«Так званий» голодомор:

Міністерство закордонних справ Росії не бачить підстав для визнання Голодомору 1932—1933 років в Україні геноцидом за етнічною ознакою, повідомляється в коментарі Департаменту інформації та преси МЗС Росії «у зв’язку з обговоренням в пресі України так званого голодомору 1932—1933 років». «В українській пресі триває обговорення «голодомору» 1932—1933 років. При цьому нерідко використовується теза, що голод того періоду був не просто спеціально спровокований керівництвом СРСР, а й спрямований виключно проти українського народу», — передає pravda.com.ua текст коментарю. — «Наявні з цього приводу архівні матеріали свідчать про те, що масовий голод початку 1930-х років справді був багато в чому зумовлений політикою тогочасного керівництва Радянського Союзу. Однак зовсім очевидно, що проводили її не за національною ознакою». Власне, нічого дивного — позиція Російської Федерації з приводу «так званого» голодомору висловлювалася вже неодноразово. Та й чому дивуватися, якщо навіть наша власна українська політична еліта досі не усвідомила всю актуальність наслідків для сучасного українського суспільства Голодомору 1932—1933 років, не кажучи вже про усвідомлення необхідності їх якнайшвидшого подолання. Це і є однією з ознак того, що ця еліта ні в якому разі не є національною, що, у свою чергу, викликає до неї відразу у все більшої частини різних верств населення України.

...Серед моїх знайомих є один чоловік, який у дитинстві був забраний від, як тепер кажуть, асоціальних батьків до дитячого будинку. Згодом він вивчився, отримав престижну професію, яка дає йому змогу жити сьогодні безбідно. Але, незважаючи на це, з ним і досі неприємно знаходитися за одним столом. Їсть він настільки швидко і так багато, що присутні мимоволі відвертаються від нього.

Як з’ясувалося, трирічним хлопчиком йому доводилося залишатися без харчів коли день, коли два, поки мати пиячила. Але, протверезівши, вона спокутувала свою провину перед сином усілякими доступними їм делікатесами. Хлопчик не пухнув від голоду, але й того голодування вистачило для того, щоб його тваринний інстинкт не змогли заглушити ані суворе виховання в державних закладах, ані його нинішній достаток.

Діти українських селян початку 30-х років разом із батьками не бачили їжі місяцями, вони пухли від голоду і вмирали від нього на очах своєї сім’ї. І можна тільки здогадуватись, які страшні метаморфози сталися в душах тих із них, кому судилося вижити в тому голодоморному пеклі.

Ось як каже про це Григорій Бевз — людина, яка пережила Голодомор в українському селі: «Водночас із фізіологічними змінами тіла голодної людини, змінюється і її психіка. Сильне і тривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські відчуття і почуття. Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливості й несправедливості, як людина неголодна. Природні загальнолюдські цінності їй здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або й не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби, кохання».

Дійсно, про який патріотизм можна говорити, коли в Україні під час Голодомору майже в кожному селі були випадки канібалізму, коли матері з’їдали власних дітей?!

За даними відомого вченого Роберта Конквеста, наприкінці 30-х років 325 українців відбували довічне ув’язнення за цей злочин у таборах Біломорсько-Балтійського каналу. Але до довічного ув’язнення в СРСР за людоїдство тоді засуджували дуже рідко (зазвичай, винних за цей злочин розстрілювали). Тому можна припустити, що випадків канібалізму в Україні під час Голодомору було в десятки разів більше.

А ось як той самий Бевз характеризує голод як геноцидну зброю: «Люди вигадали багато різних засобів масового знищення людей: механічні, хімічні, біологічні, радіаційні. Голод — один із таких засобів, найдешевший і найдієвіший. До того ж, голодом можна не тільки знищувати людей, а й «перевиховувати» їх, змінювати їхні бажання і цілі, почуття і настрої. А для творців нового суспільства це дуже важливо».

Це не наукові висновки і не політологічні припущення, це — спогади людини, яка особисто пройшла через все те, що розповідає. І можна тільки позаздрити волі Григорія Бевза, який, побувавши в пеклі Голодомору, зміг перебороти в собі всі його руйнівні наслідки і відверто подивитися на самого себе зі сторони. Але абсолютній більшості українських селян це, на превеликий жаль, не вдалося.

І сатанинське перевиховання українців сталінським режимом все ж таки відбулося. «Жахливого удару зазнала народна етика та мораль, що є важливим елементом духовного життя».

