Сумна, але повчальна історія

«Несамовито-жалюгідне видовище» — напевно, так би назвав те, що відбувається з партією «Наша Україна» Віслючок Іа, герой відомого твору Алана Олександра Мілна «Вінні-Пух».

• Ця партія, яка на момент свого народження мала небувалий в Україні рейтинг у 55 — 60%, мала не просто формальну владу в країні, а в повному розумінні — народну любов значної частини населення, за лічені місяці все розтринькала, різноманітними «коаліціадами» настільки девальвувала не лише себе, а цінності, з якими була пов’язана в народній уяві.

А нині ця партія в черговому розколі, а на останніх виборах змагалася за народну любов із Олегом Ляшком (а насправді, вочевидь, небезкорисливо, за те, щоб відтягнути від опозиції побільше голосів).

• В українській історії було чимало ситуацій, схожих на нинішню. Здобувши з величезними зусиллями перемогу над зовнішніми та внутрішніми супротивниками, Україна зазнала поразку в боротьбі сама із собою. В українській пісні XVII століття так і говориться: «През незгоду всі пропали. Самі себе звоювали».

1658 року гетьман Іван Виговський під Конотопом розбив московське військо, тому цар почав евакуацію Москви. Однак влада гетьмана здалася завеликою його конкурентам, які об’єдналися й повалили його з посади. У результаті було поховано суперамбітну ідею Великого князівства Руського зі столицею в Києві — відновлення Київської Русі.

1667 року, після підписання Москвою та Польщею угоди про поділ України по Дніпру, народ піднявся проти такого віроломства. Рух проти Москви й Польщі очолив гетьман Петро Дорошенко, який розбив війська обох загарбників та об’єднав Україну по обидва боки Дніпра. Однак його конкуренти порахували, що гетьманами клаптиків України бути краще, ніж полковниками, й пішли на союз із іноземцями.

У результаті Україну захлиснув період, який сучасники назвали «руїною». За його наслідками знелюдніли величезні території, а на Київщині вовків, за свідченням сучасника, «стало вдесятеро більше за людей».

1918 року Володимир Винниченко та інші «діячі» затято воювали з «бонапартистом» Симоном Петлюрою за повноваження. А коли здобули ці повноваження, втекли за кордон, замість того, щоб воювати з більшовиками, як це робили українські повстанці. А через п’ятнадцять років після того третину населення України було вимордувано голодом.

• Сьогодні ми маємо приблизно те ж саме. Здобувши владу в результаті переможного народного повстання — помаранчевої революції, — представники нинішньої еліти божевільно безглуздо розбазарили те, що було здобуто не ними, а українським народом, принаймні тими сімома мільйонами громадян, які, за даними соціологів, брали особисту участь у подіях помаранчевої революції.

Світ не дурний і добре бачить ганебний рівень української еліти та її відповідальності. «Ваша еліта має суїцидальні нахили», — говорили іноземні дипломати 2006 року, в розпал міжпомаранчевої сварки. І як у воду дивилися.

На жаль, ці іноземні дипломати не завжди хочуть розуміти нашу ситуацію та уявляти, що б залишилося від їхніх власних народів, якби, не дай Боже, в них століттями викошували найменші паростки будь-якої еліти та геноцидом вбили третину народу.

• Національні хвороби легко не лікуються. Українська еліта хронічно безвідповідальна. Цей факт критично загострився специфічним її добором за радянських часів, коли нагору було винесено безліч безвідповідальних і випадкових людей.

І ця суїцидальність стосується не стільки самих представників «еліти» (собі вони якраз за будь-яких умов «наколядують»), як справи, за яку вони беруться.

«Найбільша аморальність — це братися за справу, яку не вмієш робити», — казав Наполеон Бонапарт, той самий, переможці якого, боячись навіть його тіні, не насмілилися відрізати жодного сантиметра території від Франції.

• Нині виліковування України від пострадянського спадку, який продовжує загрожувати країні смертю, призупинено. І все через безвідповідальність представників еліти, які, як десятки разів у історії України, виявилися недостойними свого народу.

Аналізувати фігуру Ющенка великого сенсу немає. У кількох народів є казка про царя, в якого все в руках перетворюється на черепки. Причому до якогось моменту цей цар був, навпаки, дуже успішним, аж доки його «его» не роздулося до небачених величин. Здається, це саме випадок Ющенка.

Якихось результатів його політики немає, крім кількох пам’ятників. Причому Ющенко примудрився дискредитувати навіть такі речі, які, в принципі, здавалося б, неможливо дискредитувати.

Усе у відповідності із заповітом В.Леніна: «Кращий спосіб дискредитувати ідею — безглуздим виконанням довести її до абсурду». Це — саме той Ленін, який соковито й влучно називав прихильників Радянської Росії серед, так би мовити, «інтелектуалів» на Заході «корисними ідіотами».

