Старі ідеали забули, а нових не створили...
Добрий день, шановна українська громадо!
Саме так хотілося б називати своїх співвітчизників, хоч часто слово «громада» просто не в'яжеться із тим, що бачиться навколо… Та все ж звертаюся саме так, бо вірю — до цього йдемо.
У одному з останніх номерів «Дня» прочитала про чергову зустріч Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді. Читаючи, тішилася з того, що мої однолітки багато в чому думають так само, як і я. Серед інших запам'яталася думка Ігоря Шминдрука, студента Національного університету «Острозька академія», про те, що нині наше суспільство перебуває у особливому становищі формування нових і занепаду старих ідеалів. Цілком погоджуюся, хоч і з певними ремарками. Про них докладніше.
Така вже природа людини, що, ідучи вперед, ми часто забуваємо, те, що лишаємо позаду. Негативне пам'ятається довше, а гарне, щасливе, позитивне чомусь миттєво пропадає у часовій прірві, сприймаючись як певна данність… Тема недавньої дискусії в Острозі, що стосувалася проблеми формування українського соціального капіталу, напряму, вважаю, пов'язана із цією сентенцією.
Я не маю спеціальної історичної освіти. Вибачте, панове історики, я у цій сфері делетант, і якщо дам хибу у своїх роздумах, не судіть строго. Але так уже склалося, що найголовніші причини усього сущого ми шукаємо у минулому, тому і звертаємося до нього при першій-ліпшій нагоді.
Говорячи про український соціальний капітал, я погоджуюся із твердженням професора Френсіса Фукуями (його думки також були представлені у «Дні»), що довгі роки марксизму-ленінізму доклали чималих зусиль, аби його зруйнувати. Адже якщо подивитися на українське суспільство зразка початку ХХ століття, ми побачимо, яке значення громада, її неписані моральні норми відігравали в житті людей. Не треба глибого вивчати народознавство, щоб це помітити. Згадаймо лишень таке поняття, як толока. По селах, напевно, люди ще пам'ятають, що це таке, а от у місті вже хіба що глибокі пенсіонери розкажуть вам про неї.
А толока ж була одним із найголовніших проявів дієвості української громади. Толокою — тобто гуртом: вулицею, а то і всім селом — будували будинок (бабуся розповідали, що за тиждень її молода сім'я увійшла у власне житло). Толокою збирали врожай. Толокою боролися і з нещастям, не дай Боже чого. Поняття злагодженої, дружної вулиці, сільської громади завжди багато значило для українця.
Що ж ми маємо нині, на початку ХХI століття? А маємо повну руйнацію того позитивного, про що тільки-но мовила. Непомітно для себе, ми перестали вітатися на вулиці з сусідами. Та що там вітатися — ми навіть часто не знаємо, хто вони. А раніше сусід був першим другом, першим помічником і порадником. Недарма ж народ склав приказку: «Не купуй будинок — вибирай сусіда». Живемо у своїх квартирах, як равлики у панцирах: нікому не довіряємо, усього сахаємося, скрізь бачимо зраду і шукаємо лише власної вигоди.
Безперечно, я занадто згустила фарби. Але приклади нашого «суспільного дикунства» непоодинокі, а його результати — це нинішній стан українського суспільства: старі ідеали забули, а нових не створили…
Днями до Запорізького національного університету приїздив посол США Вільям Тейлор. Як випускниця програми академічного обміну Держдепартаменту США я була присутня на зустрічі пана посла з випускниками американських урядових програм, американцями-волонтерами та представниками провідних мас-медійних і громадських організацій краю. Проблем обговорювалось достатньо: економічні, політичні, освітні, соціальні. Одним із найгостріших, як на мене, було обговорення питання формування в Україні громадянського суспільства. Керівники деяких громадських організацій Запоріжжя відверто нарікали на державу, на мізерну підтримку їхніх організацій з боку влади.
Дивно, але чомусь нікому на думку не спало запитати, а що ми самі робимо для того, аби наша регіональна громада, українське суспільство підтримало громадські організації. Напевно, коріння низької громадянської активності криється не лише в «поганій владі», яка не переймається проблемами екології, дітей, жінок, інвалідів, хворих на тяжкі хвороби, тощо. Глибинні причини такої пасивності криються у кожному з нас. Самокритичність — найкращий шлях до змін. Любити себе варто, але не сліпою любов'ю. Бути егоїстом корисно, але лише коли йдеться про «національний егоїзм». Егоїзм індивідуальний — не сумісний із національним.
Питання національного асоціювання — наше спільне! Вирішивши його, станемо єдиною українською громадою.
