Справа Бандери. Польща — Україна та російський фактор

Польща підігрує Росії й нищить базу польсько-українського єднання? Ініціювавши прийняття Європарламентом пункту резолюції щодо Бандери, польські євродепутати дали зрозуміти, що єдиною допустимою історичною традицією українців може бути приналежність до СРСР. Вони відштовхують тих українців, які почуваються відповідальними як за добрі справи, так і за злочини УПА, і які головно творили українсько-польське єднання — пише Анджей М. Еліаш у польській Gazeta Wyborcza.

Досі Польща самостійно давала собі раду у відносинах з Україною та їхньою трагічною спадщиною. А сьогодні — у справі Бандери — покликала на допомогу дещо збиту з пантелику Європу. Зголосився також ще один охочий до співпраці — Володимир Путін. Що сталося з нашою східною політикою, створеною Гєдройцем і «Культурою»?

Степан Бандера загинув у жовтні 1959 року від отруйної речовини, якою йому вистрілили в обличчя. Агент КДБ не підозрював, що вбиває людину, яка через 50 років посяде центральне місце в українсько-польсько-російському трикутнику пам’яті та в намаганнях України добитися вступу до ЄС. На той час Бандера був політиком, який програв, лідером однієї з трьох фракцій Організації українських націоналістів. Його вплив обмежувався виключно еміграцією, бо в країні підпілля було розбите вщент.

Так само і президент Віктор Ющенко не сподівався, що детонує політичну бомбу, коли наприкінці січня присвоював Бандері звання Героя України. Він програв не тільки президентські вибори, а й набагато важливішу річ — боротьбу за імідж лідера демократичної революції та людини, яка відіграла позитивну роль в єднанні з поляками. Шкоди в польсько-українських відносинах було б менше, якби все закінчилося лише жестами президента, який пішов з посади.

За ініціативою польських євродепутатів наприкінці лютого в гру вступив Європейський парламент. У пункті №20 резолюції, присвяченої Україні, парламентарії висловили надію, що нова українська влада перегляне «такі рішення», чим засвідчить «дотримання європейських цінностей». Адже ОУН «співпрацювала з нацистською Німеччиною».

До дебатів на тему польсько-українського минулого наші євродепутати втягнули ЄС, вдалися до ультиматуму і довели польсько-український діалог до стану часів 1989 року. Вони почали діяти в унісон з Росією і проросійськими силами в Україні. В Україні це викликало обурення — і не тільки в лавах праворадикалів.

МІШЕННЮ БУВ ГЕББЕЛЬС

Бандера — більш ніж суперечлива постать і правда про нього не може зводитися до твердження, що він співпрацював із Третім Рейхом.

Він став членом ОУН у 20 років, і вже за чотири роки був її регіональним лідером — провідником у Східній Галичині. Він відповідав за замах на радянського консула у Львові — це мав бути протест проти Голодомору і мовчання світу в цьому питанні. У 1934 році він підготував замах на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. І після гучного процесу був засуджений до смертної кари, яку було замінено на довічне ув’язнення. Вийшов на волю після того, як вибухнула війна.

Тоді Бандера спричинив розкол в організації: утворилася його власна фракція і фракція прихильників провідника ОУН Андрія Мельника, який раніше був єдиним лідером. Бандера розпочав підготовку до збройного повстання в СРСР, вдався до співпраці з Абвером, у результаті чого було сформовано два спеціальні українські батальйони під німецьким командуванням: «Нахтігаль» і «Роланд». За наказом Бандери, у Львові 30 червня 1941 року було проголошено створення української держави і призначено уряд.

Німці зажадали дати задній хід, бо Гітлер не планував створення української держави. Коли Бандера відмовився, то був заарештований. Після кількох тижнів переговорів Бандеру було ув’язнено в концентраційному таборі Заксенгаузен, в якому тримали, а в 1944 році стратили провідника Армії Крайової генерала Стефана Грот-Ровецького. Бандеру звільнили під кінець війни, він брав участь у скликанні Українського національного комітету — політичної репрезентації українців у Третьому Рейху, який доживав останні дні. Однак, врешті-решт, Бандера не увійшов до його складу, надавши перевагу конспірації і шукав порозуміння із західними союзниками.

