Соборнiсть

Напередодні Дня Соборності ми міркували: скільки на Софіївській буде політики, а скільки власне свята? Організаційними питаннями (до речі, організація була на рівні) анонсованого об’єднання опозиції займався «Фронт Змін» Арсенія Яценюка. І це було помітно. Люди із символікою «фронтовиків» стояли від Парку Шевченка до Софіївської площі. Символіки взагалі було дуже багато. Часом вона дратувала перехожих. Розібратися у всій цій гамі кольорів та написів навіть небайдужим було важко. Особливо зважаючи на те, що йшлося про об’єднання.

«Кого ви представляєте?» — запитали ми у чоловіка, що тримав прапор із символікою УСДП, яку нещодавно очолила Наталія Королевська. «Соціал-демократичну партію!», — відповів прапороносець напідпитку. «А хто її очолює?», — наше чергове запитання. «А Бог його знає!», — сказав він і пішов собі далі. Контингент «заробітчан» складав близько 70%. Другі за кількістю — віддані, часто аж до фанатизму, люди, типаж, який вийшов на перші шпальти ЗМІ після арешту Юлії Тимошенко. Коли Турчинов зачитував звернення Тимошенко з нагоди Дня Соборності, дехто з них стояв і плакав. «Те, що з нею роблять... мені її так шкода... я не можу...», — казала крізь сльози одна з жінок. Були, звісно, й свідомі люди, небайдужі до самого свята і так само небайдужі, але на протилежному полюсі, до нинішньої влади. Саме вони, слухаючи пишні промови опозиціонерів, підкреслювали, мовляв, усі ці заяви і намагання опозиції — безумовно великий плюс, але як воно буде на практиці? Наприклад, із визначенням конкретних кандидатів по мажоритарним округам. Єдині списки кандидатів якраз і стали одним із пунктів Угоди про спільні дії Об’єднаної опозиції, яка була підписана в День Соборності. У ній задекларовано зокрема те, що опозиціонери:

«— узгоджують спільні політичні принципи та підходи, з якими виступають на парламентських виборах 2012 року;

— здійснюють скоординовані дії, спрямовані на забезпечення підготовки і проведення чесних виборів народних депутатів України, встановлення їх правдивих результатів, недопущення фальсифікації голосування і спотворення волевиявлення громадян. Йдеться, зокрема, і про погодження кандидатур членів окружних і дільничних виборчих комісій, спостерігачів, та забезпечення їхньої ефективної роботи;

— формують єдиний список кандидатів у народні депутати України, які балотуватимуться у мажоритарних округах, за принципом — один округ — один кандидат від Об’єднаної опозиції. Визнають базовими вимогами до кандидатів порядність, принциповість, фаховість, громадський авторитет та бездоганну репутацію;

— після перемоги на виборах у 2012 році Об’єднана опозиція утворює парламентську більшість та розпочинає процес формування нової української влади».

Що ж показав цьогорічний День Соборності? Ми для себе визначили умовні три рівні.

Рівень суспільства.

22 січня День Соборності відзначала вся Україна. У Києві, на мосту Патона, до Дня Соборності та 94-ї річниці з дня проголошення Незалежності України кияни об’єднали два береги Дніпра «живим» ланцюгом. У Кіровограді — «Живий ланцюг Єдності» протягнувся через річку Інгул. В Одесі молодь у День Соборності зізнавалася в любові Україні. Близько сотні активістів влаштували на Дерибасівський патріотичний флеш-моб. Під звуки бандури молоді люди взялися за руки і створили «живий ланцюг». Потім учасники акції розбилися на три групи. Одна з них утворила літеру Я, друга — «серце», третя — розгорнула державний прапор України. Подібні акції пройшли і в інших містах. А «5 канал» транслював короткі інтерв’ю із їх учасниками — молоддю із різних областей, у тому числі Полтавщини, Херсонщини, які говорили про те, що ж для них означає цей день і Соборна Україна. Що не кажіть, а попередні 20 років, попри величезні обсяги того, що не вдалося здійснити і того, з чим окремі особистості не впоралися, ознаменувалися Духом Соборності, що проник в серця людей. І це обнадіює.

Рівень влади.

Звісно, «спілкування» з опозицією, яке сама по собі дуже важливе для країни, не витримує критики. Можна звинувачувати керівництво країни у формалізмі, але те, що влада застосувала адмінресурс, щоб День Соборності був відзначений в масштабах всієї країни — великий плюс.

Рівень опозиції.

