Спогад про майбутнє,

Сьогодні головна ритуальна дата Радянського Союзу й Радянської України — 7 листопада. Святкові дні, дати вводяться у свідомість суспільства не лише як інструмент ідеологічної пропаганди. Це об’єктивована пам’ять, жива історія, інструмент підтримки певного рівня готовності до сприйняття сучасності. Історія — це «спогад про майбутнє», позаяк усе повторюється. І справді, нині, так само, як і після Жовтневої революції, зносять пам’ятники, перейменовують вулиці, створюють безліч політичних, громадських і комерційних організацій, учені виїжджають на Захід, в уряд приходять нові й нові люди, реформують армію, грабують на вулиці й у поїздах тощо... (Ясна річ, є також відмінності сучасної «революційної доби»). Проте сказане про епоху після революції 1917 року звучить надзвичайно сучасно. Так, російський філософ Микола Бердяєв, котрий народився й виріс у Києві, пережив три революції та дві світових війни, писав: «Мені довелося жити в епоху катастрофічну і для моєї батьківщини, і для всього світу. На моїх очах рушилися цілі світи й виникали нові. Я міг спостерігати надзвичайну мінливість людських доль. Я бачив надзвичайну трансформацію, пристосування і зради людей, і це, можливо, було найважке в житті...» (Бердяєв М.О. «Самопознание», Москва: Книга. 1991, с.9.)

У зв’язку з цим доречно пригадати один показовий факт. Під час експертного опитування представників різних організацій, лідерів політичних партій, проведеного в Донецьку 1997 року, пропонувалося порівняти сучасне соціально-політичне й економічне становище в регіоні з різними періодами історії. У результаті виявилося, що для 39% респондентів сучасне соціально-політичне й економічне становище найближче до ситуації 1917 — 1920 років. Очевидно, воно асоціюється з післяреволюційною дезінтеграцією суспільного, політичного й економічного життя, і пов’язаною з цим, втратою населенням соціальних орієнтирів, руйнуванням системи цінностей, розгулом бандитизму, засиллям бюрократії тощо. Цікаво, що 8% респондентів вважали, що сучасна ситуація нагадує 1933 рік — період індустріалізації, супроводжуваний різкою трансформацією соціально-економічної структури суспільства з ініціативи влади, голодомором, наростанням авторитаризму.

І сьогодні люди продовжують ставити вже тривіальне запитання: регрес в економіці, соціальній, гуманітарній сферах — це аномалія чи неминучість? Іноді з’являється підозра, що лідери суспільства, держави не знають стану справ. Проте виявляється, що всі все чудово знають. У згаданому вище опитуванні управлінці, менеджери, політичні лідери оцінили стан майже всіх сфер національних інтересів України як критичний або такий, що перебуває у стані краху. Аналогічні результати було неодноразово отримано в Києві при опитуваннях керівників підприємств, відомств, представників державної влади, політичних лідерів ще в 1993 — 1994 роках. І практично всі учасники опитувань вважали, що становище необхідно терміново змінювати, потрібні екстрені заходи, що в розпорядженні є максимум півроку. Та минуло 4 — 5 років і ситуація не змінилася на краще. Скоріше, вона стала більш очевидною.

Сьомого листопада всі політичні діячі мають нагоду спробувати запитати в себе: як більшовики втримали владу і чому їхні численні опоненти програли? Після перемоги революції 1917 року в більшовиків була могутня опозиція. Чому провалився Білий рух? На думку самих учасників цього руху, основна причина невдачі полягала у відсутності ідейної єдності у власних лавах, у відсутності концепції, доступної та зрозумілої всім його учасникам, у відсутності перспективного плану дій. Напевне, ці самі чинники вiдіграли важливу роль у невдачі українського національно-визвольного руху 17 — 20 років двадцятого століття.

