Стратегія на Дністрі

У сусідній Молдові ситуація непроста. Останнім часом там загострилося протистояння проєвропейських і проросійських сил, яке має доволі тривалу історію. Представниками перших прийнято вважати парламентську більшість (голова парламенту — Андріан Канду) та уряд (глава — Павло Філіп), других уособлює лідер Партії соціалістів Республіки Молдова Ігор Додон, який має досить численну фракцію в молдовському парламенті. Додон намагається вести активну політичну діяльність, але, на думку багатьох експертів, державою реально управляє найбагатша людина країни — голова Демократичної партії Молдови Володимир Плахотнюк та його люди (до речі, донедавна бізнес-партнер українського Президента Петра Порошенка, хоча не виключено, що спільний бізнес існує досі).

Показовою була остання ситуація на лінії «молдовського протистояння», коли Додон двічі блокував призначення міністра оборони Еуджена Стурзи. У результаті після звернення уряду до Конституційного суду останній наділив правом призначити міністра спікера парламенту Канду. Аналогічна ситуація була з відправкою молдовських військових на навчання до України. Додон відмовлявся давати дозвіл, але уряд в обхід президента військових усе одно відправив.

Про внутрішньополітичні розклади у Молдові нещодавно ми вже писали. У статті «Виклик для Молдови» («День» №180 за 10 жовтня 2017 р.) автор Антон Міхненко доволі детально описує своє бачення ситуації з даної тематики. Сьогодні ж ми хотіли б звернути увагу на інший аспект. Як відомо, у Молдові проблеми не лише з командною грою щодо захисту національних інтересів місцевими політиками, невирішеним залишається і питання єдності країни.

ПРИДНІСТРОВ’Я

Конфлікт тліє вже третє десятиліття і, судячи із ситуації, далекий від розв’язання. І в даному випадку нашу увагу привернуло «свіже» інтерв’ю президента Молдови Ігоря Додона російській «Независимой газете». Наявний традиційний набір «кремлівського меню»: «за Євразійський економічний союз»; «відкриття у нас офісу НАТО й інтеграцію країни до Альянсу — працює проти молдовської державності»; «під прапорами європейської інтеграції в Молдові було створено бандитську корумповану владу»; «Румунія не повинна вести політику, спрямовану на ліквідацію нашої держави»; «Майдан нам не потрібен»; «без стратегічного партнерства з Росією Молдова державність свою не збереже і не зміцнить»; «армія нам не потрібна, Молдова — нейтральна країна» тощо.

Так, чимало тез Додона про ситуацію в Молдові мають об’єктивну реальність, оскільки проєвропейські сили своїми діями дискредитували саму ідею євроінтеграції, поліпшення соціального становища громадян, модернізації країни... Аналогічна ситуація і в Україні, ми це проходили за часів Віктора Ющенка, що дозволило Віктору Януковичу абсолютно легітимним чином (через вибори) прийти до влади, спостерігаємо ми подібне і після Євромайдану. Не секрет, що люди як в Україні, так і в Молдові хочуть одного — реального реформування країни і поліпшення якості життя. Але політичні верхівки обох країн, користуючись патріотичною риторикою та підтримкою Заходу, захищають насамперед не державні, а свої особисті й корпоративні інтереси.

Звідси й девальвація довіри з боку громадян. Але стосується це не лише так званих проєвропейських, а й так званих проросійських сил. Незважаючи на те, що перші використовують прозахідну риторику, а другі — сподіваються на Росію, мета у них одна — особисте збагачення і збереження себе при владі. Звичайно ж, кожна з цих груп під натиском своїх західних або кремлівських кураторів змушена виконувати ті чи інші завдання, і країна щонайменше рухається в заданому напрямку, але результат відповідний — половинчастий, фасадний.