А найбільш невдоволені погляди спрямовані в бік опозиції. Чи, виступаючи зі сцени з пишними словесами, хтось із лідерів запропонував порядок денний? Чи були спроби «зазирнути за горизонт», наприклад, у наміри Кремля, які сьогодні більш ніж очевидні? Жоден із опозиційних політиків не прокоментував план Путіна, про який він сьогодні говорить відверто: до 2015 року Україна має бути в Євразійському союзі... Історія не вибачає такої короткозорості.

Наразі основну опозиційну колону складають найрейтинговіші «Батьківщина» і «Фронт Змін», які долучили до себе «Свободу» (має високий рейтинг в західних областях). Ближче до виборів до них, швидше за все, приєднаються й інші дрібні сили. Утім, варто зазначити, що на тлі інших опозиціонерів, які виступали в традиційній ідеалістичній манері, Віталій Кличко говорив мало, але так, що хотілося, аби він говорив більше. Як мінімум, його слова були конвертованими: коли Кличко казав «Як ніхто інший, я знаю, що без боротьби перемоги не буває», то для всіх було зрозуміло, що хто-хто, а він знає, як це — перемагати, докладаючи титанічних зусиль. І незважаючи на те, що Віталій Кличко таки підписав Угоду (із застереженнями), з усього видно, що на базі його політичної сили «УДАР» формується ще одна опозиційна колона. «УДАР» зараз має найкращу динаміку рейтингового росту. Але справа не тільки в цьому, а передусім у тому, чи вистачить Кличку політичної мужності кинути виклик — за Шевельовим — ворогам Українського Відродження.

«ГОЛОВНЕ — КРИТЕРІЇ»

Віталій КЛИЧКО, лідер партії «УДАР»:

— Багатотисячний мітинг на Софіївській площі; сніг, що зробив київські вулиці майже непроїзними, а природу — фантастичною; кілька інтерв’ю українським і зарубіжним журналістам; коротке спілкування із прихильниками і партійцями; два авіарейси протягом доби — таким для мене був цьогорічний День Соборності.

22 січня я обов’язково хотів бути в Києві, щоб звернутися до людей, які сьогодні як ніколи чекають від опозиції єдності, упевненості в нашій спільній перемозі, готовності обстоювати завоювання незалежності. Безумовно, мітинг біля Софії Київської своєю кількістю не може змагатися з переможним Майданом. Але я зустрів там чимало простих людей, які усвідомлюють сьогоднішні виклики, є патріотами України і готові за неї боротися.

Тиждень тому ми звернулися до всіх колег по демократичному табору із пропозицією — підписати Угоду про взаємодію під час парламентських виборів та спільну роботу в новому парламенті. Там ми виклали шість ключових позицій об’єднання, яке має відбутися навколо принципів, а не декларацій. Ми запропонували колегам відмовитися від взаємопоборення, хибної й небезпечної риторики про те, які саме визначені партії, кандидати підуть в наступний парламент від опозиції. Бо ж чим ця риторика відрізняється від заяв можновладців, які для себе вже визначили, хто має бути в новій ВР. Можна, звичайно, узурпувати владу — і то ненадовго, та не можна приватизувати звання опозиції. Тому будь-які дискусії щодо того, хто є «найопозиційнішим опозиціонером», потрібно негайно припинити. Це скаже лише виборець.

Позиція «УДАРу» чітка і зрозуміла — склад майбутнього парламенту визначатимуть не партійні вожді від влади й опозиції, а виключно український народ. Ми запропонували колегам по опозиції провести відкриті з’їзди, публічно визначити чіткі критерії для майбутніх кандидатів від опозиції і, нарешті, відмовитися від хибного квотного принципу, який поки що привносив в демократичний табір лише чвари.

Дякуємо тим політичним партіям, у тому числі й представникам КОДу, які підтримали таку позицію «УДАРу» й висловили готовність публічно обговорити й затвердити критерії для кандидатів у депутати. Думаю, сьогодні така дискусія як ніколи на часі, і ми закликаємо колег провести її якнайшвидше. Ми також утішені, що і в своїй Угоді про об’єднану опозицію учасники КОДу врахували певні наші пропозиції. Цей документ партія «УДАР» отримала ще напередодні Дня злуки й обговорила на своїй політраді.

Тоді ж ми публічно висловили свої застереження щодо цієї угоди. Вона потребує наповнення конкретним змістом, і ми готові долучитися до цієї роботи, але для цього необов’язково вступати в КОД. 22 січня на Софіївській площі я підписав угоду про спільні дії об’єднаної опозиції. Із нашими застереженнями і без приєднання партії «УДАР» до КОДу.

