Справедливість як норма

Українці втомилися від несправедливості і кривди. Настільки — що виявляють готовність чинити самосуд . Коли держава не може гарантувати верховенство права, дотримання закону та справедливий суд, коли не може захистити своїх громадян, гарантувати їм безпеку та рівні права. Варто згадати головну площу Миколаєва, де зібралася рекордна для міста кількість людей, які вимагали справедливого суду й вироку кривдникам Оксани Макар — інакше, обіцяли розчаровані та обурені люди, чекайте самосуду. Більш як показовою є й історія «ніжинських робінгудів» і суд над мешканцем Семиполків Віталієм Запорожцем. Сьогодні у Красному Лучі, типовому провінційному містечку Луганської області, яке ніколи особливо не відзначалося виявами громадянської позиції, люди чи не вперше вийшли на вулицю — вимагають справедливого покарання для міліціонера, який жорстоко вбив свою дружину, покинув на трасі маленьку дитину і за свої злочини отримав... рік і три місяці позбавлення волі.

Нині в Україні визріває тенденція, яка свідчить про серйозні проблеми в державі, відлунням яких якраз і є готовність українців до самосуду і тотальна недовіра до міліції, прокуратури та суддів. За даними дослідження фонду «Демократичні ініціативи» та Центру ім. Разумкова, кожен п’ятий українець вважає самосуд єдиним способом здійснення правосуддя. Дані опитування хоч і не дивують у контексті подій, які відбуваються по всій країні, однак насторожують. Які наслідки для суспільства можуть мати такі настрої серед громадян? За яких обставин настрої переростуть у дію? Чим це може обернутися і чи реально, щоб практика самосуду увійшла в життя українців? Із цими запитаннями «День» звернувся до соціального психолога і політтехнолога Олега ПОКАЛЬЧУКА.

— Потрібно розрізняти нормативну поведінку, прийняту в суспільстві і кодифіковану законами, і людську поведінку, вмотивовану біологічними факторами. Якщо ми говоримо про помсту як біологічну потребу людини, то це звичайна потреба, коли вона хоче бачити безпосередній результат приведення ситуації в баланс, тобто відповідно до того, як вона цю ситуацію бачить. Людина хоче мати сатисфакцію, і з погляду людської психіки — це норма. Якщо погортати «Руську правду» Ярослава Мудрого, то там помста взагалі є прерогативою благородних людей. І так було не лише за часів Київської Русі — у середньовіччі помсту також розуміли як нормативну поведінку.

Проте з того часу, коли було переглянуто цінність людського життя і з’явилося поняття прав людини і верховенства закону над особистими амбіціями й потребами, ми говоримо вже інакше. Саме тому в будь-якому суспільстві завжди борються дві потреби: суб’єктивно-індивідуальна, тобто особиста помста чи відповідь кривдникові, і нормативно-соціальна, яка говорить, що є правосуддя й нормативне право. У другому випадку саме держава бере на себе функції й роль месника, звільняючи людину від такої можливості, але не звільняючи від потреби. Адже, незважаючи на відсутність необхідності й можливості, потреба в помсті є завжди. Якщо держава успішно виконує функції месника, то таке суспільство називають юридично благополучним, а люди мають сатисфакцію, знаючи, що є той, хто за них заступиться так, як вони хочуть. Тобто є справедливість.

Якщо ситуація виглядає так, що люди не відчувають сатисфакції, не бачать результатів, хоча насправді вони можуть бути, то активізується суб’єктивний чинник, і людина повертається до своєї біологічної мотивації — хоче помститися особисто.

— Тобто акти самосуду — це суто індивідуальна модель реалізації справедливості, їх неможливо спрогнозувати і вони, у принципі, не можуть перерости в щось масштабне?

