Суперечливі досягнення

Початок 1990-х років характеризується розпадом двополярної світової системи й утворенням на пострадянському просторі 15-ти самостійних держав. Перед кожним новим суб’єктом світових відносин постало завдання вибору шляху свого подальшого розвитку. Більшість з утворених держав задекларували свою вірність демократичним перетворенням і розбудові вільного суспільства. Не стали винятком і такі країни, як Україна та Росія.

За роки незалежності політичне життя в українському й російському суспільствах зазнало кардинальних змін. Але кардинальні зміни аж ніяк не означають якісних перетворень. Здебільшого це були декларативні гасла, що супроводилися мінімальним втіленням у повсякденне життя. Олігархічна верхівка та пов’язані з нею політики займалися нарощуванням своїх капіталів на тлі зубожіння населення.

Переломним моментом у житті українського народу міг стати 2004 рік, коли тисячі людей вийшли на Майдан, аби змінити долю своєї держави. Але надії громадян на псевдонових політиків не справдилися. І Україна знову, але вже з більшою силою, ринулася з’ясовувати внутрішньополітичні відносини. «Ревізії» зазнала навіть Конституція держави, яка ще в грудні 2004 року, під час політичної кризи, стала запорукою взаємних домовленостей. До Основного Закону України було внесено зміни, що передбачають перехід від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської. Зміни, що писалися свого часу під другого президента України заради продовження ним своєї політичної біографії, зміни, що мали своїх виконавців, диригентів і замовників, причому не лише в Україні. Крім того, політичні сили та їхні лідери не змогли втамувати свою спрагу щодо влади. Після подій на Майдані розпочався період протистоянь.

Усе це призвело до того, що за останні чотири роки Україна вверглася в перманентну політичну кризу, яка досі супроводиться частими змінами уряду, парламенту, позачерговими виборами й пустопорожніми обіцянками... Усі політичні події, що відбуваються в Україні, природним чином позначилися на настроях народу, які характеризуються цілковитою апатією до політики. І, як наслідок, на тлі загального політичного безвладдя, хаосу й недовіри до всіх політиків сьогодні дедалі частіше можна почути думки, що країні потрібна сильна влада, лідер, який повів би всіх за собою, при цьому як приклад часто наводиться північний сусід України.

Значно раніше сталися зміни й у політичному житті Російській Федерації. З приходом до влади 2000 року Володимира Путіна, а потім і обрання його на другий термін, Кремль сконцентрувався на зміцненні центральної структури влади у внутрішній політиці та на прагненні повернути Росії статус світової наддержави у зовнішній політиці. З переданням влади В. Путіним своєму наступникові Д. Медведєву не змінився й підхід до управління країною. Також триває дозування інформації в ЗМІ, утиски прав опозиції, усунення неприйнятних підприємців тощо.

Загнана в рамки так званої керованої демократії, значна частина російського суспільства висловлювала свою підтримку нинішньої влади. Але, наприклад, цікавим є опитування, проведене радіостанцією «Эхо Москвы» в Росії. Радіослухачам поставили запитання: «Чиє політичне життя вам подобається більше, російське чи українське?». Результати голосування в інтернеті: 68,6 % — українське, 22,8 % — російське, не змогли відповісти — 8,6 %; голосування телефоном: 77,1 % — українське, 22,9 % — російське. При цьому варто зауважити, що слухачами «Эха Москвы» є люди, що належать до ліберального середовища російського суспільства, тому це опитування навряд чи можна вважати загальним для населення Росії.

Таким чином, політичне життя українського й російського суспільств зазнало значних змін, але не тих, що були задекларовані в конституціях обох держав на початку 1990-х років. Перетворення в політичних системах обох країн привели їх до певних крайнощів. В Україні тотожними стали поняття «демократія» й «безладдя», в Росії — «авторитаризм» і «порядок». На тлі цієї ситуації цікавими є протилежні думки: в Україні — про необхідність сильної влади, в Росії — про демократичні перетворення, хоча б серед частини населення. У чому ж полягають протиріччя між подібними думками, й чого насправді бракує в політичному житті українському й російському суспільствам?

Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА:

— Протиріччя в наших суспільствах логічні. Російський і український народи бажають мати те, чого не мають. Росіяни прагнуть свободи, а українці — порядку. В Україні є свобода, але вона зараз усюди перетворюється на безлад. Як свого часу говорили в Польщі, Річ Посполита безладдям тримається. Свобода в українському суспільстві набуває крайніх форм анархії та хаосу. У російському ж суспільстві порядок перетворюється на деспотизм, що призводить до знищення політичного життя як такого й підміни його адмініструванням. Тому громадяни обох країн бажають позбутися наявних у них крайнощів і здобути те, що спостерігається в сусідньому суспільстві.

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора та завідувач відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України:

— Є добра приказка: «Там добре, де нас немає». Це вичерпна відповідь на ваше запитання. Звісно, цікавими є відповіді росіян на радіостанції «Эхо Москвы». Але слід зауважити, що слухачі радіо «Эхо Москвы» — це люди, які більш-менш з розумінням ставляться до суті розвитку сучасного суспільства. Вони усвідомлюють, як важко жити в умовах відсутності політичної опозиції та духовного життя в Росії. Розвиток країни є можливим лише тоді, коли держава вміє переживати конструктивні кризи між владою та опозицією, між різними політичними силами. Такі кризи є більш перспективними з погляду історичного розвитку Росії, ніж стагнація та політична апатія. Революційна стагнація російського суспільства після приходу до влади президента В. Путіна може влаштовувати кого завгодно, тільки не людей, які хочуть жити в сучасному, демократичному й цивілізованому суспільстві. У свою чергу, українське суспільство характеризується бажанням бути керованим з боку сильної політичної влади. Це свідчить про те, що народ України втомився від постійної політичної невизначеності. Але слід віддати належне українському обивателю, навіть при всій своїй емоційній втомі він ходить на вибори й голосує за різні партії, таким чином підтримуючи вогнище постійної політичної боротьби. Я думаю, що й на майбутні дострокові парламентські вибори українські виборці прийдуть і підтвердять свою відданість демократії.

Сергій ДАЦЮК, експерт:

— В Україні та Росії громадяни бажають мати ті політичні риси, яких немає в їхніх суспільствах. Росіянам бракує демократичних перетворень. У них дуже сильна центральна влада, де відсутні всілякі хитання й розбрід. В Україні, навпаки, немає єдності влади, спадкоємності, довготривалого парламенту й уряду, має місце постійна політична чехарда, яка вже всім набридла. Як у Росії, так і в Україні йде неправильна розбудова політичного життя, що характеризується полярністю. Тому українське й російське суспільства прагнуть золотої середини.