Сучасний український виборець — хто він?

Інформації про партії, блоки, фракції, багатьох їхніх представників і керманичів у ЗМІ ніколи не бракувало. А ось нібито основні учасники виборчого процесу, як декларується Конституцією України та кандидатами в президенти чи депутати зазвичай напередодні виборів, залишаються поза увагою.

Проблема українського виборця поринає в глибоку давнину, з якої й варто її досліджувати в залежності від історичних, соціальних, вікових, національних, інтелектуальних чинників тощо.

1. Нащадки знищених, зломлених, розсіяних, обкрадених у процесі: жовтневого перевороту в столиці й кривавого насадження чужої ідеології на всій території імперії шляхом громадянської війни, колективізації, голодоморів, гоніння духовенства та насильницької атеїзації, змагання шовінізму метрополії з «космополітизмом», «буржуазним націоналізмом» напівколонії й багато іншого, чого не бракувало в нашій історії лише в ХХ ст., — це сьогодні їхні діти, внуки та правнуки. І навіть ця категорія досить обмеженого періоду, виявляється, далеко не однорідна. Ніхто й ніколи її не вивчав, масштаби не визначав та й, мабуть, уже досліджувати не буде. За майже століття тема залишається болючою. Одні дещо знали про своїх предків, інші до певного часу лише здогадувалися, а дитяча цікавість такого сенсу в сім’ях зазвичай не заохочувалась, а то й обривалась, адже такі спогади були небезпечними для родини. Отже, не претендуючи на абсолютну достовірність, науковість, обмежимося лише деякими відомостями, отриманими від окремих свідків певних процесів, набутими особистими спостереженнями та життєвим досвідом, і дозволимо собі деякі умоглядні узагальнення та висновки.

Певна частина прямих нащадків (діти) за «єдиною, непогрішимою», мабуть, уже нікуди, ніколи не піде, адже находилася за 70 років. Та й за регіональною більшістю, яка складається із тих же перевертнів, які вчора — позавчора, навіть не змінивши своїх високих і розкішних кабінетів у облміськрайкомах партії чи таких же виконкомів, замінили лише таблички на своїх дверях новоявлених облміськрайдержадміністрацій та тих же виконавчих структур. А якщо якась рокіровка й відбулася, то в межах «своїх», благонадійних. І одночасно (чи то раніше підґрунтя підготували) деякі ще й якщо не олігархами, то мільйонерами стали. Тобто одні з них у тому ж осередку й залишилися, а інші спершу, певно, розгубилися, а потім під різними прапорами і схожими гаслами дружно рушили в похід за владою. Отже, якщо різнобарвність перших цілком зрозуміла, то різнокольорові прапори, під якими пішли за владою останні, дещо здивували пересічних громадян. Виходить, одностайності в лавах комуністів ніколи й не було, а тримала їх в одному середовищі з одного боку, «залізна» дисципліна, з іншого — численні привілеї?

Були й такі, які публічно чи то нишком відмовлялися від своїх приречених рідних, аби зберегти своє життя чи побудувати кар’єру. Залякані, вони, скоріш за все, завжди голосували «правильно», залишаючись послідовними на цьому шляху. Є й такі (живі чи то їхні нащадки), які за надзвичайних обставин, коли не залишалося вибору або він був дуже обмежений, змушені були вибирати між більшим і меншим злом. Таких було, можливо, й не так багато, але залишившись живими, деякі з них є й сьогодні совістю нації. Вибір їхній тепер, мабуть, однозначний. Питання лише в тому: чи є він сьогодні? Ті з означених, яких, на перший погляд, суттєво не тільки не образила радянська влада, але й дала можливість заслужити якимось чином неймовірну довіру навіть органів безпеки. Одні з отаких першими потрапили у післяреволюційну «м’ясорубку». Доля інших склалася вельми успішно. Останні віддадуть голоси й за провладних, і за опозиційних кандидатів у залежності від того, які, на їхній погляд, переможуть. Залишаються ще й такі, предки яких — носії «блакитної крові» — свідомо брали активну участь у Жовтневій революції, згодом зайняли високі партійні посади, а потім, як і багато інших, потрапили в післяреволюційні жорна. Нащадки тих, хто гідно витримав несподівані випробування, — це є сьогодні справжня інтелігенція, творча, самостійна, самодостатня, яка за наявності вибору ні на які сумнівні справи не піде.

