Свято уваги

Два міста Луганської області — Сватове та Сєверодонецьк — довелося мені відвідати у складі групи артистів, які в черговий раз приїхали в зону АТО, щоб підтримати своїм співом, спілкуванням і подарунками бійців. Цей тур називається «Підтримаємо своїх», і в його назві розкривається мета таких поїздок на неспокійні терени нашої країни. У складі колективу артистів були відомі співачки Анастасія Приходько, Тоня Матвієнко, Ейра та гурт Рей-бенд.

Перше місто — Сватове — ніколи не було під владою бойовиків, друге — Сєверодонецьк — звільнене ще влітку. Хто краще всього передасть настрої регіону? Пересічні мешканці, військові ЗСУ, добровольці чи, може, міліція? У Сватовому господар готелю зранку напік для нас пирогів. Коли дівчина з нашої групи в Сєверодонецькому супермаркеті українською мовою звернулася до своєї подруги, то місцеві «гопники», які стояли поруч, перекривились, як від заброділого кисляка. З другого боку, в тому ж Сєверодонецьку існує вже легендарна «тьотя Таня», яка відзначилася не тільки всілякою допомогою українським військовим, а й історією, коли вона телефонувала «своїм» за дивною порадою. Річ у тім, що в неї в буремний час окупації в кав’ярні сиділи три сепаратисти, й вона готова була з ними покінчити власноруч. Єдине, що її зупиняло, — це як вивезти тіла. Для вирішення цього питання вона й зверталася до військових, які чемно порадили їй не втручатися в чоло вічу справу. Колись я наводив приклад Лисичанського підприємця, який повідомив ЗСУ координати власної СТО для того, щоб ті завдали по його майну удар, бо там засіли проросійські бандити. Ось така мішанина, в якій, можливо, й не варто дуже розбиратись. Треба діяти.

ГУБЕРНАТОР «КОСИТЬ ГАЗОН»

Губернатор Луганщини Геннадій Москаль якось пообіцяв винищити «ЛНР» повністю. Повністю. І мені не здаються його слова популістськими. Треба знати біографію Москаля та його роль у зачистці Криму від бандформувань. Як підказав один із «радників» Луганського кримінального авторитету 1990-х років, існує принцип газонокосилки. Ніхто не палитиме всю скирту. Голови коситимуть методично й поступово. Одну за одною. Ми можемо помітити, що Президент лише раз попросив Москаля «не панікувати». Президентові треба було якось зберегти обличчя у відповідь на критику губернатора. Сам же губернатор явно не звертає уваги на такі «догани». І не тому, що він ігнорує Президента. Навпаки. Переконаний, він виконує його наказ — косити газон. А в такій справі всі засоби годяться. Те, що представник президентської влади спокійно дозволяє собі на камеру не тільки нецензурні вислови, а й фактично погрози чиновникам, це підтверджує. Мушу зазначити, мало в кого така поведінка викликає невдоволення. Зовсім навпаки. Тут — на сході — існує спрага за рішучими та ясними кроками, нехай навіть у формі хоча різких, але загальнодоступних методів.

Сватівський мер Євген Рибалка говорить відверто: Геннадія Москаля у Сватовому майже не бачать. «До нас Москаль майже не їздить — говорить Євген Вікторович, — у нього і там питань достатньо. Тут усе нормально й мирно. Єдине, про що я його попросив, так це забрати чиновників, бо заважали працювати».

Як у Сватовому, так і в Сєверодонецьку зали, де відбувалися виступи артистів, були переповнені. Шукали навіть додаткові стільці. Жодного непорозуміння. Більше того, безліч зворушливих випадків, які б у мирний час, можливо, або не відбулись, або мали б зовсім інше навантаження.

СВАТОВО СТАЛО НАДІЙНИМ ТИЛОМ

У Сватовому ми також мали честь відвідати солдатів у шпиталі разом із «музой каратєлєй», як її назвали особливо занепокоєні долею «хлопчиків у трусиках» росіяни, українською співачкою Анастасією Приходько. Зрозуміло, що концерти в місцевих Будинках культури для військових і місцевих волонтерів — річ приємна й надихаюча. Але артисти на цьому не зупиняються. Вони йдуть на контакт із військовими, спілкуються з ними. Більше того, артисти навіть мали можливість ввечері поспілкуватися з військовими в неформальній обстановці в кав’ярні. Але то згодом. Спочатку був шпиталь.

Сватово стало надійним тилом. Тут не просто шпиталь, тут ціла база з власним вертолітним майданчиком, який використовується для термінового прибуття поранених. Звісно, до важкопоранених нас не пустили. Інші ж отримали й подарунки, й дитячі малюнки, окрім того, спеціально для них було влаштовано міні-концерт на замовлення прямо в палатах.

