Синдром безвідповідальності

Взагалі, з цим можна погодитись і от чому: обставин, що визначають підсумки сьогоднішнього голосування й саму ймовірність того, що воно відбудеться, дуже багато, і вони досить мінливі. Найцікавіше, що відставка або невідставка уряду аж ніяк не означає зміни цих чинників. Тому мета цієї статті — не стільки намагатися прогнозувати те, що не прогнозується, скільки сформулювати головні обставини, які найближчим часом впливатимуть на стабільність виконавчої влади.

ЗА ЩО БОРЕМОСЯ?

Особливістю нашої політичної системи є те, що народ обирає одних політиків, а реально керують країною інші. Формування Кабміну, який, будучи головним органом виконавчої влади, безпосередньо впливає на життя громадян, практично ніяк не пов’язано з результатами виборів — ні парламентських, ні президентських. Ніщо в нас не зобов’язує партії, що перемогли на парламентських виборах, формувати уряд. Так само, Президент може міняти Кабінети, як рукавички (нинішній поміняв вже три).

Ніхто не несе політичної відповідальності за результати своєї діяльності на виборах — просто виборці не можуть порівнювати результати з цілями, що декларуються. Наприклад, Леонід Кучма, маючи передвиборну програму, під яку він отримав владу, за її виконання нібито не відповідає, оскільки сам виконавчою владою не керує, а урядів протягом його терміну було три, і кожен — зі своєю програмою. Звичайно, можна сказати, що нинішня влада все одно отримає недовіру на виборах, але незрозуміло, хто саме й за що отримає — недовіра особисто Леоніду Даниловичу Кучмі нічого не міняє для країни, а «політики Кучми» у формальному вигляді просто не існує, тому що не зрозуміло, хто її розробляв, хто проводив і хто (крім особисто Президента) відповідає за неї. Тому ніщо не заважає наступному Президенту здійснити такий самий трюк — казати одне, а робити інше і т.д. нескінченно. Взагалі, наша політична система ставить в основу безвідповідальність, і суть політичної боротьби полягає в перерозподілі її обсягів. Це — визначальний моме

нт, треба завжди пам’ятати, що б’ються не за те, щоб щось робити, а за те, щоб нічого не робити. Останнім прикладом цього є те, що головна технічна проблема в можливій відставці уряду полягає в поіменному голосуванні. Якщо голосування буде поіменним (будуть відомі прізвища депутатів, які голосували «за» і «проти», і з’являться моменти відповідальності — стане відомо, хто підтримує «антинародний уряд»), відставка є вірогідною. Якщо голосування буде звичайним — ні.

ЩО ЗАВАЖАЄ ВЗЯТИ ВЛАДУ?

Нинішня інтрига навколо відставки КМ (який має якось відповідати за фінансову кризу або за те, що не зумів її передрікти) визначається двома обставинами — часом (за рік до президентських виборів) і Конституцією, в якій сказано, що Президент може відправити уряд у відставку в будь-який момент.

Перша обставина — час — розбила політиків на два табори. Одні стверджують, що відставка і формування нового Кабінету допоможе Президенту на виборах, інші — що не допоможе. Власне, в цьому й полягає головна суто політична дилема, і саме різні відповіді на це запитання обумовили різні позиції всередині антипрезидентського табору. Автор схильний вважати, що особисто Президенту не допоможе нічого, крім «належної організації» виборів; все ж таки розмови про те, «хто винний», що притаманні Кучмі ще з 1992 року (до речі, сьогодні ми відзначаємо чергову річницю «ери Кучми», що почалася з його прем’єрства і триває вже 6 років), не мають надто великого електорального значення.

У принципі, доля уряду багато в чому залежить від «стратегічної схеми» проведення президентських виборів, прийнятої в АП. Враховуючи, що у Президента є декілька «штабів», у кожного з яких є по декілька «схем», і той очевидний для тих, хто знає Кучму, факт, що сьогоднішнє прийняття однієї зі «схем» аж ніяк не означає неможливості завтрашнього переходу до іншої, відразу відмовимося від їх розгляду. Додамо сюди можливість дій за кількома сценаріями водночас і стане зрозумілою сумнівна цінність спроб складати з дій глави держави і вищого чиновництва певний гарний прогнозований сценарій. Наведемо лише один приклад внутрішньої нелогічності дій Президента. Сьогодні він веде розмови про парламентську більшість і свою готовність «віддати» їй формування уряду. Зрозуміло, що більшість можуть скласти тільки ліві та «Громада». При цьому «невзяття» лівими влади (від якого публічно відреклися як комуністи, так і соціалісти) явно дискредитує їх. Зазначимо, що для виборців (на яких переважно і спираються ліві) така дискредитація виглядає переконливо, тому що виправдувальні посилання лівих на Конституцію для трудящих є надто складними. Водночас така політика АП підриває основи одного з найпоширеніших сценаріїв президентських виборів — «президент-реформатор проти червоних»: що ж це за «реформатор», який сам пропонував владу своїм таким небезпечним опонентам, і чим власне страшні «червоні», які навіть не змогли підхопити владу, що сама падала в руки?