На нашу думку, угода повинна бути доопрацьована. Наші застереження такі: ми наполягаємо, що єдиного кандидата від опозиції мають обрати люди, а не партійні вожді. Тому хибним є розподіл мажоритарних округів за квотами партій. Єдиним кандидатом від опозиції в кожному мажоритарному окрузі має бути найрейтинговіший і найавторитетніший висуванець. І визначати його мають не партійні лідери, а самі виборці — шляхом незалежного опитування за півтора місяця до голосування. Серед інших застережень: ми повинні задекларувати критерії до кандидатів і чітко їх дотримуватися. У лавах опозиції не повинно бути зрадників і тушок. Ми — за контроль виборців за кандидатами. Сьогодні вкрай важливо повернути довіру людей, усіх, хто розчарувався в українській політиці. Зробити це можливо тільки щирістю, працею і єдністю.

Для мене очевидно, що сьогодні Україна як ніколи потребує справжньої єдності. Ми сильні, коли єдині, коли бачимо один в одному не ворогів чи конкурентів, а партнерів і соратників. Цього року перед опозицією стоїть дуже складне й відповідальне завдання — здобути переконливу перемогу на парламентських виборах. Тільки так можна повернути країну на європейський шлях розвитку, захистити демократію, права людини. Для цього потрібно, як мінімум, не дати себе роз’єднати, посварити, не піддатися. Не грати за правилами влади, яка присвоїла собі право розпоряджатися державою і долями людей.

«АЛЬТЕРНАТИВИ ПРАЙМЕРИЗ НЕМАЄ»

Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО, голова політради партії «Наша Україна»:

— Для того щоб перемогти, опозиція повинна вивчити уроки минулого — має представити єдиний список народної опозиції. У цьому питанні я солідарний з позицією Юлії Тимошенко. Лише такий виборчий список може стати якісною альтернативою нинішньому режиму.

Якісною альтернативою має стати тільки чесна об’єднана дія. Україні потрібен широкий громадський фронт опозиції, куди мають увійти всі опозиційні партії, громадські рухи, а також небайдужі громадяни. Тому ми маємо підтримати громадські ініціативи — і не на словах, а включивши їх представників до єдиного списку опозиції і привівши їх до влади. І перестати пропонувати до списків тих, хто вже по кілька разів відсидів в парламентах, комітетах, всіляких радах і в кишенях олігархів.

Є ще один важливий аспект. На моє переконання, спільний опозиційний список повинен формуватися шляхом широкого громадського обговорення. Кандидатами мають бути люди, яким дійсно довіряють на місцях, їх мають висувати місцеві громади, а не кулуарно призначати кандидатів у політбюро в Києві і розповідати, що вони нібито користуються довірою. Так робить влада. На Банковій вже три чи чотири «шахматки» розписані. То ми що — зберемося на іншій вулиці і щось своє розпишемо? Це дискредитація опозиції і точно не альтернатива владі.

Тому якщо говорити про мажоритарних кандидатів, то альтернативи праймериз немає. В іншому випадку на округах від опозиції можуть бути представлені слабкі кандидати, а незадоволені опозиціонери, які не отримали погодження, матимуть спокусу балотуватися всупереч рішенню опозиції. Саме це призведе до розпорошення голосів та поразки.

Так само приреченим на поразку є похід на вибори кількома колонами, бо влада робитиме все, щоб взаємопоборення між цими колонами викликало розкол в опозиції. Моноліту адмінресурсу та брудних грошей, які є в руках влади, опозиція повинна протиставити єдиний народний фронт. Хто на себе візьме відповідальність за те, що одна з опозиційних колон не потрапить до парламенту, а лише забере голоси у інших опозиційних сил, які перейдуть до ПР?

Усі дискусії про різницю в ідеологіях між опозиційними партіями в даний момент є безпідставними. Коли горить будинок, то господарі не сперечаються, яким відром з водою його гасити — зеленим, червоним чи синім. Зараз країна на межі втрати незалежності, бо демократію ми вже втратили. Тому і ультраправі центристи, і консерватори мають гасити пожежу у рідному домі, а не розводити теоретичні дискусії. Це нагадує 1917—1919 роки, коли українські соціалісти, гетьманці та петлюрівці воювали один з одним через ідеологічні розбіжності, саме тому й втратили державність. Допустити цього сьогодні ми не маємо права.

