Традиція публічного чиношанування в нашому суспільстві: які, на вашу думку, корені цієї хвороби та які ліки від неї?

Данило КОНОНЕНКО, голова Кримської республіканської організації Національної спілки письменників України, лауреат премії ім. Степана Руданського:

— Корені в нашому суспільстві криються в епосі сталінізму та періоді загнивання Компартії. На жаль, це явище останнім часом почало відроджуватися в Криму. Вибухом чиношанування Леоніда Грача стало святкування дворіччя кримської Конституції в середині жовтня цього року, коли зі сцени він був названий навіть «Президентом України» (чи ж помилково?), коли були перечитані всі подяки та телеграми Леоніда Кучми до Криму. Створювалося таке враження, що дійсний Президент України тільки те й робить, що дякує Леоніду Грачу за всілякі «досягнення». Справа в тому, що реальних справ у Леоніда Грача небагато. За останніми статистичними даними, рівень життя кримчан на 30% нижчий, ніж у середньому по Україні. Реальні справи підміняються різноманітними фестивалями, конкурсами, урочистими зборами, де Грач прославляється як видатний державний діяч, що відстояв мир у Криму, що всупереч «рогаткам» iз Києва та «інсинуаціям ворогів Криму» добився прийняття Конституції та затвердження гімну. Чи й не велике досягнення!?

Ліки від цієї хвороби одні — гласний резерв кадрів на всі державні посади та легка змінюваність людей на цих посадах. Громадськість мусить мати такі механізми, які б давали можливість відразу замінити тих, хто почав співати славу самому собі та сприяти у всьому своїм «підспівувачам».

Євген СОКУЛЬСЬКИЙ, головний редактор телекомпанії «Хортиця», Запоріжжя:

— Традиція чиношанування, як і будь-яка інша традиція, закладена в нашій історії. В принципі, у нас, простих людей, ніколи нічого не було. Нам завжди все давали. Все залежало від прихильності наших вождів, наших начальників, наших господарів і так далі. Якщо ти будеш хороший для нього — тобі дадуть, якщо поганий — не дадуть. А якщо будеш дуже поганий — у тебе відберуть те, що в тебе є. Зараз те ж саме. Ми створили не демократичну, а скоріше, паразитичну державу, де той, хто реально творить, нічого не має. Адже в нашій країні бог і цар — це чиновник, у якого, в свою чергу, є свій бог і цар — знову ж чиновник. Ну, а вільним у нашій країні може бути тільки жебрак, бо він нічого не просить у влади. Йому немає чого втрачати. Логіка чинопочитання проста: або ти будеш заробляти гроші, а для цього треба спочатку одержати дозвіл. Або інший варіант — ти незалежний, але вбогий. Навряд чи сьогодні можна знайти хоч одного керівника, який вибрав би останнє.

Що стосується панацеї від публічного чинопочитання в ЗМІ, то, на мій погляд, є один більш-менш реальний вихід. Це об’єднання — те, через що пройшла Росія, — «олігархізація економіки». На мій погляд, цим шляхом «пройде» й Україна. Тому що змагатися з державою може тільки дуже великий бізнес. І дай Бог, щоб він у нас відбувся. Принаймні, є шанс, що великий бізнес буде меншою мірою залежати від можновладців і від політики.

Іван ШУЛИК, голова Дніпропетровської обласної організації Українського Народного Руху:

— Коріння публічного чиношанування, а простіше кажучи холуйства, в нашій країні дуже давні. Воно грунтується на елементарному прагненні до матеріальної вигоди і є способом виживання в тих умовах, в яких український народ існував віками. На відміну від багатьох інших європейських народів, над українцями тяжів подвійний гніт — соціальний і національний. Так було в Речі Посполитій, Австро-Угорщині, Російській імперії. Під владою імперій у нас склався «комплекс раба». Треба врахувати, що невід’ємною частиною імперської політики завжди була «профілактика» — полювання й винищування дисидентів, бунтарів, тієї частини українського суспільства, яка прагнула до свободи та незалежності. Хтось iз великих сказав, що Україна нагадує тютюнове поле, де для того, щоб була пишна зелень, постійно зрізають цвіт. На жаль, за роки незалежності в нас мало що змінилося. Можливо, тому, що при владі залишилася стара колоніальна номенклатура. Не змінилася й система освіти, яка виховує безініціативного громадянина, нездібного приймати самостійно рішення й відповідати за їхні наслідки. Лікувати «комплекс раба», очевидно, доведеться дуже довго. Для цього необхідно розвивати приватну власність, підприємництво, демократичні інститути суспільства, культивувати свободу слова та друку, щоб люди могли відкрито висловлювати свою думку, а не підлабузнюватися й плазувати перед вищестоящим начальством.