Були й інші, діди яких: 1) залишилися довічно в засніжених землях Сибіру, а їхні прямі нащадки з малолітніми дітьми правдами й неправдами повернулися з чужини, але не на малу батьківщину своїх предків, а часто в не менш віддалені місця («подалі від гріха») зі сприятливим кліматом; 2) не очікували «комсомольців-добровольців», а взявши в руки найнеобхідніше, назавжди зникали з насиджених місць.

Для тих й інших найбільш сприятливою з усіх поглядів стала, очевидно, Україна (і для своїх, і для росіян), а в ній — багатонаціональний (близько сімдесяти національностей), густозаселений Донбас, який приймав усіх без будь-яких обмежень, а шахти давали можливість утримувати родини. Приїжджі звідусіль і в різні часи могли розчинитися у великих містах серед таких самих (і не тільки) і місцевих, підправивши свої автобіографії відповідно до вимог часу на більш-менш пролетарські. Втікали сюди і в криваві 1937—1938 роки, і повоєнні, безпаспортні, «космополіти», «буржуазні націоналісти» і «бандерівці» — аж до 1970-х років. Ставлення місцевих було більш-менш лояльним.

Одні з них дійсно мімікрували, щасливі від того, що залишилися живими та ще й дісталися хлібних місць великої неоімперії. Інші (інтелектуали) навчилися складати легенди про минуле й переказувати їх так натхненно й переконливо, що начебто й самі в них повірили. Ці завжди брали під козирок, голосували в перших рядах, стовідсотково і «правильно». Отже, в ті смутні часи дідусі-бабусі дітей та онуків своєю біографією не навантажували. Нині ж талановиті (й не дуже) шукачі аристократів-родоначальників складають оповіді-легенди протилежного змісту. Інші, маючи суворий життєвий досвід, і сьогодні поводяться, на погляд пересічного громадянина, надто обережно, не наражаючись на можливу небезпеку. Своїх виборчих намірів зазвичай не озвучують.

Наступні покоління названих — онуки, правнуки, які зі своїми предками не мали можливості спілкуватися, не мали сімейних архівів, а в самосвідомості до державних чи то не дозріли, чи то не хочуть роз’ятрювати душу, — орієнтуються зазвичай на свої авторитети і в залежності від того, як складається в них життя, визначають свій вибір. Між іншим, поодинокі дослідження в різних галузях і в різні часи свідчать, що те, що «син бажає забути, то внук хоче зберегти у пам’яті», а далі пам’ять послаблюється, і в більшості наступає незворотна амнезія. Тому й великі сподівання суспільство покладає на онуків.

2. Уся спільнота, окрім зазначених у п.1 і будуть виокремленні в подальшому, а також 1—1,5% людей, які, за визначенням французького філософа Густава Лебона, думають. Між іншим, Бернард Шоу, окрім 2% таких, виділив ще й «групу 3% тих, які думають, що вони думають, і 95% тих, що краще помруть, ніж будуть думати».

3. Звісно, що проблема міграції (зовнішньої чи то внутрішньої) загальнолюдська, планетарна, із глибоким історичним, економічним, політичним, релігійним, демографічним підґрунтям і поринає в сиву давнину. Мабуть, це явище не протиприродне («Риба шукає, де глибше, а людина — де краще»), якщо воно не примусове. Наприклад, етнічні росіяни, які у вікопомні часи хуторами оселилися на території сучасної України. Дотепер існує один із таких поряд зі старовинним селищем на Південному Сході України, давня народна назва якого була «Расєя». Виборчі уподобання їх нічим не відрізняються від отаких українців-аборигенів. Це лише один приклад із нашої багатонаціональної бувальщини, а термін «діаспора» переважній більшості русичів, татар, євреїв, болгар, сербів, молдаван та інших донедавна був невідомий.

Деякі потомки емігрантів періоду становлення СРСР, які, певно, піддалися на комуністичну пропаганду, і в голодні повоєнні часи повернулися. Їх перевозили, наприклад, із Франції теплоходом (суперкомфортабельним для тих часів), потім пересаджували в Одесі на потяг до Ковеля, а звідти товарним потягом ешелонували далі, але не на малу батьківщину, а куди «потрібно було», — в промислові регіони країни і найбільше — в шахтарський Донбас. Мабуть, таким було важко адаптуватися до наших умов, та все ж вони стали, скоріш за все, такими, як і ми, — більшість.