«В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанувала байдужість та жорстокість». Цього висновку дійшов усесвітньо відомий дослідник Голодомору та його наслідків Джеймс Мейс.

Якщо ми придивимося сьогодні до нашого оточення, то не зможемо не погодитися з цим відомим американським ученим. А патологічне бажання українців усіма правдами та неправдами продертися на вищі щаблі влади є непрямим свідченням того, що ті з них, хто пережив Голодомор, були виховані таким чином (і, звичайно, так само виховали своїх дітей та онуків) саме злочинною владою, яка 1933 року аж ніяк не голодувала. Тому можна припустити, що невипадковим є той факт, що всі три наші останні президенти є вихідцями саме з постгеноцидного українського села. Погодьтеся, що і Кравчук, і Кучма, і Ющенко до виборів та після них — це зовсім різні люди.

Не праві ті, хто вважає, що наслідки Голодомору не можуть так довго позначатися на нашому суспільному житті. Для них слід нагадати такий вислів видатного українського інтелектуала Івана Дзюби: «І звичайно ж, мільйони жертв Голодомору — це не тільки страшні муки кожної людини з цих мільйонів, і не тільки страшний удар по вітальній силі нації, це й удар по її майбутньому. — ( О.К.) , це нищення її духовності: зникла Атлантида традиційного українського села». І справді: де сьогодні наші домоткані вишиванки та рушники, де співають наших відомих на весь світ народних пісень? Усе це збереглося тільки по селах західної України, яка, на щастя, не зазнала Голодомору і його жахливих наслідків.

Нищівного удару було завдано більшовицьким геноцидом і національній свідомості українців. Ті самі люди, хто зі зброєю в руках опиралися російському комуношовінізму під час громадянської війни, хто поставав проти насильницької русифікації на Кубані наприкінці 1932 року, за свідченням Конквеста, під час перепису 1939 року добровільно записалися росіянами. Є відомості про те, що україномовні селяни повсюди міняли таким чином національність, на велике задоволення місцевої влади.

Загальновідомо, що найбільш жахливі наслідки Голодомору спостерігалися у степових та лісостепових регіонах України (де не було їстівної підтримки з лісу) — у Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Полтавській, Черкаській, Одеській, Запорізькій, Дніпропетровській областях, у Криму та Молдавській АР (сьогоднішнє Придністров’я). Ось чому не слід дивуватися тому, що саме там сьогодні спостерігається найбільша підтримка населенням проросійських політичних сил в Україні, а українці Придністров’я на останньому референдумі взагалі виявили бажання стати громадянами Росії.

Саме цього й прагнули ідеологи та організатори Голодомору. Відомий дослідник цього геноциду Валентин Боковський зауважує: «Тому було вирішено підготувати ґрунтовну акцію винищення українського національного духу в Україні так, щоб не було можливості відродження його в майбутньому. Для цього треба було спрямувати голодний удар на українське селянство як на джерело національної сили народу, і провели його настільки обережно, щоб нічого не було помітно».

Для здійснення цього було обрано сприятливу нагоду започаткування нової сільськогосподарської системи — колективізації. Під цією заслоною економічного експерименту Москва здійснила свої каїнові задуми, пояснюючи жертви «труднощами колективізації».

Звичайно ж, селяни розуміли, що більшовики морять їх голодом саме як українців, тому острах зберегти свою національну ментальність увійшов у їхні гени та підсвідомість. А оскільки ніякого покарання за той геноцид комуністи не зазнали, а тільки зміцнювали свою владу й надалі, то цей острах був переданий наступним поколінням. Сьогодні він відчутний у проявах зросійщеного менталітету багатьох українців. Ось звідки йде ментальний розкол нашої нації, а зовсім не з її вікової історії, як це нав’язують нам політичні адвокати більшовицького геноциду. Бо рівень національної свідомості навіть кубанських козаків ще 75 років тому був анітрохи не менший, ніж тоді в галичан.

Замість християнських цінностей у душах понівечених Голодомором українців запанували зовсім інші «моральні чесноти», привнесені саме тими етносами, що мордували наші села на початку 30-х: «не пойманный — не вор», «хочешь жить — умей вертеться», «не подмажешь — не поедешь», «против лома нет приема» тощо. Сьогодні до цих моральних орієнтирів додалося ще й «життя по понятіям».