Тепер — про те, на що ми звернули особливу увагу в інтерв’ю Додона. Відповідаючи на запитання про вирішення придністровського питання, він, як і раніше, повторив, що є прихильником «федерального державного устрою» Молдови. Але при цьому додав: «Я думаю, що можна домовитися з Тирасполем. У нього два сценарії: або стати частиною України, або Молдови. Упевнений, що для Придністров’я краще бути частиною Республіки Молдова. Здобути незалежність або стати суб’єктом Російської Федерації для Придністров’я нереально». Раніше за текстом він також підкреслив: «Ситуація в Україні впливає на те, що відбувається у нас. Та нестабільність, яку ми бачимо останніми роками там, нас непокоїть, тим більше, що в Молдові дуже велика українська діаспора. Ми хочемо, щоб в Україні все було добре, — це наші сусіди, брати, у нас спільне історичне коріння, спільний Дністер — зі спільними проблемами».

Питання — що можуть означати слова президента Молдови про те, що Придністров’я може «стати частиною України»? «Ця заява пана Додона свідчить про те, що він не немає чіткого бачення майбутнього Придністров’я, — коментує «Дню» політичний експерт із Молдови, керівник неурядової організації «Пілігрим-Демо» Михайло СИРКЕЛІ. — З одного боку, він начебто заявляє, що розв’язання конфлікту можливе лише через федералізацію Республіки Молдова, а з другого — каже, що суверенна і невід’ємна частина Молдови, чому відповідають міжнародні документи, може стати частиною іншої держави. На мій погляд, це безвідповідально».

«Показово, що пан Додон нещодавно здійснив візит до Вірменії, але по дорозі назад заїхав до Росії, де він провів більше часу, ніж у самій Вірменії, — наголошує наш співрозмовник. — І цілком можливо, що ідеї, які він озвучив російському виданню, Додон погоджує в Москві. Хоча у молдавського президента є досить розумні радники, але чи дослухається він до них, я не знаю. Серед них, наскільки мені відомо, є люди, які дотримуються позиції в рамках плану 2005 року. Тоді в парламенті Молдови було ухвалено закон, згідно з яким Придністров’ю надавався статус, аналогічний тому, що його сьогодні має Гагаузія. Але цей план не реалізовано. Тож чим керується пан Додон — порадами своїх кураторів з Москви чи власними висновками, сказати складно. Поки що видно, що чіткої позиції з цього питання він не має».  

З аналогічним питанням ми звернулися до багаторічного посла України в Молдові Сергія Пирожкова. «Те, що Додон заявив про можливий сценарій стати Придністров’ю частиною України, не є новим підходом, — коментує «Дню» Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Молдова з 2007 до 2014 рр. Сергій ПИРОЖКОВ. — На початку 1990-х рр. керівник Придністров’я Ігор Смирнов приїжджав до Києва до Леоніда Кравчука і пропонував йому, аби Україна забрала собі Придністров’я. Але Україна з такою пропозицією тоді не погодилася. Наша країна взагалі впродовж усього періоду незалежності офіційно заявляла і заявляє про те, що Придністров’я є частиною Республіки Молдови. Україна жодного разу навіть не намагалася змінювати свою позицію».

«Гадаю, Додон своїми заявами хоче розширити варіанти розгляду цієї проблеми, — припускає український дипломат. — Хоча цілком імовірно, що його слова більше орієнтовані на публічний простір, а не на реальну стратегію врегулювання конфлікту. Щодо його позиції стосовно федералізації Молдови, то ця ідея не є новою. Свого часу було підготовлено так званий «меморандум Козака» (на той час заступник керівника адміністрації Президента РФ. — Авт.), який Молдова спочатку погодилася підписувати, а потім Воронін в останню мить відмовився це зробити. В основі цього меморандуму була ідея федералізації. Це було 2003 року. Відтоді жодних нових ідей стосовно врегулювання цього конфлікту на інших принципах РФ не пропонувала».

