Сьомий
Єдине, чим «відзначився» Валерій Павлович, то це тим, що примудрився цей рік пропрацювати без належної за Конституцією програми уряду. Інакше кажучи, ніхто не знає, чого хоче прем’єр. Утім, це нікого особливо не цікавить, позаяк за цей рік стало цілком ясно, що наміри й декларації уряду — це одне, а реальні дії — інше, й визначаються вони далеко не програмами. А сам прем’єр із самого початку не виявляв ніяких ініціатив, і з часом стало зрозуміло, що в цьому й полягає формула успіху Валерія Павловича, прем’єр занадто добре знає, з яким Президентом працює.
Певною мірю прем’єру поталанило (коли роботу на такій посаді в наших умовах можна назвати таланом). Його прем’єрство проходить між двома виборчими кампаніями — парламентською та президентською. Різним силам у парламенті до березневих виборів було ЩЕ не до нього (спершу бюджетна епопея, згодом епопея з законом про вибори й самі вибори), тепер, схоже, їм УЖЕ не до нього — наближаються президентські вибори. Крім того, гіпотетична відставка прем’єра парламентом робить актуальною проблему формування нового уряду й відповідальності за нього тих чи інших політичних сил. Напередодні президентських виборів навряд чи знайдеться така коаліція (а відправити уряд у відставку може лише коаліція), котра схоче виконати цю маніпуляцію. Найнаочнішою цю проблему зробила історія з фактичною відмовою комуністів боротися за «свого» спікера після обіцянок Президента «підсунути» їм ще й уряд.
Єдина загроза Валерію Павловичу з боку парламенту постає в тому випадку, коли хтось вирішить подратувати Президента необхідністю пропонувати кандидатуру нового прем’єра і спробувати заробити на цьому політичні очки. Але така комбінація досить сумнівна в плані прибутків, вельми ризикована й отже малоймовірна. Втім, у нашій політиці може бути все і прем’єр може «злетіти» коли завгодно. Ми нині говоримо не про прогнози, а про тенденції, — сьогодні можна сказати, що реальних тенденцій до відставки немає.
Другою причиною сталості Пустовойтенка можна вважати те, що голова уряду просто не встиг зайняти неминучі для кожного прем’єра в нашій системі влади власні позиції. Авжеж, можна стверджувати, що він і не хотів цього, і його було призначено як «вірну Президентові людину». Усе це так, але організація нашої влади така, що кожен прем’єр рано чи пізно вступає в конфлікт із Президентом. На практиці «вірність» прем’єра означає, зокрема, й те, що Леонід Кучма в делікатних ситуаціях використовує Валерія Павловича як такого собі «представника Президента», як це було з очолюванням списку НДП чи в історії з асоціацією «Земля і люди». Відзначимо: поки що Валерію Павловичу вдається гідно виходити з таких ситуацій, як то кажуть «багнюка до нього не пристає».
Нарешті, третя причина полягає в тому, що, схоже, в Україні завершилося формування кланів та угруповань й оформлення їх ієрархії. Дуже спрощено це виглядає так — кожен клан заробляє на життя, контролюючи ті чи інші державні структури. Зовні це виявляється в різновекторності (нерідко — цілковитій протилежності) політики різних міністерств і відомств, що, правда, нікого в цій країні не дивує. Теоретично прем’єр міг би постраждати, якби був головою одного з кланів, чи заходився координувати їхню діяльність, або, найгірше — спробував змусити Кабінет проводити логічну й послідовну політику (хоча б виконувати програму своєї партії). Позаяк нічого цього Валерій Павлович не робить, ізсередини бюрократичного бегемота йому нічого не загрожує.
Утім, ми дуже погрішили б проти істини, якби сказали, що в економічної політики Кабінету немає спільного знаменника. За всієї різноманітності політик міністерств і відомств їх об’єднує один спільний прийом — установлювати такі правила, які ніхто й ніколи не виконає. Іншими словами це називається посиленням державного втручання в економіку, а зрозуміліше — соціалізмом. Особливістю нинішнього Кабінету є те, що прем’єр не бачить тут проблеми, позаяк уже на зорі своєї діяльності зізнався, що має багато спільних позицій із Соцпартією й навіть тримав міністром економіки соціаліста Суслова (котрий, утім, часто бував більшим ринковиком, ніж деякі заповзяті реформатори).
До речі, висловлювання прем’єра — завжди цікава тема. Будучи відкритим чоловіком і не так політиком, який ховає свої думки, як адміністратором, котрий віддає зрозумілі для підлеглих розпорядження, Валерій Павлович завжди чітко формулює свої думки, дуже часто стаючи мішенню для журналістів. Чого варта, приміром, його остання заява про те, що ліпше робити внутрішні позичання, позаяк за зовнішні потрібно платити день у день, а з внутрішніми можна знайти способи відстрочки (інакше кажучи — своїм можна не платити). При цьому, часто буває так, що прем’єр виступає у протифазі з Президентом, як це було недавно, коли Кучма в Донецьку обіцяв «ужити заходів» до парламенту, а Пустовойтенко у Криму розповідав про історичну роль спікера Ткаченка, покликаного «об’єднати народ». Але все це якось сходить йому з рук і ніхто (ні ЗМІ, ні Президент) особливо до висловлювань Валерія Павловича не чіпляється. Можливо, це пояснюється цілковитим збігом «зовнішнього», публічного Пустовойтенка з Пустовойтенком справжнім.
Ясна річ, ніяка вірність не минає безкарно й Валерій Павлович піде у відставку ще за цього Президента. І, скоріш за все, саме Кучма, а не парламент стане її причиною. Можливо, десь навесні Президент почне активно демонструвати своє «реформаторство» й тут Пустовойтенко може стати зайвим «тягарем минулого». Хоча, крім суто політичної доцільності для відставки можуть бути прозаїчніші, але малопрогнозовані причини — палацові інтриги президентського оточення, з яким, за чутками, в пана Пустовойтенка періодично «виникають проблеми». Схоже, що відставка не буде для прем’єра трагедією. Він не зробив на цьому посту нічого такого, що могло б дати йому привід переживати через відставку. Скоріш за все, він чудово розумів, на що йшов, розумів свої можливості та їхні межі. Інакше кажучи, Валерій Пустовойтенко — адекватний чоловік. Ця якість дуже рідкісна в нашій політиці, й відтак, напевне її власник не загубиться в політичній юрбі.