Ось чому не слід дивуватися тому, що носії цих новітніх цінностей свідомо голосують на чергових виборах в Україні за собі подібних політиків і роблять це щиро й свідомо.

У цьому криються суттєві відмінності Голодомору від Голокосту, який був спрямований гітлерівцями тільки на фізичне винищення єврейської нації. Більшовицький геноцид українців був до того ж ще й етноцидом, спрямованим на руйнацію системних зв’язків усередині етносу, підштовхуючи його представників, як зазначають дослідники Голодомору, в іншу етнічну якість. Тому сьогодні у держави Ізраїль зовсім інші проблеми, ніж у держави Україна, яку дуже важко навіть назвати українською, бо в ній у більшої частини титульної нації зруйнована етнічна самоідентифікація, відсутня історична пам’ять, та навіть нема потреби спілкуватися рідною мовою. Таке становище дає всі підстави панувати в Україні представникам інших етносів. Невипадково саме вони стоять сьогодні разом із зрусифікованими українцями в перших лавах борців за невизнання Голодомору геноцидом.

Такий стан речей в Україні, природно, продукує в нашій державі в умовах квазідемократії й неукраїнську владу, влучну характеристику якій дав харківський правозахисник Василь Овсієнко: «Й донині при владі в Україні перебуває та сама радянська номенклатура, яка складається здебільшого з людей, далеких від розуміння національних інтересів титульної української нації, а часом і відверто ворожих до України. Це не національна, а територіальна панівна верства, яка не є носієм національних цінностей і не має чітких державницьких орієнтирів. Хоча більшість із них українського походження, та вони надійно русифіковані й психологічно орієнтовані на російську культуру, а політично — на зорі Кремля.

Даремно сподіватися, що люди, які мають проблеми з національною ідентичністю, будуть здійснювати національну ідею — будувати українську державу. У кожного з них своя національність, а найважливіша ідея — урвати з України якомога більше, затягнути ласий шматок якомога далі, щоб там нажертися. Але така ідея не об’єднує, а роз’єднує. Вона руйнівна для України.

Бо якби в Україні була українська влада — хіба вона так безбожно нищила б свій народ? Прийшов час називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не вийдемо з російського полону».

Але «називає речі своїми іменами» сьогодні, на превеликий жаль, для широких верств населення південно-східної України саме зросійщена інтелігенція, що тільки посилює той ментальний розкол всередині нашої держави, покласти край якому могла б тільки президентська республіка з патріотом своєї країни на чолі. Недарма ж такі наші «європейці», як Мороз і Симоненко, доклали надзусилля для того, аби не допустити цього, впровадивши в життя свою так звану конституційну реформу.

Це дає проросійським силам змогу будувати сьогодні свою власну Україну, влучну характеристику якої дав той же Овсієнко: «Таким чином, на території України нині твориться Росія за другим номером — Малоросія, яку в будь- який момент можна буде, за висловом Салтикова-Щедріна, «упразднить за ненадобностью».

Для тих читачів, хто має сумніви щодо цього, наведу лише один приклад. Навіть у містах Донбасу за радянських часів почути мат у середній школі можна було хіба що під час бійок старшокласників. Сьогодні ж у Луганську в школах виховується суцільно «матоязычное население», для якого вже починаючи з третього-четвертого класу ті сумнозвісні зв’язки «великого та могутнього» вже стали необхідністю на побутовому рівні.

Марні, якщо не шкідливі, надії тих, хто вважає, що наша молодь через кілька десятиліть побудує таки європейську Україну. Не побудує, бо вихована вона поза будь-якою державною ідеологією, без своїх національних героїв, і якою б мовою вона не розмовляла, має за життєві орієнтири вельми сумнівного ідола — «золоте теля».

Ось чому досить реальним виглядає політичний прогноз відомого українського історика Станіслава Кульчицького: «Головний висновок із співставлення національно-просторової самоідентифікації з лінгвістичною досить невтішний: українське суспільство перебуває на початковій стадії формування політичної нації. У випадку несприятливого розвитку соціально-економічних процесів усе більше громадян України потраплятимуть у сферу тяжіння Росії з трагічними наслідками для національної державності». Ось із якої причини повинні були боліти, в першу чергу, голови в керівництва РНБУ, якби воно дійсно було проукраїнським.