Отже, Бандера співпрацював із гітлерівською Німеччиною і водночас був її жертвою. Після війни він співробітничав із розвідкою Великої Британії та Італією, а також із Китаєм Чан Кайші та іншими правими диктатурами, яких підтримувала США. Бандера був одним із найвідданіших солдатів «холодної війни». І за це поплатився життям.

У переддень замаху на Пєрацького в Польщі гостював Йозеф Геббельс — нацистський міністр пропаганди. Він приїхав налагоджувати польсько-німецькі відносини. Як повідомляла поліція безпеки Третього Рейху, Геббельс також мав стати мішенню замаху українських бойовиків. План ОУН провалився, бо членам організації не вдалося підготувати дієву бомбу. На знак дружби з Німеччини до Польщі було депортовано одного з головних організаторів замаху — а штаб-квартиру ОУН «попросили» забратися з Берліна.

Цікаво, що на процесі у справі про вбивство Пєрацького свідчення, в яких йшлося про підтримку ОУН Німеччиною, давалися за закритими дверима і не були включені до офіційного протоколу процесу. «Це був жест, — як написав Ришард Тожецькі, найкращий фахівець із цієї тематики, — своєрідної лояльності Польщі до Третього Рейху».

ЩО ВИ НА ЦЕ СКАЖЕТЕ, ПАНОВЕ?

Поки Гітлер розраховував на приєднання Польщі до Антикомінтернівського пакту, українська карта не була йому потрібна. Герман Герінг, Йоахім Ріббентроп і сам Гітлер під час переговорів із польськими політиками підкреслювали, що Третій Рейх не зацікавлений в експансії в українському напрямку. Бо цей шлях зарезервований для Польщі. Абвер поновив контакти з ОУН у 1937 році — отже, «у політичній тактиці з українськими націоналістами до березня 1939 року гітлерівці й надалі залишалися покровителями, які нічого не обіцяють», як написав Тожецькі.

Бандера був готовий співпрацювати з Третім Рейхом заради визнання незалежності проголошеної ним української держави. В актах Нюрнберзького трибуналу було виявлено наказ гітлерівської поліції безпеки (SD) від 25 листопада 1941 року: «Достеменно встановлено, що рух Бандери готує повстання в рейхскомісаріаті Україна з метою створення незалежної України. Усіх активістів руху Бандери негайно заарештувати, і після грунтовного слідства таємно стратити, як злочинців». Було заарештовано 80% членів підрозділу ОУН-б, двох братів Бандери страчено в Освенцимі.

Коли пам’ятати про це, легше зрозуміти 100 депутатів з фракції Блоку Юлії Тимошенко і «Нашої України» Ющенка, які протестували проти пункту 20 резолюції Європейського парламенту. «Для кількох поколінь українців, — написали вони, — Бандера — символ патріотизму і незалежності держави Україна. «Злодія» і «поплічника» Гітлера з нього зробила комуністична пропаганда, метою якої було посварити українців з поляками і росіянами».

Однак українські депутати, безумовно, зайшли надто далеко, коли заявили, що резолюція Європейського парламенту «позбавляє українців права на самовизначення і зменшує популярність ідеї європейської інтеграції серед її прихильників в Україні». Європейський парламент має право звертати увагу країн, які прагнуть членства в ЄС, що неприпустимо апелювати до суперечливих історичних традицій. Та це не виправдовує ультимативного тону резолюції і те, що вона подає лише частину правди про ОУН. У нашому регіоні не тільки українські націоналісти певний час співпрацювали з нацистською Німеччиною. Однак кожний народ повинен знати про це минуле, аби ніколи не повторилася трагедія воєн і панування тоталітаризму.