Звідси один вихід знайти віру в собі: рекрутувати нову еліту з числа патріотів України, здатних терміново розгребти ці стайні, 1 залучити до цього найбільш відповідальні та працездатні кадри.

Вони в нашому народі обов’язково знайдуться.

• Бо в Україні є мільйони й мільйони людей, які мають більше патріотизму й відчуття відповідальності перед країною, ніж більшість колишніх президентів, прем’єрів, міністрів, тощо. Більше того, їхня концентрація просто на вулиці вочевидь більша, ніж у Верховній Раді, Кабміні чи Адміністрації Президента.

Якось Мати Тереза сказала: «Віра творить чудеса». Навіть атеїстам та найзатятішим реалістам проти цього годі щось заперечити. Адже й Рокфеллер визнавав, що охочіше наймав людину з ентузіазмом, ніж просто доброго фахівця.

А що твориться в Україні?

• Як свідчить соціологія, велетенська частина країни занурилася у хворобливу апатію. Ціна безвір’я — занепад і деградація. Без віри мільйони співвітчизників — безвільний натовп. Хоча один маленький солідарний крок 46 мільйонів, який можливий лише за умов віри, означатиме колосальні зрушення вседержавного масштабу.

Для прикладу: лише мільйон людей усього лише три тижні померзли на Майдані — і влада тікала хто куди. Нещодавні арабські революції назвали «п’ятничними» — в кожній країні люди переступали страх після п’ятничної молитви.

Тим часом у нас опозиції, після низки поразок, довіряють не набагато більше, ніж владі. Люди бояться розчарування, що їхнє прагнення до правди й свободи використають чергові «тушки». А політики, яких вони оберуть, вдаватимуть боротьбу, а не боротимуться за них насправді.

• Політичну касту вкрай дискредитовано. Депутат і можновладець — це нині, швидше, тавро. Хоча до більшості з них це поки не дійшло. Ця каста живе за своїми правилами, які мають мало спільного з інтересами країни й відповідальністю за неї. Якщо завтра з’явиться інформація про людожерів, або й гірше, у ВР ніхто не здивується. Попри це, суспільство змушене ходити по колу через брак альтернативи. І його волевиявлення стають дедалі рідшими. По суті, єдине значуще голосування нині відбувається в країні не раз на два роки, як раніше, а раз на п’ять років на президентських виборах.

Усе це веде до застою й консервації відсталості, до зниження конкурентоспроможності України. Вихід із цієї ситуації один — задіяти якісь інші, неполітичні авторитети.

У Польщі 1980-х років таким авторитетом стала Церква. У нас це поки що лише мрія. У країні безліч народу виховані на безбожництві, прикладі Павлика Морозова тощо. А на додачу частина церков мають тавра радянської системи, а до того ж ще й розділені між собою та зайняті взаємним поборюванням.

Якщо суспільні авторитети, професіонали з активною позицією лише критикують сучасний стан справ і не намагаються нічого змінити, — чи не означає це ховання голови в пісок? Без готовності взяти особисту відповідальність, чим моральні авторитети відрізнятимуться від решти, крім колишніх заслуг? Як казав апостол, віра без діянь — мертва.

Дехто спитає: навіщо авторитетам політика, невже не можна залишатися такими собі «моральним гуру», впливаючи закликами на суспільство?

Проте позиція самоусунення від ключової сфери життя країни — політики, через яку може бути вирішено 90% питань її буття, — явно не перетинається з визначенням «моральний».

• Треба чітко розуміти: левова частка соціальних та моральних патологій, якими переповнена Україна, ростуть із нинішньої влади, її безбожництва й моральної деградації. Погляньмо: ледь не до кожного резонансного злочину в країні так чи інакше причетні представники влади.

Через владу всі питання вирішуються набагато швидше, ніж через тривалі суспільні процеси. Невже гуманно мучити свій народ ще кілька десятиліть чи століть, чекаючи, поки він «зрозуміє»? Може, давайте пожаліємо його зараз?

Зрештою, моральний гуру Індії, Махатма Ганді, не лише закликав до моралі, а й писав конституцію в індійському Конгресі.

• Якщо наш народ не матиме амбіцій реально взяти владу, реально повернути собі країну й стати її господарем, то змін чекатимемо століттями. Ще більшою мірою це стосується суспільств із фрагментованим інформаційним простором, як українське.

Якщо ти критикуєш і не намагаєшся нічого зробити, щоб змінити стан речей, — це не що інше, як струшування повітря й чистий мазохізм. Тоді, можливо, хай, хто зможе, розслабиться й спробує «отримувати задоволення» від того, що на наших очах робиться з країною.

А про Ющенка треба забути — це буде гідна оцінка його «заслуг». Але в жодному разі не можна забути про урок, який ми всі, вся країна, отримали через нього.