Iз Києва до американської авіабази Вайтмен, що за 90 кілометрів від Канзас-Сiті в штаті Міссурі, й літаком добиратися довгенько. Навіть напряму — майже півдоби. За часів холодної війни з бази Вайтмен мали стартувати стратегічні ракети «Мінітмен-2». У їхніх цілях були закладені координати саме українських міст і промислових об'єктів. Дорогу до України «Мінітмени» мали подолати за 28 хвилин. Тепер на командний пункт «Оріон», який керував стартом десятка «Мінітменів», пускають туристів. Щороку по 4 тисячі. З України ми були першими. ХОЛОДНЕ МИНУЛЕ 

Бригадний генерал Томас Кенінг, високий і жилавий, командував базою Вайтмен, коли всі «Мінітмени» ще стояли при ділі. Він уже був в Україні й бачив, куди саме мали влучити ядерні боєголовки його 531 стратегічного ракетного крила, кожна з яких перетворювала на пекло площу 40 кілометрів у діаметрі.

— Нині всі американські ядерні ракети не націлені на конкретні об'єкти. Ми домовилися з Росією про взаємне ненацілювання. Ракети зорієнтовані на акваторії Тихого океану, — заспокоює генерал. Але тоді все було інакше, і генералам ядерна війна видавалася справою цілком імовірною. Усе могло початися, ну, наприклад, тоді, коли щонайменше двічі в шістдесяті весь світ висів на волосинці через надмірну «рішучість» лідерів США та СРСР. Траплялися й помилки техніки, що сигналізували про масовий старт ракет із «чужого» берега.

Майор Бессонт був останньою ланкою в ланцюзі, де першим — американський президент. Мартін чергував на командному пункті, звідки запускалися «Мінітмени». Чергували по двоє — з метою безпеки. Обидва чергових мали синхронно повернути ключі на страт. Одному це не під силу — крісла офіцерів спеціально рознесені по різни боки підземної кімнати приблизно чотири на шість метрів. Кімнату «закорковують» важкі шеститонні металеві двері, за ними — коридор, де на стіні намальований герой діснеївського мультсеріалу заєць Багс Бані в червоних боксерських рукавицях. Це була емблема американської бомбардувальної групи в Другій світовій війні, яка мала знищити німецьку Фау-2. Багс Бані дістався у спадщину «Оріону» з «Мінітменами» вже на час війни «холодної».

Чергували добу. Якби «зверху» щось сталося, то запасів харчів вистачило б на місяць. Передбачені були й шляхи відступу. Окрім ліфта, на поверхню можна було вибратись і трубою, яка була заповнена піском. Відкривай люк. Вигрібай пісок і крiзь майже тридцятиметрову товщу — «свистати всіх нагору». З 1986 року на «ядерні чергування» почали заступати й офіцери-жінки. Серед інших досягнень цивілізації — радіоприймач, СВЧ-піч, кавоварка. Один міг спати. Але досить часто «зверху» надходили сигнали на перевірку. Практика, звична для кожної армії. Хоча є нюанси — у стратегічних ядерних силах Радянського Союзу черговий офіцер не знав, який сигнал він отримав — перевіряльний чи контрольний, за яким наказ на запуск ракети.

— Ми знали, коли йшлося про звичну перевірку, — каже Мартін Бессонт.

Але й після «холодної війни» по обидва боки Атлантики сталося не так багато змін і в чергуванні бойових розрахунків, і в способах охорони ракетної зброї. Коли десь у нас в Україні над кожною шахтою МБР СС-19 або СС-24 під Первомайськом чи Хмельницьким у периметрі колючого дроту з електрострумом ходив вісімнадцятирічний хлопчина з автоматом, охорона американських шахт була довірена техніці. Доплерівські станції — антена між двома опорами — мали відреагувати на появу будь-якого живого тіла поблизу ракети. Тоді з бази на гелікоптері мчала група оборони.

— Складно було весною. У нас є птах, «кілдер», що в'є гнізда в камінні саме в цю пору. Тоді тривога спрацьовувала часто, — посміхається тепер генерал Кенінг. — Іноді докучали й пацифісти. Прийдуть і розсядуться на кришці шахти ракетної установки. Доводилося викликати поліцію…

Мені ж пригадався наш вартовий з «Калашнiковим» над ШПУ. Що б сталося, якби до нього хтось дістався з транспарантом, навіть якщо на ньому й було б написано: «Слава СС-24»? Тут вам не пташечок відганяти… ГАРЯЧЕ СЬОГОДЕННЯ

Ядерні ракети «Мінітмен-2» були першими, чиє знищення відбувалося в межах договору СТАРТ-1, за яким у липні 1991 року США та СРСР домовилися за сім років зменшити загальну кількість боєголовок у кожної зі сторін приблизно на третину — до 6 тисяч одиниць. Кількість засобів доставки мала зменшитись до 1600. Виконувати цей договір доводиться нині й самостійнiй Україні. Країна, що мала третій у світі за потужністю ядерний арсенал, 176 ракет та чотири десятки важких бомбардувальників, нині зайнята їхньою ліквідацією.