У травні 1990 року, під час першої зустрічі польських парламентарів з «Солідарності» і українських з опозиційного на той час «Руху» Адам Міхнік запитував: «Як ви гадаєте, панове, чи існує потреба і чи, на вашу думку, є можливість для появи в сучасній українській думці такої теми, як про/фашистська опція ОУН? Чи дозріли вже умови для нового погляду на історичну роль Степана Бандери? Чи зможе сучасна історична і політична думка в Україні по-новому поглянути і сформулювати саму проблему українсько-гітлерівського альянсу в роки Другої світової війни?»

Донедавна здавалося, що українські політики позитивно відповідають на це питання. Указ Ющенко радикально змінив ситуацію. Він і словом не обмовився про темні сторони діяльності Бандери і очолюваної ним організації. Про інтегральний націоналізм, ксенофобію і антисемітизм, які фігурували в гаслах у початковий період війни.

НЕКОРИСНА І ШКІДЛИВА НАЗВА

В ухвалах Другого конгресу ОУН-б у квітні 1941 року містилися положення: «ОУН бореться з діяльністю тих польських угруповань, які прагнуть повернути українські землі під польську окупацію. Відмова від антиукраїнської кампанії з боку поляків — необхідна умова налагодження відносин між українським і польським народами».

І далі: «Євреї в СРСР — вірнопіддана опора пануючого більшовицького режиму і авангард московського імперіалізму в Україні. Антисемітські настрої українських мас використовує московсько-більшовицька влада, аби відвернути їхню увагу від справжніх причин зла і аби у момент зривів скерувати гнів на погроми євреїв. ОУН бореться проти євреїв як опори московсько-більшовицького режиму, водночас роз’яснюючи народним масам, що головний ворог — Москва».

Це були не теоретичні побажання. Коли німці увійшли на українську територію, окуповану СРСР, то дійшло і до погромів. Немає доказів, що їх ініціювали Бандера і ОУН, однак певно, що в них брали участь створені ними міліційні формування. Всупереч загальноприйнятій думці, батальйон «Нахтіѓаль» не брав участі у вбивстві львівських професорів, а також у липневому львівському погромі, наслідком якого стали кілька сотень або навіть тисяч жертв. Це не змінює того, що в погромі брали участь українці, зокрема члени ОУН. Керівництво організації, хоч і не Бандера особисто, відповідає за винищення польського населення на Волині і в Східній Галичині.

Присвоюючи Бандері звання Героя України, Ющенко хотів вирішити фундаментальні дилеми новітньої історії України: брак спільної історичної ідентичності мешканців різних регіонів, різне бачення Другої світової війни і ролі ключових постатей національної історії.

Однак натомість Ющенко посилив розкол у власному суспільстві, посварив сусідів і забезпечив ворогів незалежності України інструментом, про який раніше ті не могли й мріяти.

Ющенко та його теперішні і колишні прихильники забули про наказ керівництва ОУН, виданий навесні 1945 року: кожний боєць УПА мав «називати себе терміном ‘український повстанець’. Адже термін ‘бандерівець’, яким залюбки послуговуються наші вороги, не відповідає природі нашої боротьби, некорисний і шкідливий».

Соратники Бандери без проблем розуміли, що таку велику справу як незалежність країни не варто ототожнювати з однією особою. Адже хоч це і може мати сенс в умовах конспірації, коли важливою є насамперед єдність дій, та в умовах свободи і демократії стає небезпечним.

Наприкінці свого президентства Ющенко зробив фатальний крок. Він почав діяти згідно з логікою біблійних свідчень. Немовби на Україну не чекає майбутнє, а виключно боротьба за збереження основ її окремішності. Ющенко закінчив займатися політикою і разом зі своїми прихильниками піддався відчаю.

