Світле сьогодення

Коли на початку 2005 року після публікації першого прогнозу про неминучість кризи глобального масштабу й потім, коли конкретизували її за причинами, особливостями перебігу, галузями й країнами, то зіткнулися з крайньою недовірою до прогнозів будь-яких кризових явищ. Ще недавня панівна концепція сталого розвитку стала причиною радикального нон-алармізму із запереченням самої можливості глобальних криз. У нас у країні це виражалося в ілюзорних надіях на економіку знань, прискорену євроінтеграцію й швидкий перехід на нові технологічні устрої з апофеозом у вигляді чергового «українського прориву». Бачачи, що реакція експертного й наукового середовища на прогноз про високу ймовірність розпаду США порівнянна з реакцією члена КПРС на прогноз про ймовірний розпад СРСР, озвучений десь так у середині 80-х років, якийсь час взагалі відмовився озвучувати найбільш радикальні прогнози.

Час спливав, і кризові прояви стали очевидними. Вчені, які захистили дисертації зі стійкого розвитку, воліють про них не згадувати так само, як ще зовсім недавно те саме сталося з дисертаціями з марксизму-ленінізму. Політики, які переконували перед виборами виборців повірити в можливість прориву, теж як у рот води набрали. Однак звичні стереотипи надто живучі, щоб від них легко відмовлятися. Нон-алармізм не зник, а трансформувався в тезу про те, що сучасні процеси є звичайною циклічною кризою капіталізму. Звідси дискусії про те, чи досягнуто вже дна кризи й коли почнеться подальше зростання, 2010 чи 2012 років. Передбачається, що після того, як усі фінансові бульбашки луснуть, світова система буде відкоригована й стабілізована. Нікого з цієї категорії ми переконувати не хочемо. Доводити сучасному нон-алармісту, що це не циклічна криза капіталізму, а цивілізаційна, набагато масштабніша, гостріша й триваліша — це все одно, що доводити неминучість краху СРСР істинному комуністу епохи застою. Подальший перебіг розвитку подій для них буде найкращим доказом.

Набагато більша в Україні категорія песимістів. Людей, які під чуйним керівництвом мудрої влади повною мірою відчувають кризу на собі. Людей, який поставили в умови боротьби за виживання і які не вірять уже нікому. Хтось упевнений у наближенні кінця світу, хтось впав у депресію, а хтось тихо спивається. Політики, тим часом, дружно підливають олії у вогонь.

Прем’єр спочатку закликає пенсіонерів переводити пенсійні рахунки в держбанки, побоюючись масового банкрутства комерційних, а потім, через тиждень, закликає всіх вкладників повірити тим-таки комерційним банкам. Народний Президент, ніяк не наважиться розказати своєму народу, яка частка золотовалютних резервів НБУ була розміщена в американських іпотечних цінних паперах, що стали «токсичними»?

Президент сусідньої братської країни, заявляючи про швидкий колапс української економіки, пропонує свою кредитну допомогу. Звісно, абсолютно щиро, а зовсім не для того, щоб відвернути увагу від не менш гострої кризи у своїй країні й без якогось прицілу отримати контроль над українською газотранспортною системою.

Не дивно, що люди, бачачи лицемірство й некомпетентність політиків, спостерігаючи стрімке погіршення ситуації, розчаровуються в усьому й, що найгірше, в самих собі.

До цих людей хочу звернутися й показати, що не все так погано як на глобальному, так і особливо на локальному рівнях.

Як відомо, людина швидко звикає до хорошого. За нашими поточними проблемами ми забули, якого масштабу катастрофи ми уникли, причому уникли як у минулому, так і в майбутньому.

Йдеться про великомасштабний ядерний конфлікт. Відомо, що цивілізація принаймні кілька разів опинялася буквально на межі ядерної війни. По суті, єдиною альтернативою сьогоднішньому драматичному й кризовому сценарію була б ядерна зима, порівняно з якою сьогодення в усіх значеннях є світлим. І якщо виходити з постулату, що за все доводиться так чи інакше платити, то погодьтеся, що всі сучасні кризи є невеликою платою за позбавлення небезпеки ядерного кошмару. Адже при всіх варіантах можливого розвитку подій можна однозначно прогнозувати, що великомасштабного ядерного конфлікту в цьому столітті не буде. Локальне застосування ядерної зброї можливе, ядерні чи «брудні» теракти практично неминучі, але небезпеки ядерної зими немає.

