Сто днів нової Верховної Ради: абстрактні цифри та реальні оцінки
22 березня з оцінкою перших 100 днів діяльності Верховної Ради виступила Громадянська мережа «Опора». Результати моніторингу роботи нардепів і пропозиції щодо її вдосконалення того ж дня оприлюднив рух «Чесно».
Обидві організації навели практично ті самі цифри. З перших 100 днів роботи Верховної Ради лише 10 днів припадає на пленарні засідання (які нерідко переривалися через конфлікти між депутатами чи закінчувалися передчасно), стільки ж днів — на блокування трибуни, а ще 19 днів — на засідання комітетів (нерідко безплідні та конфліктні). Ще вісім днів депутати витратили на роботу в округах (принаймні, номінально витратили). Отже, більшість із цих 100 днів депутатський корпус відвів на свій відпочинок...
Як же оцінити цю діяльність? Речниця «Опори» Ольга Айвазовська була безкомпромісною — лише 10% за 100 днів. І загальний висновок: український парламент втрачає свій вплив на ситуацію в країні, а представники інших гілок влади навіть не вважають за потрібне звітуватися перед ним. Як зауважує Ольга Айвазовська: «Депутати менше впливають на зміст законопроектів, ніж за часів президентства Леоніда Кучми. Незважаючи на те, що депутати почали ходити на роботу, ефективність та впливовість їхня зменшилася... У дні запитань до уряду замість міністрів, урядовців, генпрокурора з’являлися перші чи другі заступники. Урядовці, яких перепризначили, не вважають за потрібне з’явитися у Верховній Раді». Айвазовська прогнозує: якщо депутати будуть діяти в тому ж дусі, вони остаточно втратять довіру громадян. А це, мовляв, загрожує самим засадам демократичного ладу.
Якщо виходити з формальних показників і абстрактних міркувань, усе вірно. А водночас враження таке, що команда «Опори» (яка не раз у минулому вміло та наполегливо боролася з фальсифікаціями під час виборчого процесу та з порушеннями свободи слова) раптом перемістилася кудись на Марс й оцінює тепер українську дійсність із марсіанських позицій, не помічаючи реальних суспільно-політичних процесів.
Так, Верховна Рада істотно змінилася на гірше — навіть у порівнянні з часами Леоніда Кучми. З весни 2010 року практично всі засідання й голосування у Раді проходили у зухвало антиконституційному режимі — бувало, що в залі пленарних засідань було півсотні фізичних осіб, а на табло висвічувалися цифри — «за» 250 — 260 нардепів. Звичайно, і до цього не раз траплялися порушення норм щодо особистого голосування, але далеко не такі масштабні — десяток, ну, два десятки карток «тих хлопців», за яких натискають кнопки однопартійці. Про такі вкорінені у практику Ради останніх років «дрібниці», як постійне порушення регламенту та ігнорування при голосуванні за законопроекти позиції профільних комітетів, я мовчу...
Інакше кажучи, практично всі формально ухвалені в 2010— 2012 роках закони та постанови Ради, якби в Україні існував справді незалежний суд, можна було би скасувати. Відтак перше, що мусять зробити демократичні сили, прийшовши до влади та налагодивши функціонування нормального судочинства, — це домогтися скасування всієї маси ухвалених тоді законів. Бо не можна вимагати від громадян дотримання законів, які ухвалені незаконно.
А чому сталися ці зміни в роботі Ради й чому без радикальних заходів тут уже не обійтися? Справа в тому, що в Україні змінився політичний режим. Від «обмеженої демократії» часів Кучми, яка обумовлювалася конкуренцією та взаємопоборюванням фінансово-промислових груп та регіональних кланів, країна перейшла в 2010 році до «цинічної автократії» (термін умовний, як і попередній), коли і в політиці, і в економіці монополію на владу має один фінансово-політичний конгломерат. У нього всередині, звісно, наявні свої суперечності та конфлікти, але розв’язуються вони, як це було заведено в СРСР, «методом боротьби бульдогів під килимом» (В. Черчилль). Бо головне для тих, кого об’єднує цей конгломерат, — це збереження своєї влади на необмежену перспективу. Відтак просто смішними виглядають інвективи «Опори», скажімо, щодо того, що парламент не виконує контрольної функції. Але минула Рада її й не збиралася виконувати, навіть на позірному рівні, бо ж яким це чином ліва рука контролюватиме праву?