«КУЛЬТУРА» ВЖЕ НЕПОТРІБНА

Під час згаданої конференції в 1990 році Яцек Куронь сказав: «Є питання ОУН, є питання УПА, але, передусім — різні. Це не вдасться вирішити так, як тут говорив пан Дмитро Павличко, — що ОУН вони відкидають. ОУН відкидайте, але УПА вже не можете. УПА — це велика сторінка історії України. І як би там не було, українці мають таке ж відношення до УПА, як ми до Армії Крайової».

Йому відповів В’ячеслав Чорновіл: «Коли йдеться про Волинь, то я нещодавно проїхав її вздовж і впоперек, і мені було приємно, що серед людей зникає ненависть, а замість неї з’являється більша толерантність. Мені показували костели, де ховалися поляки від українців. І говорили про вбивства, скоєні українцями. І мені розповідали про це з осудом українці. Мені показували на Волині і церкви, в яких поляки вішали українців. Перераховували факти, цифри, засуджували це, але без ненависті до поляків».

СЬОГОДНІ ВІД ТОГО ДУХУ МАЛО ЩО ЛИШИЛОСЯ

Президент Качинський кілька тижнів тому написав, що оцінки діяльності ОУН і УПА в Польщі однозначні. «Ці організації відповідальні за масові винищення польського населення на східних теренах Другої Речі Посполитої, де загинуло більше 100 тисяч поляків лише тому, що вони були поляками». Тому вшанування Бандери «заважає процесу історичного діалогу і єднання».

І досі йдеться про діалог і єднання. Тому євродепутати поставили новій владі ультиматум — зближення з Європою буде можливим в обмін на відмову від історичної політики попередників. Польські євродепутати могли сказати це простіше — єдиною допустимою історичною традицією українців може бути приналежність до СРСР і Червона армія.

Янукович зрозумів. Під час візиту до Москви 5 березня він пообіцяв скасувати указ Ющенка щодо Бандери, ОУН і УПА. І пояснив це тим, що кроки його попередника неприйнятні «ані в Україні, ані в Європі». Питання буде вирішено напередодні 9 травня, коли Росія і Україна організовуватимуть спільні урочистості з нагоди 65-ї річниці завершення Другої світової війни.

Польські євродепутати відрізали польську політику від тієї частини українців, які вважають, що УПА була відповідником Армії Крайової; які відчувають моральну і політичну відповідальність за добрі і погані справи УПА; і з якими до цього часу будували польсько-українське єднання. Чи мали на це право польські євродепутати і чи принесло це Польщі користь?

До цього часу Польща самостійно давала собі раду у відносинах з Україною і їхньою трагічною спадщиною. А сьогодні покликала на допомогу дещо збиту з пантелику Європу. Зголосився також ще один охочий до співпраці. Прем’єр-міністр Володимир Путін не приховував задоволення, коли коментував, що вшануванням Бандери «лідери помаранчевого руху плюнули своїм політичним спонсорам в обличчя». Бо вшанували людину, яка не тільки «співпрацювала з нацистами, але й вирізнялася особливою жорстокістю у розправах з євреями і поляками».

Вбрався диявол у сутану і на службу хвостом дзвонить. Російська політика має довгу традицію застереження світу щодо української загрози. У Польщі дуже добре відомо, що це гра міченими картами. Та через наших євродепутатів ситуація кардинально змінилася.

Російська політика дорогою ціною досягла стратегічної мети. Вона стала «третім незайвим» у розмовах поляків з українцями не лише на історичні теми. Отже, польсько-російський стратегічний союз, про необхідність якого ведуться дискусії серед польських дипломатів, базується на міцному фундаменті — страшній загрозі з боку України і спільних діях, аби цю загрозу відвернути.

У польсько-українських відносинах усе хороше вже було. Перед нами — невідома з Росією на фоні. Почалася глибока криза щодо реалізації варіанту паризької «Культури» в польській східній політиці. Надія лише на те, що ідея Єжи Ѓєдройца та його соратників надто потужна, аби віддати поле без бою.