Ми зателефонували першому президентові України Леоніду Кравчуку, аби дізнатися, як це було на початку 1990-х і чи справді Смирнов приїжджав до Києва з відповідними пропозиціями. «Смирнов за часів і після мого президентства звертався до мене, але у нас не було офіційних зустрічей, хоча такі зустрічі в Києві були, але вони були неформальними і не зі мною, — розповідає «Дню» Леонід Кравчук. — Мені доповідали, що Смирнов перебуває в Києві і бажає зустрітися зі мною, на що я відповів, що для таких зустрічей є президент Молдови. Україна як  на початку 1990-х, так і сьогодні стоїть на позиціях незалежності й територіальної цілісності Молдови. Я пам’ятаю, це питання тоді порушувалося і в Туреччині, де зібралися країни Чорноморського басейну, зокрема були присутні президенти Росії, Румунії, Молдови. І я тоді чітко заявив, що ми підтримуємо єдність Молдови. Звичайно, ми знали, що у Придністров’ї живе велика кількість українців, які є законослухняними громадянами Молдови, і ми казали, що колт потрібно, то ми можемо підтримати їх підручниками, допомогти навчити вчителів тощо. Ми не давали жодного приводу, аби нас звинуватили в порушенні міжнародного права».

Відреагували на заяву Додона і представники української влади. Так, у себе на сторінці у FB народний депутат України, член президентської фракції «Блок Петра Порошенка» Ірина ФРІЗ написала: «Відверто здивована заявою президента Республіки Молдови Ігоря Додона про майбутнє Придністров’я і необхідністю визначення Тирасполем свого місця — у складі Молдови чи України. Україна ніколи не зазіхала на територію ПМР і вважає її невід’ємною частиною РМ. Можу лише припустити, що заява Ігоря Додона є певним сигналом з боку Кремля щодо обміну ПМР на Крим, оскільки не хочу припускати, що президент Молдови не хоче єдності своєї держави. Україна не торгує своїми територіями і поважає територіальну цілісність інших держав».

Днями стало відомо, що новий раунд перемовин із придністровського врегулювання у форматі «5+2» (беруть участь Кишинів і Тирасполь як сторони конфлікту, Росія, Україна, ОБСЄ — як посередники, Євросоюз і США — як спостерігачі) відбудеться 27—28 листопада у Відні. Хронічно актуальне питання — як можна розв’язати проблему Придністров’я? «Якщо в Києві на довгі роки закріпиться прозахідна влада і взагалі вплив Заходу, а не Росії, на Україну та Молдову зберігатиметься, то рано чи пізно це принесе плоди, — вважає Михайло Сиркелі. — Придністров’ю доведеться визначатися, що робити далі, залишатися в такому ж підвішеному стані чи реінтегруватися до Молдови. Інше питання, що на сьогоднішній день сама Молдова не готова до реінтеграції Придністров’я — ні економічно, ні фінансово, ніяк».   

«Як відомо, до 1940 року, Придністров’я було частиною України, — каже Сергій Пирожков. — Після того як Сталін забрав у Румунії Бессарабію і створив Молдавську РСР, Придністров’я стало її частиною. У регіоні  здебільшого проживають три національності — третина українців, третина росіян і третина молдаван, менше — гагаузів, болгар і білорусів. Щодо вирішення придністровського конфлікту, то, по-моєму, Придністров’я має бути частиною Молдови. На яких умовах — окрема розмова. 2006 року там був проведений референдум, на якому було заявлено, що понад 70% населення проголосувало за незалежність. Звичайно, її ніхто не визнав. У цілому ж, сьогодні керівництво даної території влаштовує її наявний статус. Хоча для народу там є багато проблем: із перетином кордону, реєстрацією автотранспорту, іншими питаннями, пов’язаними з експортом-імпортом продукції тощо».

ГАГАУЗІЯ

Щодо територіальної цілісності Молдови, ми не можемо не згадати про Гагаузію. Звичайно, це не як Придністров’я, оскільки Гагаузія і юридично, і фактично є частиною Молдови. Але конфлікт Кишинева та Комрата в кінці 80-х — початку 90-х минулого сторіччя був. В результаті він був вирішений 1994 року шляхом згоди сторін на формування Автономного територіального утворення Гагауз Єрі (з 1990-го до 1994 року невизнана Гагаузька Республіка), що передбачає досить широкі повноваження для самоврядності населеними пунктами з компактним проживанням гагаузів на півдні Молдови.