«Ми розуміємо ваших військових. Для них це досить боляче. Але домовленості є домовленостями. Ми також робимо цю справу зі своїми ракетами та літаками. І, врешті-решт, це взаємокорисна справа. Менше зброї — спокійніше життя», — стверджували в агенції міноборони США з питань зменшення загрози.

З ракетними шахтами американці справляються швидше і простіше, ніж ми. Хоча б тому, що американська технологія не передбачає видобутку з шахти усіх можливих компонентів — гравію, сталі, різних там дротикiв. Не рекультивують і землю. Підірвані на глибині шість метрів ракетні шахти просто засипаються уламками від вибуху, а через п'ять років це місце повертають у власність фермерів. На початку шістдесятих за можливість збудувати бойову шахту на фермерській території власникам платили по тисячі доларів. Це були досить пристойні гроші. Можна було купити найпрезентабельнiшу машину.

Фермери вважали участь у ядерному захисті держави справою громадянського обов'язку й грошей від уряду не брали. Так було в родині нинішнього сенатора від штату Міссурі Айка Скелтона. Його син — також Айк — нині офіцер армії США, а тоді хлопчина розповідав, що в них на фермі неподалік від бази Вайтмен був глибокий підвал. Мати наказувала йому разом із братом там ховатись, якщо наближався торнадо. Або якщо Радянський Союз випустить ракети в бік Америки. «Ми розуміли, що вони обов'язково будуть цілити або в базу, або в ракетну хату. Але в глибині душі, я певен, американці вірили, що ядерна війна все-таки не розпочнеться», — каже майор Айк Скелтон.

Відтепер у США слідом за застарілими «Мінітменами» позбуваються і не менш поважних за віком бомбардувальників, кількість яких також суворо обмежена договором СТАРТ. Якщо Україна планує позбутись «Чорних Джеків» та «Ведмедів», як у НАТО охрестили наші стратегічні ТУ-160 та Ту-95, то Америка пускає під ніж свої важкі В-52. Роблять це за дві години льоту від Канзас-Сіті — на авіабазі Девіс-Монтан, що в пустелі Сонора. Поверхня пустелі така тверда, що немає потреби будувати спеціальні майданчики під літаки, а сухий клімат спрощує нагляд за ними. «Це вигідно і зручно», — пояснював полковник Грегорі Стенлі, що служить виконавчим директором на цьому великому авіасховищі. Під відкритим небом стоїть майже п'ять тисяч військових літаків та гелікоптерів різних типів. Буває, що літаки звідси повертаються до діючого складу ВПС США. Але це трапляється рідко. Зазвичай вони використовуються як мішені, або їх розбирають на запасні частини. А В-52 знищують за процедурою, розписаною до деталей, щоб не було жодної можливості відновити ці літаки.

Вислів «під ніж» майже буквально передає процес ліквідації. З висоти метрів двадцять металевий клинок по черзі відрубує від літака хвіст, потім — крила і нарешті — кабіну. Кожний удер «гільйотини» супроводжується попереджувальною сиреною. Так на очах українських журналістів припинив своє існування 13-й з тих 22 В- 52, які мають бути знищені в пустелі Сонора впродовж цього року. Загалом на базі Девіс-Монтана свій останній «політ» під «гільйотину» здійснили 266 літаючих носіїв стратегічної зброї.

Україна, як відомо, на сьогодні знищила два своїх важких бомбардувальники із чотирьох десятків. Не всі в Україні схвально ставляться до цього процесу. На переговорах спеціальної консультативної групи, де представники США, Росії, України, Білорусі та Казахстану вирішують усі проблемні питання в межах договору СТАРТ, Київ запропонував ідею щодо переобладнання трьох своїх Ту- 160 під літаючі ракетні космодроми. Чи підтримують цю ініціативу в США? Полковник Бауерс, що є військовим експертом Агенції міноборони США з питань зменшення загрози, сказав мені, що договір СТАРТ дозволяє переробляти стратегічні бомбардувальники під заправники пального, літаки розвідки або під радіолабораторії. Інші варіанти не передбачені. Якщо вони будуть запроваджуватися, то це вимагає внесення змін у Договір, що потребує повторної ратифікації оновленого Договору в парламентах країн-учасниць. Це виглядає досить проблематичним. Є сумніви, що це можна буде зробити швидко. А за діючими нині положеннями договору всі зайві бомбардувальники мають бути знищені до кінця 2001 року.

— Якщо ми не знищимо до цього часу свої літаки, чи буде це порушенням СТАРТу? — запитую в американського експерта з виконання договорів.

— Формально вистачило б того, що знищує Росія. Але за Лісабонським протоколом ви зобов'язалися знищити всі носії стратегічної зброї. У проблемній ситуації все залежатиме від того, як саме трактуватиметься цей Лісабонський протокол.

— І як його можна буде трактувати?

