре і засіває», і який «урожай» збирає. Інформаційна сфера настільки тонка і делікатна, настільки нематеріальна, що її можна розглядати як завгодно, під будь-яким кутом зору, припасовуючи під свій інтерес і, ще раз підкреслюю, усуваючи конкурента в особі України. Тому така комісія потрібна для того, щоб максимально врахувати інтереси всіх, хто працює на медіа-ринку і хоче висловитися, починаючи від представників науки і закінчуючи журналістами. Не можна монополізувати право організувати парламентські слухання. Тому я думаю, що створення такого оргкомітету тільки на користь. Тим більше, що і Микола Томенко, і значна частина народних депутатів, керівництво секретаріату Комітету ВР з питань свободи слова та інформації входять до нього.

Що стосується мого заступництва, то я формально таких пропозицій не отримував, та це й не потрібно. Немає значення, в якому ранзі ти виступаєш, головне, щоб підпрягався до спільних дій і намагався зробити більш цікавим і об’ємним формат цих слухань. Ми — Держкомінформ — зараз пропонуємо зробити під час слухань виставку, де були б представлені різні газети України, в тому числі і опозиційна преса. Хоч дехто в тому ж профільному комітеті висловлюється проти цього, мовляв, це не на часі, недоречно. Але є два шляхи вирішення проблеми — або ми її просто піаримо і показуємо, які ми борці, або ми її бачимо, окреслюємо больові точки і намічаємо шляхи, як розв’язати цю проблему. Я прихильник другого способу.

А що стосується слів Томенка, то я знаю і другу точку зору. Багато моїх колег вважають, що той спосіб підготовки слухань, який пропонує профільний комітет, коли не включається широкий спектр громадськості та журналістів — це і є цензура. Тобто і в той бік летять такі самі означення та епітети. Я поза цими означеннями, я чітко кажу, що слухання є парламентськими, а оргструктуру очолює заступник голови парламенту, що надає ще більшої ваги, більшої відповідальності тим, хто на ці слухання працює. Тому треба слухання намагатися використати з максимальною користю для справи, а не бачити в цьому якусь проблему, якої не існує.

Я день тому зустрічався з Третейським інформаційним судом. Його очолює Володимир Горобцов — він практично незалежний журналіст, працював у Національній Раді з питань телебачення і радіомовлення, людина, яка багато зробила для українського законодавства, працюючи керівником секретаріату комітету ВР з питань свободи слова та інформації. А керівником судової палати цього Третейського суду є Віктор Федорович Погорілко — метр нашого інформаційного поля, доктор юридичних наук, надзвичайно потужна постать. Хіба можна не дати висловитися цій людині? Я сам був здивований, що існує такий суд. Виявляється, вони вже більше десятка справ розглядали і робили це непублічно, не робили з цього піару, і знімали досудовим розглядом конфлікти, які заходили в судові тяжби з дуже серйозними наслідками. Це треба тільки вітати, така інституція повинна бути. Ми зараз хочемо підписати з ними генеральну угоду про те, щоб всі конфлікти, які виникають в інформаційній сфері і щодо яких звертаються до нас засоби масової інформації, туди спрямовувати, щоб у одних не було спокуси звинувачувати державну владу в необ’єктивності, а у других — знищувати видання надзвичайно величезними і дуже часто невмотивованими санкціями. Я завжди кажу, що часто той, хто честі не має і на копійку, виставляє мільйонні позови на захист своєї честі та гідності.

— Якими можуть бути їх результати слухань?

— Я б не хотів, щоб повторилася історія багатьох слухань з різних питань. Як правило, під час таких засідань висока амплітуда коливань, децибели зашкалюють, а результатом дуже часто буває вкрай мало законодавчих актів, які повинні врегульовувати ті чи інші проблеми. Тому я не можу сказати, що ці слухання будуть унікальними за своїми результатами. Але вони мають убезпечити нас в майбутньому від звинувачень на зразок того, що в Україні утискуються права і свободи журналістів. А якщо такі звуження прав десь існують, то вони повинні бути названі й надалі не допускатися. Я думаю, підсумком слухань має бути предметне рішення і завдання профільним комітетам створити інформаційний кодекс, обмежити штрафні санкції... Я тричі стояв на трибуні ВР ще як депутат із законом про обмеження штрафних санкцій щодо ЗМІ. Був би цей закон прийнятий ще п’ять років назад, не було б сьогодні цієї теми.