«ЗБЛИЖУЄ ЦІ ПАРТІЇ ЛИШЕ НАЯВНІСТЬ СПІЛЬНОГО СУПРОТИВНИКА»

Наталія МЕРКУЛОВА, політичний оглядач, Дніпропетровськ:

— Гадаю, що опозиція не зможе об’єднатися, тому що вона дуже різна. Зближує ці партії лише наявність спільного супротивника — Партії регіонів, але в усьому іншому вони мають мало спільного. Приміром, мені важко уявити собі союз ліберального Яценюка з радикальним Тягнибоком, адже в них різні ідеологічні платформи. Окрім того, опозиційні партії різні за своєю політичною вагою і підтримкою виборців. З одного боку, є «важкоатлети» на кшталт «Батьківщини» і «Фронту Змін», а з другого — скромні «політсили» Н. Катеринчука, Ю. Кармазіна, А. Гриценка. Об’єднання з такими партнерами навряд чи щось додасть на виборах партіям, які мають структури, що діють на місцях. Тут хоч додавай, хоч множ, результат буде нульовий. Уявити собі, що всі опозиційні партії зіллються в одну мегапартію і сформують загальний список кандидатів у депутати Верховної Ради — практично неможливо. Інша річ, якщо опозиційні партії спробують поділити мажоритарні округи і домовитися про підтримку єдиних опозиційних кандидатів, які виступлять проти кандидатів від партії влади. Зробити це буде нелегко, але в принципі можливо. Проте на цьому шляху буде багато перешкод. Досить згадати, як опозиція намагалася об’єднатися за часів президентства Л. Кучми, коли також була мішана виборча система і депутатів парламенту обирали як за партійними списками, так і за мажоритарними округами. Єдності опозиції тоді було мало. Кажуть, що курчат лічать восени — гадаю, до того часу ми переконаємося, що сподівання стосовно об’єднання опозиції були надто оптимістичними.

«ОБ’ЄДНАННЯ НЕ БУДЕ»

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗіК, Львів:

— Насамперед я пропонував би експертам і читачам «Дня» вилучити з обігу термін «об’єднана опозиція». Чому? Бо це чергова підміна понять, за якою стоїть намагання видати ілюзію за дійсність. У нас немає об’єднаної опозиції. У нас є тимчасова передвиборча коаліція опозиційних партій. Це суттєва різниця, з якої треба починати будь-які подальші міркування. Друга й не менш значуща заувага: ми маємо коаліцію не опозиційних партій, а коаліцію колишніх високопосадовців, чия мета — не зруйнувати злоякісну систему, а знову очолити її. Отже, об’єднана опозиція — це міф. Насправді це вимушена коаліція колишньої влади, яка хоче стати теперішньою. І продовжувати розкошувати ціною цинічного обману українських патріотів, які сплять і бачать, як Яценюк, Тягнибок і Турчинов в одній упряжці рятують Україну. Боже мій, невже цей самодурний інфантилізм ніколи не закінчиться?

Тепер щодо тактики так званого об’єднання. Крім декларативних намірів чинити узгоджено, ми більше нічого не маємо. Мовляв, якби не дата 22 січня, то партійні діячі продовжували б сидіти в своїх теплих офісах, міцно вхопившись за партійну печатку. Це така гра. Причому зухвала гра: під емоційний «шумок» Злуки підсунути патріотам стару добру ілюзію. Об’єднання не буде — буде похід на вибори кількома колонами з боротьбою за одного й того ж виборця (противладного).

Особливо чітко це проглядається саме в регіонах: якби ви почули, в якому тоні свободівці, фронтовики й бютівці спілкуються між собою на ефірах, а поза ефіром — і поготів, то вам усе стало би зрозуміло. Мені іноді здається, що рівень ненависті й органічного неприйняття «своїх» уже давно переплюнув рівень ненависті до «донецьких». Саме тому можна прогнозувати, що основним каменем спотикання в лавах колишньої влади буде узгодження єдиних кандидатів на мажоритарні округи. Повірте, об’єднавча риторика 22 січня дуже швидко випарується, щойно на один «опозиційний» стіл ляжуть аркуші А-4 від кожної партії зі своїми апетитами щодо мажоритарних округів. Наприклад, на Львівщині є 12 округів. Хороше запитання: скільки з цих округів має взяти «Свобода», «Фронт Змін», БЮТ та інші учасники КОДу? І чому саме цей округ, а не інший? Як узгодити партійні квоти з рейтингами? Як узгодити рейтинги партій, які суттєво відрізняються від рейтингів конкретних кандидатів? Що робити з позапартійними лідерами округів — а на Львівщині таких уже три з дванадцяти? Мабуть, ці питання змусять ще не раз переконатися в патогенності ментальних рис українця.