— Я — експерт, а не юрист… — чую у відповідь. ЗАВТРА. ГАРЯЧЕ? ХОЛОДНЕ?

Тепер основа бойової потужності авіабази Вайтмен — літаки В-2А. Це єдине місце базування чорних велетнів-невидимок, виготовлених за технологією «Стелз», що чимось нагадують літаючі тарілки інопланетян. При в'їзді на летовище, оперезане охоронною системою, звідки В-2А плавно злітають у небо, гасло: «Глобальна міць Америки».

— Я закоханий у цей літак, — каже нинішній командувач авіабази Вайтмен бригадний генерал Лірой Барнідж. Він перший і поки що єдиний командир, якому Америка довірила найдорожчі у світі літаки. Один бомбардувальник, за словами американців, коштує 850 мільйонів доларів. Щоправда, в довідниках трапляється й інша цифра — 2 мільярди. Спочатку було вирішено збудувати 132 машини. Проте врешті-решт вирішили купити для ВПС США двадцять один «дух». Кожен із нових літаків одержує назву штату. Раніше такої честі удостоювалися лише потужні морські кораблі. На коричневих ангарах, де ховають «невидимок», красуються синьо-червоно-білі емблеми з написами: «Дух Арізони», «Дух Міссісіпі». Емблем було чотири. Ангарів — тринадцять.

Приїжджим гостям новий літак показують як виняток із правил. Навіть тим, хто на ньому літає та обслуговує, заборонено фотографуватись як в середині, так і біля хвоста літака. За тиждень до відвідин Вайтмена делегації з уже без'ядерної України виняток було зроблено хіба що для останнього президента СРСР Михайла Горбачова. Він читав у Канзас-Сіті лекцію про нову Європу. Але навіть тому, хто разом із Бушем підписував СТАРТ-1, не дозволили перетнути жовту лінію по краю ангара, від якої до бомбардувальника ще п'ять метрів. — Б-2А є найсучаснiшою зброєю, що є в нашому арсеналі. Без дозаправки він може летіти десять тисяч кілометрів на максимальній висоті 15 кілометрів. Його головне оснащення — бомби з різним спорядженням, що скеровуються на ціль за допомогою супутників. Бойове навантаження «Спірита» на третину більше, ніж у В-52. Через спеціально прораховану форму літака та захисне радіопокриття його складно помітити на екранах радарів, — пояснює офіцер Сейгар, що літає на бомбардувальнику, — «Спірит» можна вважати сучасним символом технологічного континенту.

На рівні зброї прагне бути й армія. Американське військо воює за здоровий спосіб життя. Всюди — від військових готелів, не кажучи вже про робочі місця — суворо заборонено палити. Значна частина людей у формі надає перевагу овочам, а не м'ясу. Зранку ретельно заасфальтованими доріжкам бази Вайтмен бігають, щоб бути у формі, навіть вагітні жінки. Але коли йдеться не про боротьбу за здоровий спосіб життя, а про справи дійсно бойові, справді надзвичайно щирі американські офіцери та генерали відразу починають уважно стежити за своїми словами.

— Нас не цікавили події в Югославії доти, поки там не збили наш винищувач — «Стелз F-117», і ми добу не знали, що сталося з пілотом. А після того, як югослави захопили в полон трьох наших солдатів, про цю війну заговорила вся Америка. Ми дуже переживаємо за наших колег, багато наших знайомих нині воює на Балканах, — пояснював сержант-перекладач, що сам служить у Вашингтоні. А серед військових на базі Вайтмен жоден не відповів на наші запитання, чи це їхні літаки прагнуть посіяти мир на Балканах у натовській операції «Рішуча сила», чого варта супермашина в бойових умовах, як почуваються пілоти. Хоча на першій шпальті військової газети бази «Спіріт Вайтмен» під фотокарткою на тлі В-2А двох сенаторів, командира та начальника штабу авіабази йшлося про те, що своє завдання екіпажі літаків виконали успішно й що всі цілі вражені.

То був саме початок. Бомбардування Югославії з незговірливим Мілошевичем стало бойовим хрещенням для нових машин. На сьогодні В-2А здійснили вже 30 бойових вильотів на Югославію. Вони випробували секретну «І-бомбу» для знищення радіоустаткування ворога потужним електромагнітним імпульсом як і при атомному вибухові. Саме В-2А вперше застосували на території Югославії дослідні зразки антирадарних авіабомб, які надходитимуть на оснащення ВПС США у кращому разі лише наступного року. Щоправда, з'ясувалося, що лазерному променю, яким наводяться на ціль «розумні» бомби, заважають хмари. Отже, в погану погоду влучно бомбардувати важко. У Пентагоні, звісно, з цього зроблять правильні висновки. І добре хіба що те, що двом чорним «духам» із бази Вайтмен, яким довелося першими з дозаправкою в повітрі долати відстань до Європи, до Балкан, знадобилося значно більше часу, ніж «мінітменам» — 11 годин. Усе таки є шанс домовитися…