Слабка опозиція — сила слабкої влади
Важко поки що сказати, чи вдалося уряду й Нацбанку перекласти відповідальність за розвиток фінансової ситуації на народ, емоційний стан якого в разі спокою врятує Україну від обвалу. Але Президент, за його словами, «почувається більш-менш упевнено» — у державну скарбницю пішли чужі гроші.
І цілком не виключено, що глава держави щиро вірить: міжнародне співтовариство не просто латає буфер і намагається якось зміцнити кордон між західною цивілізацією та збаламученою Росією з її можливими «нещадними бунтами», а підтримує його, кучмовий, реформаторський шлях. Правда, тепер нам уже сказали, що ніяких ринкових реформ, виявляється, не було — розповіли мало не пишаючись: пояснюючи, що саме це врятувало нас від того фінансового краху, який стався в Росії, котра встигла далі просунутись у реформаторстві. А ми легко відбулися. За принципом «був би мозок — був би струс». Ура! — немає.
І все-таки «нам вірять» — стверджує наш головний реформатор, не сумніваючись, мабуть, у тому, що коли хто-небудь із молодих та ранніх оточенців називає його «видатним діячем сучасності», це не сприймається ні як знущання, ні як наклеп.
Можливо, саме відчуття себе Бонапартом, де Голлем чи Піночетом (потрібне підкреслити) дає змогу Леоніду Кучмі попереджати опозицію: коли вона замахнеться на уряд, намагаючись відправити його у відставку — Президент не дивитиметься на це «просто так, спокійно». І знайде «заходи, аби розминутися на цьому шляху». Просто пісня. «А з залу кричать «давай подробиці!» Тим часом, уряд ніяк не збереться представити парламенту свою програму, породжуючи припущення, за словами депутата Лавриновича, ніби «сам він точно не знає, що хоче робити, а при цьому понад рік керує державою, що також небезпечно». Бажання парламентаріїв поставити питання про звіт уряду за зроблене ним під час своїх повноважень і можливе підведення риси у вигляді питання про відставку — це суто конституційна норма. Саме з цим хоче «розминутися» гарант Конституції, натякаючи на якісь «заходи» явно неконституційного характеру? Утім, мова може йти цілком про інше.
Загалом, тлумачити Президента — завдання невдячне. Коли він, оцінюючи прихід до керівництва російським урядом Євгена Примакова, стверджує: те, що добре для національних інтересів Росії, добре і для нас — чи є це ознакою рівня «окраїнного» мислення? Чи просто підтверджує відоме «хто ясно мислить — ясно викладає» — і навпаки?..
Не виключено, що президентські заходи — це продовження підкилимових зусиль, спрямованих на розкол лівої (іншої, крім «Громади», яка приєдналася, просто немає) опозиції. Куди входить дискредитація одних, «пресинг» других і догоджання третім. «Селянське» розлучення з соціалістами, яке планувалося вже влітку, після «спікеріади», не оформлене офіційно лише тому, що в новій фракції не набиралася потрібна кількість людей. Усіх селян вивести не вдається й тепер. Хоча Сергій Довгань розповідає про формальні складності — мовляв, аби кожен поставив свій підпис під документом про створення нової фракції, «слід одного знайти, другого» — питання впирається в принципові розбіжності всередині самого «селянського» співтовариства. Дехто, стверджуючи «наш лідер — Мороз», переконаний у корисливому ренегатстві колег, які зіскочили з опозиційної платформи блоку слідом за Олександром Ткаченком, котрий що є сили демонструє свою лояльність до Президента. «Ткаченківським» селянам, ясна річ, пропасти не дадуть, тож не виключено — недостатню кількість новобранців буде рекрутовано не лише з добровольців аграріїв, а й з мажоритарного набору НДП.
Нікого не повинна вводити в оману радикальна рішучість прогресивних соціалістів «забити» питання про конституційну ліквідацію інституції Президента. Очевидна непрохідність цієї поправки розв’язує руки ініціаторам, даючи їм змогу, з одного боку, робити вигляд, ніби вони виконують передвиборні обіцянки, а з другого — не приєднуючись до «неправильних» лівих, котрі вимагають відставки уряду й імпічменту Президента, зберігати обличчя перед електоратом, демонструючи йому: «Ми пішли далі». Така в ПСПУ гра з АП — «Соціалістична опозиція» називається.
Важко також не помітити, що в останніх подіях у парламенті комуністи опинились у ролі скоріше ведених, ніж ведучих. Тобто вони нібито й беруть участь у загальнолівих діях, але без особливого ентузіазму. Заява Петра Симоненка про те, що внесений до порядку денного законопроект про імпічмент комуністи не підтримують, позаяк це нереально — лише посилює це враження. Скоріш за все, червоні хочуть показати, що вони і «Громада» — суть різні сили, а ще точніше — дистанціюватися від її лідера, ставлення до якого в лавах КПУ мало сказати неоднозначне. Утім, є також інша версія: у дрібницях комуністи демонструють тотальну війну, а коли постає питання про щось кардинальне, то у Президента з’являються підстави заявити, що «опозиції в Україні немає». У розумінні — він її не відчуває. Отож декотрі депутати і вважають, що Леонід Кучма успішно співробітничає з комуністами в кадрових, приміром, питаннях, коли йдеться про голів адміністрацій. І загалом, на їхню думку, у Президента з комуністами більше спільного й психологічно, й в конкретних політичних діях, ніж може здаватися...
Цю й різні інші обставини цілком могла б урахувати Соцпартія й замість протиборства розробкам АП, спрямованим на розкол лівого блоку, відомим їй не гірше, ніж розробникам, скористатися запропонованими умовами й без шуму й пилу залишити «червоним» їхній дисциплінований перестаркуватий електорат разом з їхньою лякаючою світ ідеологією й історією. Сьогодні досвід Росії свідчить: після кризи нікому не потрібним і ніким не охопленим залишився середній клас, викинутий на вулицю, — найбільш діяльна, ринкова, працездатна і просто життєздатна частина перспективного населення.
Авжеж, переорювати вже зорану ниву, де росла дешева ковбаса й сьогодні цвіте червона ностальгія, можливо, легше. Проте дати надію людям, котрі вже не чекають гарантованої манни небесної й розуміють, що таке малий і середній бізнес, об’єднати й повести за собою — значно розумніше... Але ця загроза для діючої влади також поки що не маячіє...
Праведний гнів Президента з приводу опозиції, яка оголошує «шах» уряду, насправді може бути пов’язаний не з тим, що він вельми дорожить кабінетом Пустовойтенка. Просто він йому дорогий як пам’ять: про кредити, які спочатку потрібно отримати — в умовах політичної стабільності. І вже тоді розв’язувати неминучі завдання. Одним із яких і будуть, дуже вірогідно, почесні проводи Валерія Пустовойтенка на місце керівника передвиборного штабу Кучми на початку наступного року. Щось дуже знайоме, чи не так? І зовсім не виключено, що ми знову проживемо за вже вживаними російськими сценаріями, лише купіруючи найстрашніші епізоди. Покликаний комуністами Примаков уже створює коаліційний уряд, хоча й уникає етикеток. А Гайдар уже назвав цей уряд «комуністичним» і прорік: результати його діяльності будуть такими, що не залишать Зюганову шансів на президентських виборах...
Ну і хвала Господу. Коли сценарій називатиметься не болгарським, а російським — це якось спрощує завдання, нашому Президенту — утриматися при владі за будь-яку ціну.
№175 15.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