І нині чимало громадян України, котрі багато місяців не отримують зарплату, змушені займатися дрібною торгівлею, бачать колапс виробництва, розвал національної науки й освіти, шукають відповідь на запитання типу: навіщо існує держава, у якій вони живуть, чим вона керується у своїй діяльності, як вона будує своє життя і як керує ним, які мета і сенс створення й існування цієї держави?

Ключовою концепцією для молодої держави може стати система уявлень про національні інтереси не у вузькому етноісторичному, а в соціально-політичному розумінні, як система інтересів політичної нації. Система національних інтересів усвідомлювана і визнана широким загалом державних і політичних діячів, суспільно-політичною та промисловою елітою, бізнесменами й журналістами, «пересічними» громадянами країни як мета державного розвитку. Ці інтереси повинні бути орієнтиром в їхній повсякденній діяльності, у сенсоутворенні їхнього життя, бути частиною їхньої актуальної системи цінностей, а відтак, впливати на їхню реальну поведінку, на програми їхніх дій.

Національні інтереси можна розглядати як ноти, для гри по яких можна разом зібратися в оркестр і зіграти нову мелодію, яка примушує кожного рухатися так швидко, як він може. Як сказала Емма Голдман кілька століть тому: «Якщо я не можу танцювати, то я не хочу брати участь у вашій революції». Що, власне, і робить сьогодні більшість населення, зокрема й еліта України, бо для них таких нот, мабуть, не існує.

На тлі нерозробленості ідеї національних інтересів управлінці-практики й політики-практики з величезними труднощами сприймають завдання визначення національних інтересів, їх обговорення й оцінки. Це вказує на те, що в їхній свідомості ця ідея скоріше існує як розпливчасте ідеологічне поняття. Тому сучасні публічні реформатори продовжують обіцяти змінити все відразу або дуже швидко, тобто, іншими словами, зробити революцію. У більшості сучасних програм практично відсутня диференціація короткотермінових, середньотермінових і довготермінових планів. Але при малій диференціації різнорівневих цілей політичні суб’єкти бачать у кожній ситуації начебто безпосереднє випробування своєму «я». Тож вони дуже залежать від зовнішніх оцінок, відкрито й гостро реагують на успіхи й невдачі. У результаті в них часто немає вміння поглянути об’єктивно на свою поточну діяльність, на самих себе, на всю ситуацію загалом. Відсутність цієї, як кажуть психологи, «коригуючої позиційності» призводить до численних малих і великих невдач. Причому політики з дивовижною сталістю знову й знову повторюють свої помилки і зовсім необов’язково в екстремальній ситуації.

Чим можна пояснити нерозробленість концепції національних інтересів України? Можливо, причина у відсутності традиції усвідомлення процесу розвитку суспільства й держави, можливо, для цього бракує часу, можливо, немає відповідних фахівців, можливо, причина в культурних особливостях народів України. Проте, найвірогідніше, все значно прозаїчніше й цікавіше. Можливо, чітке визначення системи національних інтересів нікому й не потрібне, адже нині важливішим є питання нагромадження первинного капіталу в руках обмеженого кола осіб. Можливо, це і є основний «національний інтерес» влади?

Шлях пошуку причин гнітючого стану економіки й державного управління в тоталітарному минулому, в непідготовленості керівництва, у дії зовнішніх сил й інших «не» — це шлях в нікуди. Наслідки культивованого таким чином психічного дискомфорту можуть бути вельми тяжкими. Аби зберегти самоповагу, захистити перед самим собою своє «я», рівень своїх претензій, суспільство й держава починають дедалі більше знімати з себе відповідальність і перекладати провину на зовнішні обставини. Винними стають інші, інше, а не конкретні люди, відомства, не ми самі. Чудові у цьому зв’язку слова Льва Толстого: «Не бійся хвороби, бійся лікування, і не в розумінні гірких ліків, а головне, лікування в розумінні визнання себе хворим — і тому звільненим від моральних вимог».

№214 07.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»