— Звичайно. Коли слабшає суспільна модель, при якій система соціального, правового захисту є прерогативою держави, і коли люди не відчувають, що цей захист є, не бачать підтверджень цього, якщо нам розказують, що в нас усе захищено, а ми бачимо протилежну картину, то може прокинутися архетип помсти. Річ у тім, що енергія помсти — це один із базових мотивів людської поведінки. Унормування цієї енергії, приведення її в менш деструктивний вигляд — це те, із чого й постала система правосуддя. Тому що енергія помсти вбивала людський ресурс противника, який ще можна було використати з користю, скажімо, узяти в полон тощо. Тому безпосередню практику «зуб за зуб» було замінено правовим еквівалентом. Відповідно, нині ми бачимо ситуацію, за якої цей архетип помсти в людей прокидається, і на цьому вже ѓрунтуються всі дальші соціальні зміни. А вже якими деструктивними вони будуть або ж як трансформуватимуться в інакші моделі поведінки, побачимо згодом. Це як тероризм, який не можна передбачити і від якого неможливо застрахуватися, можна лише відслідкувати тенденції його розвитку. Я впевнений, що є підстави для розвитку самосуду. Ще декілька років тому такого не було, а вже сьогодні тенденція поширюється. Гадаю, що вона якщо не прогресуватиме (бо такої динаміки я не бачу), то принаймні якісь сталі речі ми будемо помічати й чути постійно.

— Нещодавно фонд «Демократичні ініціативи» та Центр імені Разумкова провели дослідження, під час яких виявили, що українці дедалі менше довіряють міліції, прокуратурі й суддям, натомість кожен п’ятий українець вважає самосуд єдиним способом досягнення справедливості. Які наслідки для суспільства можуть мати такі настрої?

— Ми цитуємо те, що нам повідомляє преса. Люди завжди були незадоволені тим, що їм не подобається, і постійно якось це виявляли. Якщо це потрапляє в ЗМІ, то ми говоримо про це як про значиме явище й намагаємося узагальнювати. Насправді між думкою й помстою — величезна різниця. Помста завжди індивідуальна, а тому навряд чи зможе досягти розміру масштабного руху чи акції. Щоб піти за країну, вийти на вулицю, усе одно потрібна ваша особиста прив’язка. Щоб людина скоїла якусь дію чи вчинок, треба не менш як вісім переконливих аргументів різного плану. Так само з соціальними проблемами — преса пише, ми читаємо, але якщо немає якогось «ключа запалювання», то нічого не буде.

Коли ми досліджуємо настрої, то треба розуміти, що це виключно настрої. Між ними й дією є величезна відстань, в українському випадку — прірва. А прірву не можна подолати двома стрибками. Часом настрої видають за наміри, а вони принципово різняться, це підміна понять. У переважній більшості всі люди чимось незадоволені — їм не подобається уряд, через певний час не подобається президент, саме тому є постійні вибори й перевибори. Така людська природа. Але між настроєм і наміром, особливо в контексті теми самосуду, який передбачає особистий ризик, лежить прірва. Суспільна поведінка активізується тоді, коли в суспільстві мінімум ризику й очікують максимум прибутку. А коли людей провокують на ризик, то вони сто разів подумають, а українці — і всі триста разів. Це не персонажі казок, дум, героїчного епосу, це звичайні люди, причому достатньо обачні.

— Соціологи стверджують, що до самосуду більше схильні люди, які підтримують авторитарні методи правління, натомість у демократичних суспільствах частіше говорять про цивілізованіші методи боротьби з несправедливістю. Чи бачите ви зв’язок між цими поняттями? І як результати опитування характеризують наше суспільство, явища і процеси, що в ньому відбуваються?

— Це все політологічні терміни, які щось говорять про особливості державного устрою. Я психолог, і можу сказати, що люди поводяться схоже скрізь: і в демократичному суспільстві, і в тоталітарному. А от обставини, умови, які їм створюють уряди й держави, бувають різні. У демократичному суспільстві більша індивідуалізація особистості, тому в ньому масовий спротив технічно неможливий, адже люди займаються своїми справами — держава створює їм такі умови. У тоталітарному ж індивідуальну свободу відбирають, і люди переймаються чимось суспільним, державним чи ще якимись проблемами. Якщо взяти наше суспільство, то в нас є ознаки і демократичного, і авторитарного суспільств. Будь-яка держава завжди намагається рухатися до авторитаризму, а будь-яке суспільство докладає сил, щоб демократизуватися. У поведінці українців залишилися виразні ознаки тоталітаризму, бо вони хочуть соціального захисту задарма. Тому люди в нас живуть у тоталітарному суспільстві, і лише невеликий активний прошарок — у демократичному, а влада вже пристосовується до ситуації.