У даному регіоні переважають проросійські, навіть, у деякій мірі, прорадянські настрої, відповідно, знаходити спільну мову Кишиневу з гагаузами не так легко. Разом із тим, ситуація не настільки патова. Нинішнє керівництво Гагаузії на чолі з башканом Іриною Влах, хоч і перемогло на виборах при повній підтримці Росії, намагається вести багатовекторну політику. Викликано це тим, що в даному регіоні замикаються інтереси не лише Молдови, що природно, але і Росії та Туреччини. І якщо Москва експлуатує в основному нафталінові міфи спільного минулого, роблячи інколи певні фінансові та гуманітарні подачки, то Стамбул бере кровними (гагаузи, також як і турки, є тюрками, але на відміну від турок сповідають християнство) і реальними фінансовими інвестиціями в регіон.

«Комрат і Кишинів співіснують більш-менш нормально, незважаючи на те, що на початку 90-х ситуація була серйозно загострена, — каже Сергій Пирожков. — Гагаузи проголосили Гагаузьку Республіку, але потім погодилися на національну автономію. Звичайно, існують певні політичні сили, які чинять на Гагаузію вплив ззовні, намагаючись нав’язати ідею федералізації Молдови або ж у цілому дестабілізувати ситуацію в країні».

Нагадаємо, що за перебування попереднього башкана Михайла Формузала 2 лютого 2014 року в Гагаузії були проведені два референдуми (законодавчий і консультативний). Звичайно, Кишинів був проти і всіляко намагався не допустити цього, але референдум таки провели. За даними місцевих властей, понад 96% виборців проголосували за право Гагаузії «на зовнішнє самовизначення» та вступ Молдови до Митного союзу Білорусі, Казахстану та Росії. Влада Молдови оголосила проведення референдуму незаконним, а його результати — такими, що не мають юридичної сили. Пройшло майже чотири роки, які сьогодні стосунки між Комратом і центральними властями?

«Кишинів знайшов спосіб контролювати політичні сили в Гагаузії, а їх на сьогоднішній день дві (основні), — розповідає Михайло Сиркелі. — Одна зосереджена довкола того, що діє башкана Ірини Влах, а інша довкола колишнього мера Комрата і депутата молдавського парламенту Миколи Дудогло, що діяв. Обидві ці сили досить успішно контролюються Кишиневом, зокрема Демократичною партією, тобто паном Плахотнюком, який керує політичними процесами в Молдові. Переговорний процес між парламентом Молдови та Народними зборами Гагаузії в рамках робочої групи щодо статусу Гагаузії трохи забуксував, тому що членами даної групи не порушуються ті питання, які повинні порушуватися. А це врегулювання статусу, передача якомога більше компетенцій Комрату, реалізація положень, які були прописані в Законі про особливий правовий статус Гагаузії (Гагауз Єрі) від 1994 року. Депутати, які є членами цієї робочої групи, на жаль, особливої активності поки не виявляють. І таке становище зручне для центральних властей, тому що Кишинів не хоче ділитися владою і це основна проблема. В цілому, загрози дестабілізації ситуації на півдні Молдови не існує, тобто ніяка реальна небезпека від Гагаузії на сьогодні не загрожує».

***

Отже, Україні належить бути уважною та діяти активніше не лише в північній частині Одеської області, з якою безпосередньо межує Придністров’я, а й у південній частині Бессарабії, де компактно проживають українські гагаузи, що мають спільний кордон із Гагаузькою автономією Молдови. Саме по собі Придністров’я, а також Гагаузія навряд чи можуть бути загрозою для України або самої Молдови, але за активної участі Росії, яка впливає на дані регіони, ситуація може мати зовсім інший характер. Приклад тому — Крим і Донбас. Ще чотири роки тому мало хто вірив, що це може статися, але сьогодні війна Росії проти України — це вже реалії нашого життя. Причому, можна скільки завгодно звинувачувати Захід або Росію, яка справді готувалася до цієї війни і переслідувала свої цілі, головна причина в нас самих — в українських і молдавських політиках. Потрібно навчитися будувати власні сильні держави.