Свідок часу

Сьогодні в Українському фонді культури буде представлено масштабний твір про столицю авторства Івана Салія «Про Київ і моїх сучасників» (16.00). Книжка подає хронологічний зріз проблем та перипетій столиці з 1989-го до 2013 рр. Вартою уваги цю працю робить і її автор. Іван Салій, колишній депутат Верховної Ради України І та ІІІ скликання, очільник Київської міської держадміністрації (1992—1993 рр.), свого часу був настільки ж відомим у Києві, як і лідери національно-визвольного руху. Незважаючи на локальну популярність, Салій мав змогу бачити розбудову України ізсередини, обіймаючи різні посади.

— Пане Іване, у вашій книжці йдеться про період змін в історії Києва, набуття Україною статусу суверенної держави. Як змінилася столиця за цей час?

— Так, безперечно, Київ змінився. Наприклад, з’явилися величезні торгові мережі — таких навіть у Європі ще немає. Це надало місту певного європейського шарму. Але, незважаючи на позитивні зміни, в цілому, місто деградує.

Одна з головних проблем столиці — в тому, що останні 15 років ми розвиваємося в одних і тих же межах за рахунок ущільнення забудови. Тобто ми будуємо «висотки» там, де раніше були зони відпочинку: спортивні й дитячі майданчики, зелені острівки — це неприпустимо. Трагедія ж — у тому, що новий генеральний план забудови Києва, проти якого я виступаю, передбачає знову ж таки невпинне розширення території міста. І це в час, коли всі міста — як Париж, Берлін, так і Москва — показали, що потрібно розвивати агломерацію. Чи то мало хто розуміється на цьому, чи то ніхто не хоче братися за серйозну державну справу. Необхідно було б створити генеральний план на Київ та Київську область діаметром близько 50 км навколо столиці.

Також можна навести приклад будівництва метро на Троєщину, яке уже два роки як зупинили. Ми два роки не можемо добудувати міст. Це свідчить про те, що у столиці малоперспективна структура влади. Це, напевно, головний негатив сьогодні.

Крім того, варто говорити про кризу в інтелігентських колах столиці. Річ у тім, що в 1990-ті й під час помаранчевої революції існувала творча інтелігенція, яка підіймала й вела націю. У моїй новій праці є глава на цю тему, де я порушую питання про пошук тих людей, які сьогодні могли б узяти цю функцію на себе. Складається враження, що сьогодні Київ насправді втратив роль культурної столиці, як це зазначено в плані Попова.

— Що сталося із київською інтелігенцією?

— Відбулася зміна поколінь. В умовах комфорту й демократії ані Павличко, ані Драч, ані Яворівський не пишуть. 1960—1970-ті роки подарували нам плеяду нових талантів, лідерів, але зараз інші часи. Ваша газета — серйозна й теж постійно порушує цю тему. На жаль, ми не маємо визнаних авторитетів, мислителів європейського масштабу серед творчої інтелігенції. Сьогодні ми ходимо по колу.

— Київ завжди був у авангарді політичних подій. Але зараз кияни не мають мера, крім того, під питанням легітимність діяльності Київради. Чому так сталося?

— Насправді, тільки здається, що Київ дрімає, бо не штурмує масово Київраду. Може, цього і не потрібно, гадаю, кияни мудріші. Але звернімося до результатів виборів до Верховної Ради. Жоден кандидат від правлячої партії, незважаючи на гречку й інші використовувані методи, якими забезпечували близько 30 тис. голосів на окрузі, проти, тобто за опозицію й без гречки голосували 34—35 тис. виборців. Це говорить про те, що ситуація в Києві приблизно така, як у 1990—1991 рр., коли жоден керівник міста не потрапив до Верховної Ради Союзу СРСР. Тоді не пройшов жоден комуніст — тільки інтелігенція, тільки доктори наук та безпартійні.

Сьогодні ситуація повторюється, але влада не усвідомлює цього. На останніх виборах правляча партія здобула в столиці 12% підтримки й загнала себе в тупик — як із питанням Тимошенко, так і з питанням Попова. Немає рішень, і їх відтермінування лише ускладнює ситуацію як для влади, так і для народу. На мою думку, кияни не вибачать такого нехтування їхнім природним правом. Адже вибори — це пошук ідей та людей, які втілюватимуть їх, це звіт влади. Зрештою, це можливість відчути себе не населенням, а виборцем, громадянином. Такі дії влади матимуть доволі серйозні наслідки.

Пряме президентське правління виявилося безперспективним — такого немає в жодній столиці. Київ без мера — це Україна без столиці. У жодній країні Європи, куди ми йдемо, немає столиці без мера. Навіть Москва обрала мера. Ми вже відстаємо навіть від Сходу. Крім того, в європейських столицях працюють районні структури, тобто ради, яким делеговані ті чи інші функції. У нас їх ліквідували. Була ідея концентрувати ресурси, але чому тоді не виконується бюджет?

— І як підсумок, скажіть, чим для вас є Київ?

— Я присвятив цьому місту понад 20 років свого життя. Спочатку я захистив дисертацію на тему: «Розвиток управління великим містом на прикладі Києва». Я вивчаю досвід управління Києвом, розвиток міста. Написав близько 10 книжок різного масштабу, які присвячені тільки Києву. Описав кожного «мера», котрий керував містом упродовж останніх 500 років.

Коли я очолював Київську адміністрацію, мені не вистачало знань із двох тем. По-перше, будівництво — я вже шостий рік очолюю Асоціацію виробників будматеріалів. Ми випустили довідник на 600 сторінок із будівництва, якого в Україні не було з 1967р. Отож тут я вже підготовлена людина. По-друге, я не зовсім глибоко розумів розвиток пасажирського транспорту. Нині я об’їхав фактично всі столиці Європи й діяльно працюю з профільною комісією Київради.

Я завжди балотувався по Києву, незалежно від того, якими були шанси на перемогу. Я ніколи не хотів виїхати з цього міста. До речі, на сьогодні я є головою нещодавно зареєстрованої Київської муніципальної асамблеї. Наша мета — через експертні ради вищого рівня допомогти киянам знайти вихід із ситуації, що склалася, й подолати масову зневіру.

Окреме місце у книжці посів Узвіз. За час мого перебування на державних посадах ми зробили чимало для Подолу, наприклад, відновили практично всі церкви. Я навіть святкував там свій цьогорічний День народження, зібравши колег, з якими працював 20 років тому.