У демократичній державі урядова більшість у парламенті свідомо передає контрольні повноваження опозиціонерам, бо знає: нечесна гра загрожує їй самій, виборці наступного разу відвернуться від тих, хто обманює націю — чи то свідомо, чи то від невміння й нефаховості. У нас же, по-перше, речники «партії влади» не раз заявляли, що вони збираються керувати країною дуже довго (зазвичай до цього не додавалося необхідного для тих, хто мислить і діє демократично: «якщо виборці дозволять»), по-друге, нинішня «партія влади» має надто вже специфічну «залізну когорту» електорату — ця публіка зневажає демократію й шанує тільки «сильну руку». Відтак сподіватися, що підконтрольна «партії влади» Верховна Рада активно контролюватиме уряд, силові структури і главу держави, могли тільки марсіяни...
Це саме стосується зафіксованого «Опорою» невміння більшості депутатів працювати з виборцями, з муніципальними структурами чи громадськими організаціями. Не для того вони йшли до Верховної Ради, ці «невмійки». Одні — лобіювати свої бізнес-інтереси (це стосується й деяких опозиціонерів), інші — бути «вірними солдатами партії», гвинтиками машини голосування за подані президентом та урядом законопроекти. Тому число ухвалених Радою минулого, VI скликання законопроектів має сенс розглядати не саме по собі, а тільки в контексті усього сказаного вище.
Отож і головний висновок «Опори» — що парламент став слабшим, ніж коли був Кучма, — невірний. Парламент України став не слабшим, а декоративним або ж маргінально-мінімальним, як називає такі структури сучасна політична наука. Змінився тип політичного режиму — пішов під укіс і парламентаризм.
Новий же парламент аж ніяк не можна назвати декоративним. Намагання опозиціонерів навести лад у його роботі, домогтися виконання керівництвом Верховної Ради VIІ скликання та окремими депутатами конституційних норм і загальних принципів парламентаризму починає давати свої результати. Зараз голосування «за того хлопця» стало вже винятком, а не правилом, хоча й трапляється, попри всі домовленості. Але порушники Основного Закону стали боятися робити свою брудну справу і намагаються ховатися від очей опозиціонерів та преси. І за всі сто днів роботи нової депутатської каденції — тільки двоє «тушок»; інші потенційні перекинчики стримуються, побачивши реакцію опозиції та суспільства на вчинок батька і сина Табалових. Інакше кажучи, певні якісні зміни (які не вимірюються формалізованими цифрами) наявні. Отож є шанс відродження парламентаризму, хай і недосконалого. От повз усе це і пройшла «Опора», захопившись марсіанським абстракціонізмом.
Рух «Чесно», слід віддати йому належне, не обмежився тільки цифрами та формальними загальниками. Бо ж номінально найчеснішою є КПУ — єдина з-поміж парламентських партій, яка відзвітувала про свої фінанси у 2012 році; та чи реальні показані нею цифри, чи мають рацію ті експерти, які називають утричі вищу цифру? І чим є відмова деяких депутатів від витрати державних коштів на забезпечення своєї діяльності чеснотою, чи ѓанджем? Тому рух «Чесно» зосередився на виробленні механізмів «прозорості» та підконтрольності громадянському суспільству депутатської діяльності. А ще він цього разу досить обережно поставився до чисельних характеристик активності парламентаріїв і підготував цілу низку змістовних пропозицій щодо поліпшення депутатської роботи. Але чи всі вони продумані?
От, скажімо, серед пільг, які запропоновано скасувати, — пільги депутатів на безплатне використання ЗМІ. Чи не зашкодить це інтересам виборців у разі, якщо їхній представник — не «крутий» бізнесмен чи ставленик олігархів? Бо ж далеко не кожний депутат має змогу в потрібний момент дістати з кишені тугу паку купюр великого номіналу... Зі скасуванням матеріальної допомоги депутатам на оздоровлення також не так просто: адже у депутатів дуже різні статки, крім того, є депутати-інваліди. Непросто і з позбавленням колишніх нардепів матеріальної допомоги в разі непрацевлаштування в перші роки після припинення їхніх повноважень. Це дасть у руки владі зайвий важіль тиску на опозиціонерів (чи треба розписувати механізм такого тиску)?
Інакше кажучи, моніторинг діяльності депутатів має сенс тоді, коли ведеться не з марсіянських, а із земних позицій. І лише такий він потрібен суспільству.