Та, виявляється, в ті важкі повоєнні часи комуністичній пропаганді піддалися не тільки українці. Таким був і стовідсотковий француз, мати якого відправила його, малолітнього, до своїх російських родичів. Останній чомусь згодом опинився в Сибіру, там знайшов свою половинку із репресованих росіян і через певний час сім’я повернулася, але не в Росію й не у Францію, а в той же український Донбас. І це був, звісно, не один іноземець. Виявляється, й іммігранти-греки після революції в Росії знайшли притулок на нашій святій землі, коли на їхній батьківщині сталися сутички між греками й турками. Половина такої сім’ї з берегинею на чолі опинилася в Грузії. Згодом частина її повернулася на батьківщину, залишивши матір із кількома нащадками, яких розкидало: сина після війни до Сибіру (уторований шлях), його сім’ю — до Донбасу (також протоптана дорога). Потомки цих і вищезгаданих цілком природно імплантувалися в українське суспільство, й нічим тепер особливим не виділяються щодо політичних пристрастей.

Лише в Донбасі нараховується близько 3000 поляків, які оселилися тут в різні часи. Це досить згуртована діаспора, яка, з одного боку, в більшості асимілювалася з місцевими мешканцями, з іншого — намагається відтворити й зберегти національну культуру, народні традиції, мову тощо. Імовірніше, українські поляки — «за» ефективну владу.

4. Експропріатори усіх часів — люди, яким зазвичай не вистачало ні працелюбності, ні хисту господарювання, ні тверезості, ні розуму, ні здорового глузду. Їхніми руками творилися злодійства, свавілля, насилля й неподобства в неспокійні часи революції, громадянської війни, колективізації й т. ін. Безперечно, і в цьому «моноліті» були різні люди. Рядові партійці, звичайно, були пасивними гвинтиками системи, інакше не спостерігала би вся планета, як після відходу в небуття чергового вождя завжди слідували незмінні викриття, нищівна критика, починаючи з винесення праху «вождя всіх народів» з вічної усипальниці своїми ж одно партійцями й виключення із моноліту його послідовників.

Електорат комуністів більш-менш постійний і дозволяє своїм обранцям займати гідне місце серед різних партій і блоків у парламенті.

1. Живі-здорові однопартійці часів СРСР, які добре пам’ятають безтурботне життя недавнього минулого.

2. Люди середнього віку й молоді амбіційні комуністи — нащадки попередніх, найімовірніше, покладають надії на прибуткові посади та популярність.

3. Громадяни, яких особисто ані «червоний», ані «великий» терор не зачепив (сповідують принцип «моя хата с краю»). Середній вік їх — 80 років.

4. Люди, які зневірились у всіх попередніх і теперішній владі, розуміючи, що їхні голоси нічого не варті, адже діє сталінський принцип: важливо, не як люди проголосують, а як підрахують їхні голоси.

5. Багато росіян прибуло до України за радянських часів за рознарядкою певних органів, численними комсомольськими трудовими призовами, інститутськими направленнями, у зв’язку з сімейними обставинами та з інших причин. Перші віддадуть голоси комуністам, в т.ч. і за повернення до СРСР, а то й до сучасної Російської імперії, будучи вдячними за рознарядку. Інші будуть голосувати в залежності від того, як «карта ляже»: узаконять російську мову як регіональну або другу державну, а так, дивись, і як єдину імперську мову, то це програма максимум, а ні — то, можливо, варто подумати про повернення на батьківщину, знаючи, що багатьох там уже ніхто не чекає. А 1—2% (і за Б. Шоу, і за Г. Лебоном) розуміє, що двічі в одну й ту ж річку вступити не можна, тобто СРСР — нездійсненна мрія. Тож якщо й віддадуть голоси, мабуть, не стільки «за» комуністів — регіоналів, скільки «проти» інших, оскільки путінські симпатики ще не дозріли до опозиційних поглядів.

А ось у клонах, партизанських загонах, розібратися важче. Нагадаємо, що свого часу ті з комуністів, яким не знайшлося місця у вищому ешелоні влади, організували свої партії як в одному, так і в протилежному таборі. Після невдалих попередніх спроб увійти в парламент або дістатися президентського крісла аутсайдери все ж продовжують свою гру. 1—2% виборців розбереться в цих ігрищах, а 98% розсіється між багатьма партіями в залежності від своїх білялітературно-попсово-спортивних уподобань. І нас, виборців, як і депутатів-опозиціонерів, знову провладні законодавці можуть «розвести немов кошенят».

Доки це триватиме? Доти, поки населення України не стане народом, нацією, а тоді й на колективний розум можна буде розраховувати, тоді ж і справжній лідер з’явиться. Якщо ми й далі не будемо думати, хоча дообиралися до того, що вже лише думанням лиха не уникнути, й дуже скоро вщент розграбована країна може востаннє втратити незалежність, — сподіватися на покращання життя навіть післязавтра не доводиться.