Перш ніж перейти до другої обставини — Конституції, зазначимо, що ініціатива в питанні відставки цілковито належить Президенту. Річ тут у тому, що спільної позиції ВР у цій проблемі просто бути не може. Додамо сюди конституційні норми — можливість Президента відправити уряд у відставку в будь-який момент і його функція пропозиції ВР кандидатури нового прем’єра для затвердження — і нам відкриється найширше поле для інтриг. У таких умовах навряд чи знайдеться парламентська фракція (або коаліція партійних фракцій), яка захотіла б, склавши більшість, взяти на себе відповідальність за новий уряд. Адже «взяти відповідальність» означає вступити в угоду з Президентом — запропонувати йому кандидатуру прем’єра, яку він повинен винести на розгляд парламенту, і загалом склад Кабінету, який вже запропонує прем’єр. Всі знають, що вірити запевненням Президента не можна (пригадаймо хоча б історію із законом про вибори, коли Кучма говорив одне, а фактично робив інше). Крім того, як бути з постійною загрозою відставки КМ з боку Президента? Яка-небудь легальна коаліція, представлена в парламенті, може зважитися на таке хіба що за умови публічного підписання Президентом розписки на кшталт: «Я, Кучма Леонід Данилович, зобов’язуюся не відправляти уряд у відставку впродовж такого-то терміну».

МОТИВИ ДІЙОВИХ ОСІБ

У попередньому тексті ми виходили з того, що політичні сили діють виключно виходячи зі своїх тактичних і стратегічних цілей. Крім них мотивами для дій можуть бути особисті міркування окремих політиків (переважно кар’єрного плану) та їхні економічні інтереси.

Якщо говорити про самого Президента, то його «вічний інтерес» — «правильна організація президентської кампанії». У свою чергу, цей інтерес включає розв’язання двох завдань: забезпечення фінансової підтримки виборів, зокрема й за рахунок бюджетних коштів, і забезпечення організаційної підтримки, інакше кажучи, «робота» з місцевими адміністраціями. І те й інше завдання конституційно підпорядковані Кабміну.

На основі перетину особистих і економічних інтересів окремих політиків з інтересами Президента й виникла ідея ротації, в ході якої може бути замінено весь склад КМ, але на посаді прем’єра збережено Валерія Пустовойтенка — поки що ключову особу для розв’язання двох основних для Кучми завдань. Ротація відрізняється від відставки важливою особливістю — вона проводиться указами Президента, і тому вся полеміка, всі консультації і переговори проходитимуть не в сесійній залі, а в тихих кабінетах, що дуже зручно для персональних операцій. Тут ми вступаємо в геть вже незнані нетрі складних інтриг і комбінацій. Проте можна досить упевнено сказати, що основна боротьба розгорнеться між НДП — Пустовойтенко і відомим політичним холдингом. Більш того, якщо все-таки відбудеться відставка КМ (і автоматично піде Пустовойтенко), то це буде, скоріше за все, означати не перемогу парламентської опозиції, а перемогу холдингу, який зумів довести Кучмі, що він краще забезпечить майбутні вибори. Проте холдинг зможе серйозно укріпити позиції і без усунення Валерія Павловича. Все поки що свідчить про те, що неминучі зміни в уряді (чи то відставка, чи то ротація) стануться саме за сценарієм «особистих мотивів». Ми цілком можемо зіткнутися з ситуацією, коли дехто з партійних діячів опиниться в новому КМ при тому, що партії запевнятимуть, що потрапив він туди суто зі своєї ініціативи і вони (партії) відповідальності за нього не несуть.

ДЕЯКІ ВИСНОВКИ

Головний висновок із нинішньої історії з урядом — опозиція виявилася не готовою діяти в умовах структурованого парламенту. У принципі, за необхідного рівня політичної культури, вона могла б публічно оголосити Президенту умови (абсолютно конкретні, а не дурниці типу «зміни курсу»), за яких взялася б формувати уряд. Більш того, така коаліція змогла б набагато краще контролювати підготовку до президентських виборів і примусила б Президента діяти в цьому питанні через адміністрацію а не через КМ, що означало б дещо інші, гірші для Кучми правила гри.

Другий висновок про те, що ж буде з країною. Автор навмисно нічого не казав про це, бо все виглядає так, що це питання найменше цікавить учасників подій. Навряд чи варто сподіватися, що уряд, який завів країну в кризу і, взагалі кажучи, протягом усього цього часу діяв нелегально (оскільки не має жодної програми), спроможеться із цієї кризи вибратися. Навряд чи варто розраховувати на кращий уряд, тому що найкращий із політичних варіантів — «коаліційний уряд» (читай — уряд опозиції) буде змушений реалізовувати програми партій, які складають його, а все це — ліві програми, втілення яких лише погіршить економічне становище. Скоріше за все, як це й було досі, криза піде своїм шляхом, а влада — своїм. Ймовірно, у разі відставки нинішнього КМ на нас чекають нові театралізовані вистави «а-ля спікеріада» щодо внесення кандидатур прем’єрів і їх несподіваних невдач, а в разі ротації — така ж непередбачувана, як і в нинішнього КМ, економічна політика. Судячи з усього, тільки надто вже серйозні події зможуть примусити наш політикум відволіктися від ігор і спробувати проявити хоч найменшу «волю до влади» (що автоматично припускає й готовність до відповідальності за скоєне).

№195 13.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»