Чого ж тоді дивуватись, що сьогодні в Україні панують представники тих народів, із національною самоідентифікацією яких усе гаразд. Це в них найбільші в Україні капітали, це їхня культура та освіта панує в нашій країні, це вони утримують найбільш тиражні газети та популярні телеканали, де українська мова перебуває в стані Попелюшки. Нарешті, найбільша церква в Україні також неукраїнська. У ній русифіковані українці моляться за чужий уряд, за чужого президента, за перемоги чужого війська (у тому числі й над українським, у разі необхідності)...

Звичайно, ті панівні неукраїнці роблять усе можливе для того, щоб такий ганебний для титульної нації в нашій державі стан зберігся якомога довше, якщо не назавжди. Саме тому тема Голодомору в їхніх ЗМІ надійно табуйована або заперечується взагалі, як і за часів радянської влади. Бо вони, на відміну від сучасної так званої української національної еліти, добре розуміють, що означає повернути історичну пам’ять народові, який її втратив.

Російській політолог Сергій Кара-Мурза з цього приводу зауважує: «У періоди суспільних криз руйнування історичної пам’яті виконується як цілеспрямована програма політичних сил. Людина, яка нічого не пам’ятає з історії свого народу, країни, сім’ї, випадає із цього соціуму і стає зовсім беззахисною проти маніпуляції. Людина без пам’яті поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце в світі, людина, звільнена від історичного досвіду свого й інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатна жити лише сьогоднішнім днем». Саме таких людей сьогодні багато в суцільно зденаціоналізованих південно-східних областях України, де їхнє історичне безпам’ятство ретельно підтримується місцевою владою та ЗМІ.

Ось як характеризує ці ЗМІ академік Іван Дзюба: «Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізації запитів та смаків людей. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури й українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, — під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих публічних паскудств. Коли читаєш таку пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем».

Таке становище, на думку Дзюби, уже загрожує «самому існуванню української нації як рівноцінної нації серед націй світу». А зникнення тієї чи іншої нації з лиця Землі і є ніщо інше, як успішне завершення кампанії того чи іншого геноциду. І ті, хто педалює тему меншовартості всього українського в нашій країні, повинні знати про це.

Але тих українофобів це, схоже, не хвилює. Вони, будучи духовними нащадками авторів та виконавців голодоморів, не тільки не поспішають покаятись та спокутувати гріхи своїх ідейних батьків, а й зухвало не визнають самого факту більшовицького геноциду українців.

Звичайно, що і наш «старший брат» робить все від нього залежне, щоб до травмованих Голодомором українців їхня історична пам’ять не поверталася взагалі. На своїх підконтрольних ЗМІ в Україні вони нав’язують нам своє трактування історії, свої свята, своїх героїв, свій спосіб життя. Причому останнім часом на російських та вітчизняних олігархічних телеканалах з’явилася вже не радянська версія нашої історії, а, швидше, «єепівська», яка нібито й заперечує попередню, але разом із тим ніяким чином не виходить за межі великодержавної ідеології. Серед усіх наших патріотів-інтелектуалів не знайшлося жодного, хто б дав достойну відсіч цій ідеологічній диверсії.

Очевидно, що неукраїнська влада закриває очі на всі ці антидержавницькі дії, і в результаті Україна залишається винятковою країною на політичній мапі світу, і єдиним поясненням тієї невтішної винятковості може бути лише те, що, на відміну від усіх інших держав, наша країна й досі відчуває на собі вплив геноциду своєї титульної нації, у результаті чого маємо сьогодні постгеноцидне суспільство, яке, за великим рахунком, і пояснює всі наші, на перший погляд, незбагненні негаразди та парадокси.

Серед генетично понівеченої української інтелігенції не знайшлося нікого, хто б дав нам наукове обґрунтування того, що ж таки насправді коїться з нашим суспільством сьогодні. Це довелося зробити, нині вже кілька років покійному, американському історику Джеймсу Мейсу, який і ввів у науковий обіг саме поняття «постгеноцидне суспільство».

Ось як він, наприклад, характеризує загальний стан речей в Україні: «Насправді ж, знадобилося чимало млявості, невправності й відвертого шахрайства, щоб країна з найродючішою землею у світі, величезними мінеральними ресурсами і робочою силою, більш освіченою, ніж у США, перетворилася на посміховисько. Економіка не може утримувати такий великий уряд. У нього набагато більше повноважень, ніж потрібно, тому суб’єкти економічної діяльності або ховаються в тіні, або придушуються. Держава все глибше влізає в борги і з’їдає кредити, які мали б піти на інвестиції. Стан довкілля — найгірший в Європі. Населення зменшується; люди перестають сподіватися на краще тощо». Що тут можна сказати? Це класика соціології, враховуючи ту обставину, що Мейса вже близько трьох років нема серед нас.