Поміж усього іншого, криза дозволить позбутися звичних, але більше не працюючих стереотипів. Одним із них є теза про прискорення науково-технологічного розвитку. Вона настільки звична для західної культури, що ми не помічаємо, що це частина апокаліпсичного сценарію. Дійсно, біологічний, соціальний й інші види розвитку мають свої граничні швидкості, що визначаються не безкінечним потенціалом адаптації до швидкості змін. І коли прискорення науково-технологічного розвитку перевищить певну межу швидкості, вся технологічна цивілізація піде в рознос. Це був би справжній кінець світу. Відповідно, факт відсутності постійного прискорення науково-технологічного розвитку свідчить про те, що технологічна цивілізація має набагато більшу стійкість, ніж вважалася раніше. А також існують цивілізаційні механізми, що синхронізують різношвидкісні процеси. З одного боку, це не може не тішити — неминучий і досить швидкий кінець технологічної цивілізації відкладається на непевний час. З іншого боку, масштабну цивілізаційну кризу, прелюдію до якої ми спостерігаємо, можна розглядати як вияв дії цих механізмів.

Наступна загроза, якої ми уникнемо через наближення цивілізаційної кризи, — це загроза екологічної кризи в глобальному масштабі. Частково це станеться за рахунок кардинальної переорієнтації на використання місцевих відновлювальних ресурсів, мінімізації використання одноразової продукції, частково за рахунок скорочення населення. Можна сміливо прогнозувати, що до середини століття населення планети зменшиться. Локальні екологічні проблеми залишаться й десь навіть загостряться, загалом технологічний тиск на біосферу істотно зменшиться, й глобальної екологічної кризи, пов’язаної з дією технологічної цивілізації, не буде. Зокрема й гострої кризи глобального потепління. Цей процес не унікальний — приблизно те саме відбувалося під час кризи пострадянського простору, зокрема й в Україні. Узагалі, через те, що криза, пов’язана з розпадом СРСР, і майбутня криза мають спільні цивілізаційні причини, часто спостерігатимуться відповідні аналогії й паралелі, до того моменту, коли нашу пострадянську кризу пом’якшив Захід. Кризу самого Заходу пом’якшувати буде вже нікому.

Як зазвичай, за все доведеться платити — глобальні проблеми вирішуватимуться за рахунок людей, їхнього благополуччя й безпеки. Але не все так погано, особливо на локальному, українському рівні.

Якби кризи не було й усе розвивалося б по-старому, то в умовах прискорення науково-технологічного розвитку перспективи в України були б досить похмурі. Вона була приречена пасти задніх серед більш розвинених країн, виконуючи функцію сировинного додатку. Тобто так, як Україна розвивалася з часу здобуття незалежності. Але криза, серед іншого, приведе до зламу наявної моделі геополітичної диференціації країн інвестиційної моделі й міжнародного розподілу праці. В умовах низьких темпів розвитку визначальним чинником стають не нові технології, не інформація й знання, а величина й збалансованість власної ресурсної бази, питома кількість ресурсів на душу населення з урахуванням їхньої доступності для використання на наявному технологічному й транспортному рівні та локальних екологічних обмежень. Від переважно вертикальної диференціації країн на більш і менш розвинені, світ перейде до переважно горизонтальної. Як при цьому виграють старі розвинені країни, багаті на сировину, вже зараз видно на прикладі Канади, Австралії, Нової Зеландії, Норвегії, які істотно менше постраждали через фінансову кризу.