Під вечір артистів відвідали добровольці й деякі військові медики, які поділилися цікавими і зворушливими історіями. Кава та чай зближує людей, і як не за тістечками військовим поділитися наболілим із гостями?! Один із добровольців виявився не останнім чиновником у себе в селі на Західній Україні. Полишив і бізнес, і кар’єру, пішовши до добровольчого батальйону. Цікаво те, що ніхто не знає, де він зараз, навіть найближчі родичі. У серпні йому довелося бути під Іловайськом. Якось їх послали відбити ворога, що наближався. Коли ж розпочався бій, то виявилося, що супроти наших автоматників стоїть колона броньованих машин. Як так сталося — мова окремих бесід. У той момент перше, що спало на думку бійцю, — зателефонувати дружині, яка переконана була і впевнена по цей день, що він десь у Харкові. Просто зателефонувати й почути голос людини, яка ще не знала, що, можливо, спілкується з чоловіком востаннє. Він вижив, на відміну від багатьох інших. Пройшов курс лікування, реабілітації й... повернувся служити. Інший боєць — військовий лікар — полишив власну медичну практику й подався в медичну частину. Зараз він регулярно оперує бійців і зазначає — добровольцям ніхто не наказ. Є субординація, є спільне бачення ситуації, але серед них навіть не прийнято носити погони. Вони ні до чого. Бійці ж ЗСУ у свою чергу ображаються на те, що добровольцям допомагають волонтери, а регулярну армію держава просто кинула напризволяще. Відомі історії, коли керівництво відверто радить військовим звертатися до волонтерів. Це зовсім різні сфери принципів військової організації. Доброволець — незалежний і воює за власним бажанням, власними переконаннями. На практиці відбувається цікавий симбіоз різних філософій — примусу та волі. Це ж стосується й загонів міліції. Що ж об’єднує їх усіх?

«ТРЕБА ВИЗНАЧАТИСЯ Й ДІЯТИ»

Військовий строковик на Лисичанському блокпосту, куди нас повезли після виступу в Сєверодонецьку, відповідає: «90 відсотків, хто перебуває тут, не хочуть, щоб хвиля безладу донеслась і до Києва». Військові розуміють, що на них лежить важлива місія — локалізувати болячку. А як щодо остаточного лікування? Міліціонер, луганчанин, говорить: «Треба визначатись і діяти». Він нарікає на те, що Луганськ не звільнили ще в серпні. Сергій Мельничук, очільник батальйону «Айдар», який зараз є народним депутатом, в просторих залах Верховної Ради так нещодавно пояснював цю історію: «Нам потрібно було ще два дні. У нас не вистачило сил, і увійшли росіяни. Саме тоді вони пішли на Іловайськ і Луганськ». Таке пояснення не нове. Те, що сили роздробили навколо Луганська, і кільце застигло, було видно навіть ізольованим від інформації луганчанам. Справді, росіяни відіграли ключову роль у стратегічній перевазі ворога в серпні. Але, з другого боку, чи були тоді для нас дивиною обстріли росіянами наших територій зі своїх теренів? Такі обстріли відбувалися постійно й дуже дошкуляли нашим прикордонним загонам. Чи, може, хтось не вірив у те, що росіяни можуть увійти вглиб території України? Але ж ми знаємо, що таке проникнення відбувалося до того регулярно, тільки іншими порціями. Фактично хлопців спиною приставили до потенційного джерела вогню. Але ця тема має висвітлюватися в окремих грунтовних матеріалах.

Поки ж ми потрапили до бліндажів, де тендітна Анастасія Приходько почула постріли автомата. Річ у тім, що дуже близько від Лисичанського блокпоста розташовано селище Біла гора, яке підконтрольне нашим військовим, але воно є, так би мовити, рубіжним. «Сєпари», як називають бандитів наші військові, регулярно роблять вилазки. Щоб ті не розслаблялися, помітивши таких лазутчиків, бійці періодично, не прицільно, прострілюють територію їхнього пересування, що значно зменшило подібні випадки.

Зустрівшись із військовими, артисти поверталися до Києва. Віталій Пастух, який займається організацією цих турів, у автобусі поділився: «У мене вже кілька тисяч телефонів солдатів. І от одного разу мені телефонує військовий, якого я, звісно, не можу пам’ятати. Говорить: привіт, я просто телефоную сказати тобі, що я вже вдома. Це зворушливо. Дуже зворушливо. Я знаю, що вони на нас чекають, бо ми несемо для них крихту тепла з рідної землі. Вони просять залишати на дитячих малюнках телефони, бо кожній дитині вони телефонують особисто й дякують за увагу».

На чиї гроші їздять артисти в такі тури? Віталій відповідає: «Буквально днями мені скинули 15 тисяч на картку. Просто так. І я вам скажу, якби не мер Сватова, який організував нам і готель, і харчування, якби не мої добрі знайомі в Сєверодонецьку, то нам би й цих грошей не вистачило. Усе тримається на добрій волі, на власній позиції, власному бажанні допомогти, зробити щось для захисту країни».

«Ви ж повинні пам’ятати, що ми думаємо про вас, і ви нам потрібні. Ніколи цього не забувайте», — говорить Анастасія Приходько солдатові, який нас супроводжує до Кремінної. Солдат цей отримує 2400 грн в місяць, і за весь вечір я не почув від нього й слова нарікань. Якась навіть сором’язливість відчувається в їхній поведінці. Вони усміхаються, через деякий час уже інколи переходять на «ти», обнімаються, фотографуються, й видно, як не вистачає їм такого свята. Простого свята уваги.

Від редакції. Інтерв’ю з Анастасією Приходько читайте в завтрашньому номері «Дня»