Цей об’єктивний, порядний у дрібницях учений убачав можливу військову загрозу для України тільки з боку Росії, беручи до уваги сумнозвісне рішення Держдуми щодо Севастополя, а головне — те, «що претензії до України мають глибоке коріння в російській політичній культурі, і не можна виключати можливість, що рано чи пізно Росія вирішить пред’явити свої претензії не тільки на словах. Москва посилює свій економічний тиск на Україну, політики відбиваються заявами, економісти-практики здають один за одним свої позиції». І все це відбувається під сурдинку братерства двох народів. Ясно, що в подібне братерство може повірити з нашого боку лише народ, перероблений «старшим братом» «на свой лад и манер».

А ось до чого, за Мейсом, призведе постгеноцидну Україну її так звана двомовність: «Коли покійний Рафаель Лемкін придумав слово «геноцид» 1944 року, він фактично мав на увазі примусову заміну однієї національної моделі іншою. Саме це й трапилося тут. Пройде чимало часу, поки нація осягне сутність цієї спадщини і знову навчиться пишатися собою і тим, що робить її унікальною. Ніхто не має нічого проти російської культури і мови, але доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною». Що не кажіть, а є над чим замислитись тим нашим інтелігентам, котрі «с легкостью необыкновенной» ратують за дієву двомовність в Україні.

Саме з нашої двомовності, за Джеймсом Мейсом, будується та багатовекторність у зовнішній політиці України, яка приведе її в майбутньому тільки в обійми Росії, і нікуди більше: «Вибір, який Україна все ніяк не може зробити — стати європейською чи євразійською, свідомо рухатися до Європи чи все більше заглиблюватися в пострадянське середовище? Цей вибір доведеться зрештою робити попри всілякі просторікування про багатовекторність зовнішньої політики України. І давайте говорити відверто: сила тяжіння повільно, але впевнено, втягує Україну в євразійську орбіту. Вона може переорієнтуватися на Європу тільки силою власної політичної волі. Можливо, Співдружність незалежних держав не є ефективною організацією, але реальна політика в цій частині світу робиться не тільки на офіційному рівні. В Україні виникла економічна система, яка практично тотожна російській і залежить від російських енергоносіїв, а це означає, що енергетичні концерни Росії привласнюватимуть все більші й більші ділянки української економіки в рахунок оплати боргу. Це, у свою чергу, значить, що правлячі кола Росії матимуть все більший і більший вплив на управління Україною. Така інтеграція відбувається в тіні, непомітно для громадськості».

Ті люди, що зберегли українську ментальність, певен, не мають сумнівів, що це сказано вченим із вічності саме про нинішній уряд Януковича. Але таких у постгеноцидній Україні не так багато, щоб цей проросійський уряд негайно припинив свою діяльність, і наша держава й надалі прямує в російську імперську гавань.

Звичайно, що не міг Джеймс Мейс оминути своєю увагою й постгеноцидне українське село, яке зазнало найбільш негативних трансформацій внаслідок Голодомору. Земельну реформу в незалежній Україні він вважає адекватною сталінській аграрній політиці: «Селяни, які, по суті, перетворились на рабів, згідно із сталінською версією соціальної справедливості, залишились ні з чим. А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів. Невже автор цих рядків є єдиним в Україні, хто готовий здіймати ґвалт з цього приводу?» На жаль, пане Джеймсе, ви були таки єдиним. Сьогоднішня правляча еліта в Україні, незалежно від своїх кольорів, зачаїла подих у передчутті ласих шматочків наших чорноземів, прикриваючись пустопорожньою балаканиною про соціальний захист селянина, якого вони своєю реформою послідовно роблять жебраком-перекотиполем. Погодьтеся, що з подібним передбаченням спеціаліста відносно нашого постгеноцидного суспільства важко не погодитись.

І поки всього цього не зрозуміє українська інтелігенція, вона ні в якому разі не «висуне» зі своїх лав справжню національну еліту, якій доведеться докласти титанічних зусиль, понести безліч жертв, щоби не дати духовним нащадкам сталінізму скористатися плодами його сатанинської тиранії щодо українства.