Підсумовуючи, хочу попросити всіх читачів скептично ставитися до об’єднавчої риторики. І розуміти, що під знаменами опозиції пройде колишня влада — така ж злочинна, така ж захланна. Наша так звана опозиція, повторюю, йде, щоби очолити систему, а не зруйнувати її. По-друге, кожен патріот повинен уже тепер поставити опозиційним діячам дуже конкретні запитання. А саме:

1. Яким чином опозиція гарантує чистоту своїх лав від майбутніх тушок? Юля вже клялася за кожного бютівця, однак третина її фракції опинилася в Партії регіонів.

2. Якщо опозиція перемагає і створює уряд, то просимо вже тепер назвати прізвище майбутнього прем’єр-міністра.

3. І головне: які конкретні зміни в конфігурації влади будуть здійснені в перші 100 днів нового уряду (обмеження повноважень президента, децентралізація бюджету тощо)?

І досить ля-ля! Досить розмитих промов про донецьку банду! Як конкретно і хто конкретно ламатиме систему — ось головне. На жодне з цих запитань я не бачу ані відповідей, ані бажання їх давати. І це дає підстави вважати, що вибори-2012 будуть черговим «розводом» — тільки цього разу вже під гаслом: «Бий донецьких, бо ними хочемо стати ми».

«МІТИНГ ВИДАВСЯ, РАДШЕ, ПОЛІТТЕХНОЛОГІЧНИМ ХОДОМ»

Михайло НАХОД, голова Луцької міської громадської організації «Центр політичного аналізу та виборчого консалтингу»:

— Загалом прагнення української опозиції до об’єднання заслуговує на позитивну оцінку. І мітинг, який у День Соборності відбувся на Софійському майдані, показав, що, на перший погляд, у лідерів опозиції таке прагнення нібито є. Я дивився лише репортаж із цього мітингу, не був його учасником, проте в побаченому й почутому насторожує чимало що. Мені цей мітинг видався, радше, політтехнологічним ходом, а не істинним бажанням лідерів поспілкуватися з народом, з виборцями, і дати їм позитивний сигнал до певних дій. З іншого боку, а чи можуть насправді об’єднатися лідери нашої опозиції?.. Недарма ж кажуть, що українці об’єднуються лише за п’ять хвилин до розстрілу, і в цьому, як засвідчує практика українського політичного життя, таки щось є. Лідери опозиції дуже хочуть, як відчувається, насамперед повернутися у владу. Якщо у них це бажання домінуватиме, якщо вони лише хочуть працевлаштуватися в парламенті — це одна річ. Ми мали на практиці подібні об’єднання, це створення блоку «Наша Україна», коаліції «Сила народу». Але насторожує інше: фактично навіть об’єднана опозиція не пропонує альтернативних діям уряду конкретних дій, невідомо, що вони робитимуть у разі перемоги на виборах. Це задекларував лише Олег Тягнибок, але як втілюватиме на практиці свої плани, це ще як сказати... Тому таке об’єднання оптимізму не додає. На Волині опозиційні партії також виявляють прагнення до об’єднання і в День Соборності провели спільну акцію: влаштували живий ланцюг єднання. Причому не під партійними прапорами, а під державним прапором України. Але насправді все вирішуватиметься не на місцях, а в Києві.

«...НЕ ВІРЮ!»

Микола КОЗЛОВЕЦЬ, професор кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка, доктор філософських наук:

— Свою думку хочу висловити відомими словами Станіславського — «Не вірю!». Історичний досвід, на жаль, засвідчує, що на вирішальних етапах розвитку суспільства національно-демократичні сили не в змозі об’єднатися на довгострокову перспективу. Нині всі їхні лідери вишикувались в чергу за депутатськими мандатами. Не віриться, що національні інтереси і потреби сучасного українського суспільства вони поставлять вище особистих прагнень. Деякі нинішні політики повинні усвідомити безперспективність свого майбутнього в цій сфері і попрацювати на нових лідерів.

Об’єднання на словах мало — вони мають розробити реальну і в той же час привабливу програму, можливо, концепцію розвитку України, консолідувати свої дії як до парламентських виборів, так і щодо її практичної реалізації після них. Враховуючи те, що у сучасному українському суспільстві є значний нереалізований запит на моральність, духовність, порядність, опозиція повинна це продемонструвати своїми діями.

На жаль, в Житомирській області не проглядається опозиційних політиків, які б могли стати авторитетними лідерами і змогли б об’єднати різношерсту команду нібито політично близьких керівників і сил. Поки обнадіюють лише заяви і наміри. Хочеться сподіватися, що у опозиційних сил вистачить здорового глузду і вони перестануть займатися взаємопоборюванням і підуть єдиною консолідованою командою на вибори. Деякі з них в своїх заявах нереалістично оцінюють можливості щодо перемоги на парламентських виборах опозиційних сил. Але краще недооцінити свої шанси, ніж їх переоцінити.