Також треба застосувати механізми Європейського суду прав людини, права прецеденту, який існує в Європейському суді, щоб наші судді користувалися цим. Тому що будь- який недолугий з точки зору європейського права судовий позов екстраполюється на систему державної влади і цим наносить колосальну шкоду іміджу держави. Плюс потрібно не на словах, а на ділі забезпечити приоритетний розвиток головних інформаційних складових, таких, як книговидавництво, наприклад.

— Які перешкоди, в тому числі й законодавчі, ви бачите на шляху формування українських ЗМІ як бізнес-проектів? І чи може взагалі, на вашу думку, суспільно-політичне видання в нашій країні бути прибутковим?

— Найголовніша перешкода — недорозвинутість нашого ринку. Дуже часто в незалежних комерційних виданнях журналіст не ціниться — «не хочеш ти, прийде другий, тим більше у нас зарплата в конвертах дається». Формується подвійна мораль такого журналіста — на люди і для себе: «Коли я беру гроші в конверті — я мовчу, мене все влаштовує, коли дали менше або не дали зовсім — я виношу проблеми редакції на загал». Я, звичайно, беру певні крайнощі, але це також економічна несвобода. Поки у нас буде бідна людина, у нас завжди буде актуальною тема несвободи. Я нещодавно у Берегівському районі Закарпаття бачив друкарський верстат, який ще знає Франца-Йосипа з австроугорський часів, і на ньому досі працюють. От сюди треба дивитися.

— Що, на вашу думку, може зробити наші медіа більш вільними?

— Я б для книжково-газетно- журнальної складової створив особливий режим оподаткування. Держава не дуже багато заробляє на наших виданнях. Вони всі, як правило, неприбуткові. І якби я міг, зробив би все, щоб не тільки для книг, але і для газет, дитячих видань були встановлені відповідні правила пільгування. Це рівнозначно інвестуванню у цю сферу. Було б більше економічної свободи, а значить, було б більше свободи взагалі. Мені приємно, що деякі кроки в цьому напрямку робить Податкова адміністрація. Особливо добре вів цю лінію Микола Азаров, навіть контактував з «Репортерами без кордонів». В цьому році податкова планує зробити канікули щодо перевірок ЗМІ.

— Зараз в Україні існує декілька суб’єктів, які здійснюють інформаційну політику: Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, Держкомзв’язку, Держкомінформ, Управління інформаційної політики Адміністрації Президента та ін. Чи сприяє це нормалізації вітчизняного інформаційного простору? І як бути з відповідальністю?

— Безумовно, тут можна застосувати відому російську приказку про сім няньок і дитину без ока. Але я думаю, що в нашій ситуації це трохи не так. Наше інформаційне поле в законодавстві прописувалось достатньо дрібно. Це робилося для того, щоб убезпечити суспільство від надмірного впливу державних інститутів. В Росії пішли іншим шляхом — там міністерство друку інформації є інституцією, яка охоплює всю інформаційну сферу. Воно і ліцензії видає на теле- і радіомовлення, і контролює, реєструє видання і агентства. З усього цього український Держкомінформ займається тільки питаннями видавничої діяльності й друкованими ЗМІ. Телебачення і радіомовлення віддано Нацраді, а питання, пов’язані з радіочастотним ресурсом, віддані Держкомзв’язку. Безумовно, відчувається штучність такого поділу. Але я сьогодні не можу виступати за те, щоб всі ці структури об’єднати в одну. Бо це можуть оцінювати як спробу введення монопольного контролю за інформаційною політикою.

Але, поряд з тим, в нашій структурі контролю існує ряд алогізмів. Наприклад, з нашим комітетом Нацрада навіть не погоджує видачу ліцензій на мовлення. Так прописано законодавством. Тому виходить, що Держкомітет, на який покладено унормування інформаційної політики, з такого важливого сегменту, як електронні ЗМІ, по суті вилучений. Це алогічно. Повинно хоча б погодження здійснюватися. Або щоб Нацрада видавала ліцензію, а ми реєстрували. Тоді ми могли б бачити якусь цілісну картину. Певні труднощі виникають також через розірваність виробництва програм і їх поширення. Є ще і ряд інших проблем. Не думаю, що потрібно створювати якусь надструктуру, надсистему, треба просто унормувати те, що суперечить здоровому глузду.