У цьому плані доступність і збалансованість ресурсної бази України, кількість потенційних ресурсів на душу населення, доступних для розробки на сучасному технологічному рівні, є одними з найкращих у світі. Я неодноразово підкреслював, що якщо Україні вдасться утриматися від залучення до майбутніх розборок глобального масштабу, то вона природним шляхом увійде в число найбагатших країн світу. Причому не стільки через феноменальний власний розвиток чи прорив, скільки на тлі значного відкочування назад і розпаду нинішніх центрів геополітичного впливу.

Наскільки це ймовірно? Уже зараз через внутрішнє розмаїття й хоч і повільний, але все ж таки розвиток демократії втягнути Україну в якийсь блок або союз стає вельми проблематично. Останнім часом виразно виявляється зростаюче небажання дедалі більшої частини суспільства інтегруватися з будь-ким, кудись вступати або приєднуватися до когось. Євроромантизм зміняється євроскептицизмом. Орієнтація на США відпаде сама собою з розгорненням там системної кризи. Інтеграція з Росією стає дедалі менш привабливою навіть для російськомовних регіонів, незважаючи на всі перегини та непрофесіоналізм нинішньої влади, що знає різниці між антиросійською і антируською політикою. У той же час, поки ще сильні геополітичні центри не сприймають Україну серйозно, не бачать у ній не те що конкурента, а й навіть самостійного гравця. І це дає їй шанс.

Унаслідок цивілізаційної кризи, гостра фаза якої ще не почалася, значна частина західної культури, економічної й соціальної структури суспільства буде зметена й згодом замінена типово східною. Це станеться не через злу волю нових варварів, а через об’єктивні закономірності цивілізаційного розвитку. Просто економіка, культура, цінності й устрій життя, характерні для європейської, а потім для західної цивілізації протягом багатьох століть, стануть неефективними в нових умовах.

Але християнський, європейський, західний світ не помре повністю — в переважаючому морі Сходу залишаться окремі острови Заходу, де в більш сприятливих умовах і при розвиненій регіоналізації, що прийшла на зміну глобалізації, значна частина західного способу життя зберігатиме свою ефективність. Серед цих островів буде й Україна. Якщо їй вдасться зберегтися, то Україна увійде до числа найдемократичніших країн світу, й це не може не радувати.

Також унаслідок зміни глобалізації регіоналізацією мовне, культурне й інше розмаїття України буде збережене, станеться істотна децентралізація управління. Нарешті отримає потужне прискорення розвиток сільського господарства.

Наш короткостроковий прогноз ще більш оптимістичний — навесні й улітку ми чекаємо істотного, хоча й тимчасового поліпшення ситуації. Зокрема й в Україні. Поліпшення торкнеться всіх сфер бюджетної, банківської, курсової, реальної економіки. По суті, поліпшення вже почалося, але поки його вияв не в тому, що стає краще, а в тому, що не стало ще гірше. Українська економіка не колапсує, немає каскадного банкрутства банків і дефолту держави. У цьому немає жодної заслуги місцевих можновладців, які не розуміють суті й складності процесів, що відбуваються, але навперебій ставитимуть поліпшення в заслугу своєму чуйному керівництву. Це пов’язано з цілеспрямованою зміною сценарію світової фінансової кризи з дефляційного на інфляційний. Але поліпшення буде тимчасовим. З довгострокової точки зору накачка економіки грошима та зниження ставок Центробанків призведе не до оживлення економіки, а до розкручування інфляційної спіралі з подальшою загрозою зростання цін на ресурси, масової відмови від долара та закриття економік. Але в короткостроковій перспективі перехід від дефляційного сценарію до інфляційного призведе до істотного пом’якшення ситуації й навіть можливо викличе чергові ілюзії швидкого подолання кризи. У той же час, подальший інфляційний сценарій, незважаючи на стрибки цін на енергоносії з вельми ймовірним обвалом долара, закриттям економік і загрозою нових воєнних конфліктів, терактів і економічних блокад, буде більш вигідним для України, ніж дефляційний. Якщо, звісно, керівництво України у своєму слідуванні віджилим стереотипам і особистій залежності від провідних центрів геополітичного впливу не втягне країну в майбутні масштабні розбірки загальносвітового рівня, неминучі при реалізації інфляційного сценарію й початку активної фази цивілізаційної кризи.